виявляють національного почуття. Тому українська соціаль-демократія „насаждает“ національне почуття, тому вона націоналістична.
Так каже Лукашевич.
Очевидно, що коли б український народ виявляв це національне почуття, тоді б *) Лукашевич згодився б признати автономію України, не дивлячися на всю шкодливість ії для „розвитку продукційних сил і безпосередніх інтересів пролетаріату“ **).
А ргороѕ. Порівняймо наші точки погляду на автономію України. Ми виходимо із політичних і економічних умов об'єктивного характеру, ми визнаємо автономію лише тому, що вона допомогає розвитков продукційних сил і клясової боротьби. Ніякої розмови про почуття національне у нас і немає. Та нас це і не цікавить. Коли б автономія на наш погляд шкодила всьому вище згаданому, так ми б одкинули її, хоч би вона і випливала із найглибшої „глибини національного почуття“.
Хай сам читач розсудить, хто ставить автономію України більше на національний грунт, ми, чи т. Лукашевич!
Коли читач, що пробігав статтю т. Лукашевича, згадає, як він ставить польске національне питання, правда „бѣгло”, так він погодиться з нами, що й там „безспорність“ „національних“ вимог польского народу виводить із „культури“ і, як тепер ми можемо сказати з певністю,з глибини національного почуття поляків.
Але годі із суперечностями т. Лукашевича, „им же нѣсть числа“.
Чи справді ми „насаждаєм“ національне почуття і який гріх наш в тому?
Так, ми насаждаємо його. Але в цьому винен і сам т. Лукашевич.
________________________
*) Т. Лукашевич згодився б признати автономію України, коли б український нарід виявляв глибоке національне почуття. Не вже політичні форми ї до чуття пристосовуютьсн?! Як? Псіхольогія і державні форми? Як скоро забув своє здивуваннє Лукашевич, коли побачив у нас „псіхольогію“.
**) Погляньте ст. Кавцького „Національне питання в Росії“ В. У. ч. 1—2, і ви пізнаєте ріжницю між ним, що богато бачив в політичному життю пролетаріату і т. Лукашевичем, що з незвичайною легкодумністю судить там, де б личило мовчати.
