1) не брати участі в наукових дослідженнях, по можливості їх блокувати, займатися фіктивною науково-організаційною роботою, імітацією науки;
2) формально займатися історичними дослідженнями, маскуючи москвоцентризм гучними фразами, не міняючи, однак, суті тенденції;
3) поверхово переключатися з вульгарно-соціологічної термінології на національну чи навіть націоналістичну, відповідно переписуючи роботи, але без будь-якої здатності займатися оригінальними історичними дослідженнями;
4) повноцінно перейти на нові рейки досліджень для сумлінного вивчення історичного минулого. Ця група дослідників зразу ж натрапила на перешкоди істориків з перших двох груп. Можна згадати, хіба на глум, що звільненим у результаті політичної чистки 1972 р. вченим дозволили повернутися в Академію лише 1994 p., коли більшості з них вже не було в живих.
Виникли ще дві групи істориків:
1) молоді історики, котрі взялися за вивчення сучасної методики досліджень і звернулися безпосередньо до джерел, щоб дати об'єктивну картину минулого, розширити тематику досліджень, застосувати нові підходи;
2) “історики”, котрі умовно підходять під таку професію — сучасні міфотворці, відповідно ідеологічно закомплексовані (в дусі націоналізму, комунізму, клерикалізму), або просто психічно хворі. Їх кількість помітно зросла, але “творчість”, на щастя, поки що залишається маргінальною, хоча і дуже претензійною.
Границя поділу заідеологізованих (у тому чи іншому дусі) істориків проходить по лінії проголошеного т. зв. національного відродження. Термінологія дуже невдала (бо насправді українське національне відродження відбулося 150 років тому) — під цією кодовою назвою має приховуватися (реально, хоча в різних інтерпретаціях виходить по-різному) декомунізація і дерусифікація культури і науки, що стало полем діяльності не лише фахівців, але й інших осіб, переконаних у своїх уявних історичних кваліфікаціях (з багатьма політичними діячами включно).
У даній ділянці дуже відчутною стала ліквідація національної історичної науки т. зв. школи Грушевського (до цієї школи насильно залічували також людей, які з Грушевським не мали нічого спільного). Характерно, що в період відновлення української державності 1917–1919 pp. історична міфотворчість не розвинулася внаслідок гіперкритичного підходу Грушевського і його учнів та їх сучасників до історичних досліджень. Фальсифікаторство історії України в умовах відсутності критичного підходу до історії породило тезу “комуністи фальшували — ми відфальшуємо”, в результаті чого дійшло до спалаху параісторичної фантастики.
З багатьох сторін — і з різних мотивів — ведеться кампанія проти правдивої об'єктивної історії. Також під гаслом, що, мовляв, не може
