Мошко: (Гірко всміхається). Ни?… Бо скажете може мене застрілити? Ну? Стріляйте! Мені вже „вшистко єдно”!
Юрко: Та хтоби вас стріляв… Кульки шкода, ге, ге, ге!
Гудима: Кажи, Жиде, чого хочеш, бо ми не маємо часу бавитися! Ми маємо урядування!
Мошко: Немаєте часу? А мали ви час розділити моє поле? А мали ви час наслати до мене салдатів, що обрабували мене до чиста й обдертого тай босого викинули вікном на гній?… То на те ви мали час?
Масненький: Товаришу Лянґнер, заспокійтеся! У нас в ряданькому уряді все робиться по строгій справедливости. Послухайте тільки! Наше право каже, що дідичів ніде немає бути. А що звичайно дідичі, пани з діда-прадіда, отже буржуї, контрреволюціонери, то військо червоне, як якого придибає, зараз затовкає на смерть геть з усею ріднею, щоби буржуський накорінок на світі вигубити.
Юрко: А вам же життя дарували, га, правда? Бачите, яка громада ще добра тай ласкава. Як салдати вас вели під стодолу й хотіли стріляти, то люде випросили. Ні, може? От, казали, мовляв, бідний Жидок, дуже так надто людей не кривдив. Пустіть, просили, він був добрий Жидок.
Гудима: Ага, добрий, бідний Жидок, ага людей не кривдив… А останню „ворнарію” (ординарію), яку ти нам, форналям дав, га? Самий кукіль, га?
Мошко: Гудима, дай спокій! Бодай ти, чоловіче, нічого не балакай! А останньої неділі, як мали прийти большевики, як ти мене просив 50 марків, на конто, то може тобі зараз не давав? А ти може зараз таки не поцілував мене в руку тай не сказав: „Дзінкую пану дідичови ласкавому!”
Масненький: Що це поможе, товаришу Лянґнер, старовину виволікати? Що було, не вернеться! Тепер нове право й його маємо слухати. А те право каже
