там, нетим, ходіть же, Іване зі мною, нетим. (Обидва йдуть на право).
Сотрудник: Товаришу Ільченко! Чи можу я вас зівсім щиро про дещо розпитати?
Ільченко: Звичайно! Яж уже сказав вам, що я своя людина.
Сотрудник: Як ви гадаєте, чи цей ваш наступ утрівалить і вашу владу в нас?
Ільченко: Це бачите, залежить од всіляких умов. — Червона армія покищо гола, боса, а до зимиж іде. Це раз! Польщі самої не лякалися би, та ось в чому ковінька: Збере антанта свої сили, а ні, так дай Ляхам підмогу в одежі, муніції, харчах, тощо, так прийдеться вертати. А тоді гіренька ваша доленька. Знищать, обдеруть до ниточки, до стебелинки. Позвольте отче, ляжу трішки, бо кістки болять.
Сотрудник: Лягайте, може й задрімаєте, а я тимчасом піду до старого, дещо поможу. (Іде).
Ільченко: (Ляг на софі). Товариш Іщук, лягайте теж, заки прийдуть наші…
Іщук: (Зісуває стільці, кладе шинелю, ранець під голову, лягає).
(Тихо. Нараз чути на дворі гамір. Більший гурт співає: „Ще не вмерла”… З сіней входять Міхайлов і Фінстербуш).
Міхайлов: (Сміється). Вот и штука какая! Буржуй Ільченко разложился как турецкий паша. Ну, какже? Еще не дает поп обедать?
Ільченко: Так готовлять.
Фінстербуш: Пфуй! Клятая Петлюровщина! И здесь она!… Выбрали ревком, и место того, чтобы спеть „Интернационал”, они свое проклятое „Ще нэ вмэрла”!…
Ільченко: Бо ще не вміють. Навчіть їх; а то співатимуть.
