Спомини з часів української революції (1917–1921)/II/Розділ I
| ← Зміст | Спомини з часів української революції (1917–1921) (Розділ I. Наступ на Київ) Частина II Від Берестейського миру до зайняття Полтави автор: Всеволод Петрів (1883 - 1948) |
Розділ II → |
| Створення: 1928. Джерело: [1] |
Сталося... Маємо нових спільників. Тих людей у залізних, важких шоломах, з твердою ходою, якимись мертво-карними обличями, яких від 1914 року вважали ми, ті що були в рядах російської армії, за найлютіших ворогів. Ось вони, ці старшини з приязною, наскільки це можливо, усмішкою сидять у сальон-вагоні, який колись належав "Главкоюзу" (Головному командуючому Південно-західним, по російськи, Юго-Западним фронтом), у якому 3 роки тому я діставав накази для свого роз'їзду окремого призначення від покійного полковника Духоніна. Ці старшини уважно як підлеглі слухають вказівок генерала Пресовського та порад підполковника Балецького.
Зі всією повнотою стає на яві самостійність України, яка підписує нові умови з іншим народом, іншим людським угрупованням, але чи так?
Як дзвони гудуть слова генерала Пресовського: "На Житомир по шосе йде – кінна дивізія – на Коростень корпус, а з ним Слобідський Кіш і Січовики. На Бердичів тільки німецький корпус і ні одного українського вояка. Німці йдуть звільнити Україну від большевиків..."
Тяжко собі уявити серйозність договору з такими нерівними оружними силами обох сторін; з одного боку, здисціплінована німецька мільйонова армія, з другого – невеликі українські відділи... Та в історії бували вже подібні випадки і то якраз з народами, які щойно відживали і визволювались, як от з Болгарією в 1877 р., з Сербією в 1870 р., а в нашій історії за гетьмана Мазепи та Дорошенка.
Між тим звертається до мене німець і докладно розпитує про чехословацькі війська, про те, де вони та які в них настрої. Полковник Балецький та генерал Пресовський доказують, що ці частини ніколи не можуть піти з большевиками, що їх командування дуже коректно відноситься до українських військ, дарма, що вони вже знали, що українці у спілці з німцями і що, певно, лишень пострах перед репресіями з боку австро-німецького командування жене чехів на схід. Я кажу, що дійсно чехи дуже до нас коректні, що я цілком не знаю, куди та як вони йдуть і який напрям тих сотень, що відходили до житомирсько-київського мурованого шляху.
Ми дістали від генерала Пресовського наказ вивантажитись у поблизькі стаційні будинки, дати людям відпочинок та бути в поготівлі.
Ще не вийшов я з воза, як почув, що німецький сотник вирішив післати навздогін за чехами два легкі авта та один панцирник з метою повести розвідку та по можности почати з ними пертрактації.
Ми вивантажились. Влаштувавши людей, пішов я з ад'ютантом Олексою Григорієвим до міста подивитись, що там робиться. Вже вечоріло, місто нічим не змінило свойого звичайного життя. Тільки коло бувшого губернаторського дому, що стояв за невеликим густеньким сквером, на Київській вулиці, біліючи своїми кольонами в старо-шляхетському стилі, чорніли як черепахи німецькі панцирні авта для забезпеки піхоти. На вулиці проти скверу стояла невеличка юрба цікавих, а перед сквером мирно ступали два німецькі вартові в шоломах і з рушницями.
Німецькі старшини розташувалися недалечко від свого дивізіону в готелю "Рим". Декілька будинків дальше на тій же вулиці, коло "Риму", стояла теж невеличка німецька варта, а між готелем та губернаторським будинком ходила зв'язкова стежа.
