Масненький: (Збентежений). Яку, отче, яку?
Сотрудник: Незабаром довідаєтеся… Сумні вісти ніколи за пізно не приходять… (В дальших кімнатах крик, зойк, плач. На сцену входять салдати: один в чималому подорожньому кожусі, двох несуть куфер. Четвертий тащить наперід себе образ в рамцях: портрет дами середніх літ. За ними йде парох, крайно роздратований).
Парох: (Кричить). Це по якому? Це мій кожух, нетим, це портрет моєї небошки дружини, нетим, віддайте!
Оленка: (Вбігає з плачем). Віддайте мені мою маму!
Комісар: Прошу вспокоїтися! Кожухів знайшов я два. Один простіщий той може й ваш, та цей (вказує на принесений салдатом кожух), ось очевидно панський, о, глядіть, товариші! Як кажете, який це кожух?
Салдат: Конечно, буржуйський тулуб.
Комісар: Ну, бачите. Не я суджу, товариші осудили.
Парох: Віддайте, нетим, цеж проста…
Комісар: Грабіж — хотіли сказати? Ну, гаразд, що не сказали, бо це тільки пошкодилоби вам. Заспокійтеся, отче! А цей же образ, правда, товариші, тільки поглянути на нього, то аж в очі бє, що це польський образ? Якась пані, ґрафиня, правда?
Оленка: Віддайте мені маму, ви…
Комісар: Ов! Така гарна баришня, а так непристойно заховується… (Глядить у записник). О, і вельми похвальні інформаційки про вас тут прописані. (Читає)… Олена Подільська, донька пароха, має ґімназійну матуру. В селі займається устроюванням аматорських „спектаклів”. Це дуже гарно. Ми аматорські, театральні кружки по селах сильно попираємо. Працюйте, товаришко, далі на цьому полі. Та… вибачте, польський образ таки візьмемо. — Ну!
