Се був не величкий на зріст чоловічок, літ під сорок, трохи горбатий, з сивіючим уже волоссям і ріденькою русявою борідкою. Він ішов з другого кінця майстерні тихо, поважно, гостро поглядаючи на робітників… Майстерові, зустрічаючи його, знімали шапки і кланялись, а він тілько инколи нехотя, наче з горда, кивав у відповідь їм головою.
Миколка побачивши майстера — зостався зовсім не задовольнений ним. Він, дякуючи тому, що про нього так богато всі говорили, що всі його так страшенно боялись, гадав, що се чоловік величезного зросту, з довгелезною чорною бородою, з здоровенними злими баньками і голосом, як у доброго бугая… А тут ось тобі… Він так був захоплений думкою порівнання одного з другим, що навіть не помітив, як майстер підійшов до нього.
— Ти хто такий! запитав він Миколку неприємним скрипучим голосом.
— Я? Миколка!.. Одмовив той трясучись.
— Та ще роззява і дурень, додай!.. сказав він сердито. — Говориш з старшим себе, а стоїш у шапці!
Миколка хутко зняв шапку, сам собі промовив: — і справді жидомор…
— А ще хвалили тебе як путнього!
Буркнув майстер сердито, подивившись на картку і пішов по східцях на другий поверх, де була контора.
Миколка лишився чекати. Він, бачучи не задоволенність ним майстера, гадав, що його вже не візьмуть на завод і чомусь-то, мимо волі, радів сьому випадку. Але через декілька часу його покликали до контори, дали прийомний квіток і одіслали до лікаря на огляд. Він був принятий на завод, але зосталось пройти ще одно митарство.
Біля лікарні, котра була на самому кінці заводського двору, коли прийшов туди Миколка, уже чекало прийому лікаря де кілька десятків робітників. Було між иншим декілько жінок з дітьми. Хворих, котрі прийшли за допомогою лікаря, проміж чекавшими було не більш половини, остан-