Зайшов я з Григорієвим до ресторану в готелі, де було чимало бувших старшин російської армії, з яких дехто вже надягнув царські погони. Один з присутних, побачивши на мені жовто-блакитну стрічку на рукаві, присів до нашого столика і тоном обурення розповів про те, що він бачив нині ранком у салі губернаторського дому. Оповідання цього невідомого мені чоловіка настільки цікаві для тодішніх настроїв, що уважаю доцільним їх тутки навести: "Український міністр Жуковський наказав на сьогоднішній ранок всім військовозобов'язаним бувшим старшинам російської армії, що перебувають в Житомирі, зібратися до великої салі губернаторського будинку. Зібралось чимало таки. Жуковський звернувся до зібраних з промовою, у якій закликав, як осіб, що належать теріторіяльно до України, вступити до української армії. Зібравшіся почали звертатися до Жуковського з протестами в дуже образливій формі, доводячи, що він не має права звертатися до них з такою пропозицією, бо він є самозванчий міністр самозванчої країни, а якийсь російський полковник, здається на прізвище Василів, почав тоном начальника кричати: "Гаспадін прапорщік, как ви смєлі нас безпокоїть своими глупостями". У цей мент почувся характерний сигнал німецького панцирника та гуркіт авт на вулиці, а за хвилину в салю ввійшов німецький старшина з декількома вояками. Був це звичайний собі "ляйтнант". Він привитав зібрання військовим привітом, а вся юрба, витягнувшись на струнко, відповіла. Німець через перекладчика запитав, де військовий міністр України, та довідавшись, хто Жуківський, зголосив йому своє прибуття з панцирним дівізіоном до розпорядження української влади як спільник. Цю заяву зібравшіся вкрили гучним "ура" та дехто почав стискати німцеві руку – а з них перший цей полковник".
При кінці цього оповідання до реставрації увійшов знайомий вже мені "гавптман", той самий, що був у Пресовського, та підійшовши до мене, тоном дуже подратованим сказав, що мої відомости про настрої чехів є невірні, бо вислане авто на шосе близько Коростишева обстріляли чехи, що вбито двох та поранено кількох вояків і одного старшину. Я зауважив німцеві, що він помиляється, бо я казав лише, що чехо-словацькі частини ставляться до нас, українців, коректно, а здогади, що вони будуть нібито коректні і до німців, висловив лише полковник Балецький.
Тут же я міг переконатись і в правдивости оповідання невідомого мені старшини, бо сидівша недалеко трохи підпила російська офіцерська братія встала і, вигукуючи "гох ді дайтшен офіціре"[1], витала входячих німців. Стало так огидно – бо ж німці йшли таки проти росіян і не в спілці з ними, – і тому я скорше забрався та відійшов до своїх хлопців.
Цілий другий день, а було вже 26 лютого, відпочивав полк у Житомирі і не трапилося нічого цікавого. Німецька кіннота, якої сподівалися з години на годину, так і не підійшла, а її передові частини підійшли до Житомира щойно досвіта 27-го. Ранком 27-го ми вже їхали навантажені в потяги через Коростень на Київ, щоби разом із Слобідським Кошем та Січовиками збити ворога, що ставив опір на р. Ірпені.
Коло полудня ми переїхали через Коростень, де вже стояв ешелон німецької піхоти і під ніч доїхали до ст. Малин, де нарешті змінили нашу варту при потягах з набоями, яка держалась на свойому пості коло місяця.
На цій стації дістав я наказ вивантажитись та об'єднати під своєю орудою, крім свого полку, ще кінно-партизанський відділ полк. Полозова, який, досі не знаю, звідки взявся, та вже перебував вивантажений коло Малина.
Зі всією цією кіннотою мусів я перейти щонайкоротшим шляхом до залізниці з Фастова на Київ та увійти до Києва, обов'язково раніше від німецьких відділів, що йшли по цій залізниці.
Далебі не розумію, навіщо треба було тягнути нас аж у Малин. За цей час ми й на конях дійшли би до його височини, рухаючись по шосе. Але наказ – наказом.
Вивантажилися швиденько, бо ж і небагато нас було, і в близчому до стації селі увійшли в зв'язок з партизанами полк. Полозова.
Стало трохи таки моторошно, бо цей відділ щось у 200 кінних зі скорострілами виявив собою не українське військо, а так собі якусь контр-революційну збірку.
Головно була це російська офіцерня, переважно піхотна, балакала московсько-українською мовою, а то й просто “общепонятним”. І це все повсідало на коні, але як вони їздили!.. так тільки їздять піхотні “прапорщики”. До того й кінного впоряду не знали. Перебалакавши із полк. Полозовим – трохи умів по українськи, я переконався, що він таки не хоче мені підпорядкуватись, бо в нього більше людей і всі вони старшини, а в мене менше і всі “звичайні вояки”.
