тувати. Бо то майор казав мені, що це дич, нетим. Крадуть, рабують у живі очі… Там, нетим, що вартніще, до того льоху в саді, нетим… Може не знайдуть…
Оленка: Та я, татку, ще вчера, як тільки Поляки з села вибралися, все, що вартніще, поспрятувала. Ще сама зараз переодягнуся за сільську дівчину, всеж може безпечніще… Татку, чи Юрка закликати сюди, чи може татко вийдуть до нього до кухні?
Парох: Чого він ще хоче від мене?… Ага, правда! Ще маю йому дати 100 марків, бо оноді немав дрібних, нетим. Ну, нехай іде, нетим, сюди. (Оленка виходить, парох вчитується в часопис. Входить Юрко Джиґун, давній парохів пастух, а тепер громадський присяжний. Стає біля дверей. Тишина. Юрко кашляє, дає знак про себе).
Парох: (Обертається до дверей). А ти за чим нетим?
Юрко: Та тут мені ще „пару ґрейцарів” належиться.
Парох: И, нетим! „Пару ґрейцарів”, нетим, належиться! О, який то він пискатий! Коли ти, небоже, говорити навчишся? Ти знаєш, дурню, до кого говориш?
Юрко: (Чіхається в голову). Та чомуби не знав? Таж бачу перед собою, до кого говорю.
Парох: Ух, нетим, нетим! Масти Федя медом,… а Федь завжди… нетим! Ух! Гроші бравби, а як ти мені худоби пильнував, нетим? Га? А тамтого тижня не займив „панський” польовий корови, га? І я мусів аж у Мошка випрошувати. Якби ти, небоже, був добре справувався, моєї худоби доглядав, нетим, бувби кавалок хліба їв, а так пішов на громадського наймита… (Добуває зі стола гроші). На, маєш 100 марків, га, що, як, нетим?
Юрко: А мені марків до хрону. Ще як Ляхи були, то можна було за них щось купити, а тепер то й пес
