Тут уже зробилася баталія, жандармів щораз більше, жінки не хотять розходитися, крик. Якась карлівська жінка кричить:
— Ви хочете всі наші діти, що в школах вчуться, зогноїти по криміналах, аби потім мужиків запрячи в ярем...
— Ви наші діти порозгонили по всім світі, мій утік на Україну тай не знаю, ци жиє він, ци пропав.
— А мій гине дес у Чехах —
— А мій у Німця, аби вам так легко конати, як мині оплакувати мою дитину!
Жандармів щораз більше, крик взмагається. Чоловіки вже пробують успокоювати жандармів, що це дурні баби, що вони не знають припісу.
— То най лиш ті дві жінці виступлять, ми з ними зробимо протокул, а ці решта най розходять ся.
— Ех, ми знаємо ці протокули. Беріт нас усіх.
Чи там довго, чи коротко правдалися жінки з жандармами, але за яку годину рушив похід жінок під маґістрат, а по боках жандарми. Мороз скрипів і скреготів під ногами, а з заду йшли чоловіки з батогами.
Та кожда з них у червоній платині. Де вони годні пізнати тай який дідько з тільки бабами годен собі дати раду...
І це була правда. До самого вечора жінки мерзли на маґістратськім подвірю, перемінювали на собі хустки, аби їх не пізнати, і не мож було їх вигнати. Треба було аж просьби, щоби їх звідти позбутися.
А як розсипалися вулицями, то реготалися, як з весілля йдучи. Звичайно, дурні баби...
БОГДАН НІЖАНКОВСЬКИЙ.
Символ один: це молот-серп,
Подані дружно руки.
Здаєсь, шелестить жита лан,
Десь чути металічні звуки.
Це брат — і брат!
Велика це сімя.
Одному молот й жар червоний,
А другому земля.
І праця йде —
Піт кропить на почате діло.
І це не стають — нове беруть
І крок ставлють сміло!
І діло це одне лиш є,
Велике і могуче!
Тут фасади — тут руштування,
Тут цемент на будуче!
Тие тихо серп — бє грімко молот,
Чуть гайрмонійні звуки,
І через поля — яри — і доли,
Стискаються дружно руки.