Мені теж огидно було брати під оруду таку кумпашку (як пізніше довідався, цей відділ дуже помагав гетьманові Скоропадському при його “виборі”). Я доніс ґенералові Пресовському, що йду сам і з'ясувавши йому отверто чому, вирушив у напрямку на Шпитьки-Ігнатівку.
Без жадних перешкод дійшли ми до шосе Житомир-Київ, якраз до того місця, звідки виходить, коло якоїсь коршми, шлях на Шпитьки. Стали ми там та й почали розтирати коням спини, підгодовуючи їх в руках, бо був уже південь, а дорога була дуже тяжка і часом сніг, часом лід, часом застигла грязюка.
По шосе тягнулися групами чеські леґіонарі, їхали їх окремі вози.
З розпитів я довідався, що це відсталі потомлені, та що за ними йде задня сторожа.
Не простояли ми і чверть години, як побачили, що панове “партизани” теж зволять тягнутися за нами.
Коли передові стежі цього відділу дійшли до шосе, вони негайно почали захоплювати поодиноких чехів і хотіли їх розброїти та “шомполувати” під тим претекстом, що чехи йдуть до “большевиків”.
Довелося і мені вжити заходів: по-перше, визволити захоплених, по-друге, загрозити “партизанам” силою, по-третє, дочекатися Полозова та зауважити йому, що ми з чехами не воюєм та що, якщо його підлеглі будуть дозволяти собі на бешкети, то я примушений буду битись з ними і розброїти його відділ.
Хоч їх було і “більше” і вони були “офіцери”, а ми “салдати”, однако панове партизани притихли. А тут ще підійшла польова чеська стежа, командир якої поінформував мене, що в 10-12 кільометрах за нами йдуть німецькі стежі та що Ігнатівка, куди я йду, призначена на нічліг для їх лівої кольони, здається з полку Яна Жижка.
Полк. Полозов після цієї інформації рішуче заявив, що він дальше Шпитьків не йде і буде в них ночувати, ми ж пішли далі.
Якось дико було дивитися на села, якими ми проходили. Попри ці села та через них проходять ріжні сили, ріжні озброєні відділи, які один з другим змагаються; з заходу суне залізна хмара німецького війська, а село живе своїм життям, ніби довкруги нічого не діється. Осібно вразила сценка в одному маленькому сельці коло Шпитьків, куди ми попали так коло другої години дня. Сонечко добре пригріло, якось не по-зимовому і на широкому подвір'ю одної з хат, що стояла коло самого входу до села, яке було ще завалене нероставшими сніговими завалами, хлопці з червоними стрічками на грудях та дівчата в наших мальовничих одягах під музику скрипки та бубна витанцьовували танок, якусь плетеницю, як та комашня на сонечку; з пару дядьків та бабів сиділо коло хат, з люльками в роті і дивилися на танок.
Наших їздців радісно витали, а дівчата кричали в танку – "Гей! Годі, козаки, воювати! а ну з коней та танцювати!"
Відповіли гайдамаки вигуками на вигуки та й поїхали далі, тільки мій помішник сотник Андрієнко бурмотів коло мене. "От і народ! збудуєш з ним державу чи соціялізм! Німець на носі, а вони танцювати..."
Дивна людина оцей Андрієнко. "Прапорщик" з народніх учителів, ранений в обидві ноги під час світової війни, одна нога стала від того трошки коротша і він кульгав. Горячий, нестриманий, щойно в Житомирі попав у велику халепу: зустрів на станції Грушевського, підійшов до нього та й каже: "Якого чорта, батьку, привів німців? Це ж чорт зна що, а не політика – ганьба на цілий світ: соціаліст, а з "Кайзером" трактує". Почувши цю розмову, вартовий стрілець з Наддніпрянців підскочив і в досить таки нечемний спосіб штурхнув Андрієнка зі словами: "Як смієш так з головою уряду балакати", але Андрієнко відповів: "Він (це Грушевський) має велику шану, що його ми – народ, обібрали, а не я, що він у мене головою уряду". Не знаю, що відповів стрілець, але зрештою дійшло до того, що Андрієнко, крикнувши до Грушевського: "як ти не спиниш цього дурня, я спиню", хопився до шаблі, ну звичайно і був заарештований та обезброєний. Але на тому біда не скінчилася, – гайдамацтво не визнало правди за вартовим і хотіло силою визволити Андрієнка "з буржуазного полону" та все це якось поладналося завдяки Грушевському, що сам наказав звільнити Андрієнка запискою, в якій написано було, як мені казали, що мовляв, за щирість не карають, а годі щоб гайдамака, визнавався в політиці.
