кому, щоби не переслідував мене своїми нудкими чемностями й розмовами, бо я його інстинктовно не зношу.
Парох: Ой, ой, ой, що то буде, нетим, що то буде? Ай, Гельцю-синку, ти нерозумно говориш, нетим: „Приятелеві Масненькому”. — Як можна припустити, щоби двох, нетим, так собі далеких, гм, гм, гм, по „общественному”, що так скажу, „положенію” людей, могло, нетим, зі собою приятелювати? Я й Масненький: приятелі, ха, ха, ха! „Очевиста” річ, що це аабсурд, нетим. — Мізерний сільський учитель і совітник митрополитальної консисторії? Ет! Наш, гм, гм,… „стосунок” то ось як можнаби „опреділити”: Скромненький, мізерненький, „но уцтивий” і вдячний чоловік, „homunculus”, розумієш? це Масненький, нетим, а, гм, гм, „благосклонноє вниманіє” і гм, гм… „розположеніє к нему” це я, нетим. Чиж не „рація”, отче Ігнатіє?
Сотрудник: (Усміхається). Ну, ну, над цим можнаби ще диспутувати. Я трошечки відмінних поглядів. У мене, о. совітнику, не „сословіє”, як ви це нераз називаєте, а людина… Як що людина чесна, патріот, то я з ним приятелюю, хочби був і найнищого „сословія”…
Парох: Инший світ, нетим, инший світ… Молоде, гаряче… Тай не дивно. В вашім „древі сродства ascendentium” нема такого довгого і кріпкого „столба священнослужителей a даже шести святителей и ієрархов”, о.: Ангелович, Полянський, Снігурський, двох Сембратовичів і Пелеш!
Сотрудник: Ну так… Мої антенати ось які: батько: Іван, хлоп з Волиці, а його батько Петро, мій дід, мав шляхоцький дипльом, виписаний нагайкою панщизняного двірського воконома на спині, а від нього в гору всі такі самі шляхтичі.
Парох: Ет! Піду на веранду, бо тут тільки безпотрібно іритуюся! (Хоче йти).
