Парох: А не ріжуть людей, нетим, Іване, га, що, як?
Круць: Якось не чути…
Парох: Ай, ай, ай! Ну, то знай Іване, нетим, що й у мене якесь серце є, нетим,… що й я знаю, що це біда, нетим… У тебе нещастя, дитинка вмерла, нетим, і над нами всіми нещастя,… О, о, о, вже йдуть, нетим. Ходімо до церкви… поховаю, нетим, поховаю задурно, нетим. Розумієш, нетим?… Ну, Іване, бери гроші назад, нетим. А деж би я мав сумління брати гроші від бідного чоловіка та в такий страшний день, нетим. Ну, розумієш Іване, який я добрий чоловік, нетим, га, що, як?
Круць: То… „дзінкую” єґомосцеві. (Хоче поцілувати пароха в руку).
Парох: (Ховає руку поза себе). Не треба, Іване, нетим, не треба!… Ходім! (ідуть оба до дверей).
Круць: (До Оленки) Чогось то наші єґомосць так подобріли?
Оленка: (Опустила голову вниз, соромиться).
Сотрудник: (Силкується не засміятися. З надвору чути гамір. З веранди прибігає Масненький).
Масненький: Ах, деж високопреподобні отець совітник? Більшовиків вже в селі повно. (Глипає на Оленку). Я якраз скінчив лєкцію, але мушу йти домів, бо там в школі певне вже їх повно.
Оленка: Татко в церкві похоронець правлять. Добре, бодай, що ви, отче добродію, тут. (До Масненького). Ви підете, а тут самій тепер таки булоби страшно.
Масненький: Панно Гельцю, приказуйте, лишуся, не піду, хай там школа й згорить!
Сотрудник: Алеж безпотрібно, пане директоре, таж я тутечки. Ідіть домів, щоби вам справді в хаті чого не порозтягали. А ви, панно Олено, йдіть до Нюнця на веранду. Візьміть його до кімнати, а двері