Цей випадок є такий, що дуже ярко змальовує не лише особу бувшого голови корпусної Української Ради III Сибірського Корпусу, але й цілий настрій козацтва та обставини того часу.
Андрієнко лишився при полку аж до 1920 року та лише у польську інтернацію не пішов, перехворів на тиф, був нераз ранений і завжди був вірним показчиком настроїв лівих течій у полку.
Вже зовсім темніло, як підійшли ми до Ігнатівки, яка була вщерть повна чеських лєгіонарів. Сторожі їх перепустили вільно, полк і ми притулилися до хуторів, що були розкидані по березі р. Ірпеню недалеко Ігнатівки. Щоби не було ніяких непорозумінь, приїхав я до штабу чеського полку і дістав згоду на моє перебування так близько та за смугою охорони чехів.
Ще досвіта чехи знялися з нічлігу та пішли у бік Святошина, а по світанку, підгодувавши коней, пішли і Гордієнківці, пересунувшись спершу в Білгородку якраз проти Ігнатівки на тому березі Ірпеня, звідки повели розвідку на Боярку.
Заки дійшло перше донесення від розвідок, у Ігнатівку підійшла чеська сотня того ж полку та стала там на відпочинок – командант сотні, високого росту старшина, чех, з'явився до мене і спитав, чи ми з ними воюємо. Я відповів, що ні та порадив йому прискорити марш, бо на мурованому шляху сунуть німці, а від Бородянки на Ірпень залізницею з боєм українці та німці. На випадок зустрічі з українцями дав я чехові посвідку, що сотня його невтральна до нас.
Тимчасом з розвідки дійшло повідомлення, що стація Боярка ще занята росіянами, які стоять на стації в ешелоні в потязі і мають стежі в містечку.
Місцевість знав я яко киянин дуже добре, а тому часу не гаючи рушив ярами і цілиною, так, щоби відтяти стацію Боярку від Києва.
Чехи залишилися в Ігнатівці, бо були страшенно потомлені походом[2].
Хоч як обережно перебиралися ми до залізниці, але чомусь росіяне переполохались та ми лишень побачили дим від їх потягу, що від'їхав до стації Пост Волинський.
Коли ми приїхали на стацію Боярка, наляканий начальник стації доповів мені, що від сторони Василькова підходить український бронепотяг, а за ним німці та щоби ми краще забиралися, бо йде велика сила.
Бідолаха дуже зрадів, коли дізнався, що ми теж українці та що стації не загрожує небезпека і почав швидко лаштувати жовто-блакитний прапор.
Справді невідрадне становище отого безборонного та безбройного громадянина під час воєнних подій і не тільки під час горожанської війни, де ризико несподіванки надто велике, а і в час війни міждержавної.
Ще досі пам'ятаю села в районі фронту з населенням, що ховається по льохах і виходить із них крадькома, перебігаючи знайомі вулиці, на яких чатує на них незнайома, незрозуміла небезпека несподіваної смерти.
Не поспів добре приладнати прапор, як від західної сторони лісу засвистів паротяг, а за хвильку на стацію влетів такий "бронепотяг", яких звикли ми бачити чимало в ті часи, себто відкрита плятформа з гарматою та вуглярка з кулеметами.
На паротязі повівав жовто-блакитний прапорець. Ціла обсада цього бронепотягу числила коло 25 чоловік. Командир його зіскочив від гармати й запитав мене, хто я, та що уявляє собою моя частина, бо казав він: ще за мною йде аж два німецьких полки в потягах, а я зі своїм відділом уявляю українську армію і воно якось неясно...
Довідавшись про те, що українськими збройними силами намагаюся вскочити до Києва ранійше німців, командир бронепотягу сказав мені, що він виїде за Боярку та зісимулює бій, щоби німці не дуже то поспішали та щоби наші, що йшли через стацію Ірпень на Святошин, мали ще час.
Справді бронепотяг проїхав, небаром здалеку почали долітати вигуки гармати та кулеметні черги.
