Коли „національна ідея“ ще не так давно була „достояніем“ справді невеличкої купки ріжних ідеольогів, котрі відповідно свойому клясовому становищу так чи инакше висловлювали реальні потреби народнього життя, так тепер вона, як і слід було того чекати, пішла в народні маси. Всі памьятають, як весь польський нарід, наче одна людина, на величезних мітінгах одностайне вимагав автономії Польші. А чи значно инакше устояла справа на Литві? Прокинуться в процесї революції иньші народи, і вони подадуть свій голос в революційному хорі національних голосів. Та вони вже прокидаються і ми ясно чуємо їхні голоси.
Природно, що, коли чотирі роки тому думка про можливість для соціальдемократії зачекати ще з національною програмою[1] могла бути сяк так з'ясненою — ні в якім разі не виправданою, — так тепер, безумовно, таке нехтування національного питання було би великим злочином перед пролетаріатом, бо тим самим розвязання одної із найважнійших проблем віддавалося б в руки зрадниці-буржуазії.
В чім же суть цього „проклятого“ питання?
Не маючи змоги тут угрунтувати свої погляди на національне питання, ми даємо лише коротеньку, так мовити, догматичну відповідь на поставлене питання[2].
Національне питання, на наш погляд, є питанням про рівну політичну волю для всіх націй даної держави. Держава, що складається із де-кількох націй, в формі національного гніту ставить ряд ріжних перешкод вільному культурному економічному і политичному розвитковї „пригнічених“ націй. Таким чином повстає завдання шляхом правних гарантій усунути ці перешкоди. Ясно, що, являючися питанням політико-юрідичним, національне питання носить характер формальний. Це не позбавлює його значіння для всіх складових клясових элементів нації так для буржуазії, як і для пролетаріату: коли звязане ціле, ні одна частина його не зможе рости і розвиватися.
Тому проповідувати ігнорування національного питання
