диться… Але питаю, чи контрреволюціонерів, — таких що хотілиби наш лад завалити — нема тут у вас?
Юрко: Е, е, е, так ніби, щоби аж хто бурився, то ні. Я ще не приловив нікого.
Комісар: Вважайтеж! Бо якби такі були, а ви не припильнуєте й не донесете, то самі будете відповідати.
Юрко: Та хибань може наш Жидок-дідич? Він потрохи відказує, що йому несправедливість, що всьо йому забрали.
Комісар: А більше нічого? Не бунтується, не грозить? Як би так поводився поміщик, справжній польський пан, то вже булоби доста, щоби його кулькою почастувати, а з Жидками, то… Знаєте що, як міркуєте, що він супокійний чоловік, то можете йому дати пайок землі і нехай в селі зістається… Ну, а попи? Вважайте-но ви на попів! Їх тутечки двох, правда? Рішучо за багато ворожбитів на одно село…
Юрко: (Ніяково). Та це вони обидва на дві селі, бо ще й Новосілка належить до нашої парафії… Щоби бунтувалися, то не чути, а що вони там у „середині” собі міркують, то хто його знає?
Комісар: Ну, ну, але треба на них око мати. Той ваш учитель Масненький щось жалувався мені тепер, як я його стрінув, на них обидвох. Покищо, то ми ще на попів крізь пальці глядимо… Алеж бо то ваші люде тут у Галичині ще з тими попами цяцькаються тай їх слухають. Там на Україні то вже не так воно… Ага, товаришу, закличте-ко мені їх обидвох!… Словечко їм скажу!…
Юрко: Зараз!… (Іде до сіней).
Комісар: (Ходить по кімнаті). Це буде найтвердіщий горіх для нас, ці тутешні попи. Яж їх знаю ще з часів, як був учителем в Галичині. Та ба! Наш радянський уряд дав покищо інструкцію не дратувати їх, щоби не знеохотити народу… Але так трошки сальця залити за першу шкірку, це не зашкодить,