Але німці не задержались і незабаром на ст. Боярка приїхав потяг в 30 ваґонів вщерть повних вояків, це було лишень два німецьких куріні. Командуючий ними якийсь присадкуватий полковник довідався, що ми українська кіннота і рішуче сказав, що не поїде далі, заки йому не з'ясується докладно ситуації, бо те, що він досі бачить: "не війна, а якась їзда залізницею на випередки" та що цей "безглуздий український бронепотяг здається хоче сам захопити Київ, де повно росіян та чехів". Такий обережний настрій регулярного німецького вояка був нам якнайбільше бажаний, а тому я, передавши німцям варту на стації, пігнав якнайшвидче до Києва зі своїми Гайдамаками.
Зліва повз залізниці все пострілював бронепотяг, аж раптом почали йому відповідати якісь дві гармати з напрямку Поста Волинського; я прискорив маршу і вже в сумерках проскочив "Кадетською рощею"[3] до "Кадетського Корпусу"[4].
Стрілянина з боку залізниці змовкла, паротяги пухкали десь близько, тому, щоби не гаяти часу, пішли ми, виставивши лишень малу стежу уперед, тою великою дамбою, що сполучує "Кадетський Корпус" з містом. У будинку "Корпусу" жила моя тітка, що була за вихователем цього корпусу, та двоєрідна сестра з чоловіком, але відвідати їх не було часу, бо там у Києві раз-у-раз бухали постріли.
На "Бибіковському бульварі"[5], що був продовженням Житомирського брукованого шляху коло перехрестя з "Кадетською дамбою"[6] – на шосе стояла густа лава Республиканців й Дорошенківців, які щойно підійшли до Києва.
Було зовсім темно. Полк. Болбочан, якого я бачив тут, сказав, що вони ніччю в місто не підуть, а ночуватимуть у "Бендерських Касарнях", що Слобожанці, Січові Стрільці та Богданівці ночуватимуть у "Луцьких касарнях" [7] і що партизани Полозова застрягли цілком у Святошині.
По коротенькій нараді зі своїми старшинами вирішили ми усталити таки стичність з ворогом і тим виконати обов'язок порядної кінноти в час переслідування.
Передавши про це донесення генералу Пресовському через Республиканців, пішли ми дальше в темний непривітний Київ. Шлях вибирали ми не Бибіковським бульваром, де більше було можливостей несподівано налетіти на всіх, а бічними вулицями по Маріїно-Благовіщенській[8] і далі на "Госпитальний підйом" чи "Новий підйом" у Діловій вулиці[9].
Посувалися ми поволі і на "Безаківській"[10] війшли в дотик з німецькими пішими стежами, що посувалися з боку Києва I й від них довідалися, що Київ I вже німцями занятий та що вони ведуть розвідку до Києва II та залізничого мосту, але розвідка не ризикує посуватися по темних, забитих возами стаційних торах і незнайомому місті.
Виславши з походу старшину на ст. Київ I для зв'язку, пішли ми далі; на "Великій Володимирській" проти парку та Університету лежало два трупи з розбитими стрілами в упор головами, один з них у старшинській шинелі.
Спереду, де йшли наші стежі, маленькі звичайно, по два-три верхових, почулася жвава стрілянина та причвалавший гайдамака доніс, що їх обстріляно на "Бесарабській площі". Ухилилися вправо та бічними вулицями дійшли до рогу Ділової та Васильківської[11], де стояли касарні колись Уральських козаків, а потім полку Вільної України.
Наші стежі, що почали підніматися до старих фортів на Печерську, були з них обстріляні досить густим крісовим вогнем. Очевидячки Печерськ занято.
Було вже близько 10 години (22) вечера. Коні вже були вичерпані, гайдамаки стомлені, тому я вирішив спинитись до розсвітку в касарнях на Діловій та підтягнути до себе якусь пішу німецьку частину, щоби тим способом запобігти можливій несподіванці.
Касарні стояли пусткою. В останніх боях за Київ росіяни, вибиваючи з них полк Вільної України, стріляли по будинках з гармат, а тому в жилих будинках не було ані одної шиби, а натомість чимало дір від гарматних стрілен. На щастя, деякі зі стаєн уціліли. Отже, поставивши усіх чисто коней до гарних стаєн і знайшовши чимало сіна та вівса по складах, колись чудово заосмотрених, треба би пошукати чогось попоїсти людям, але тут вже стало гірше, бо їжі ніякої не було.
Влаштувавши варту коло касарні та змінивши стежі в стороні Печерська спішеними гайдамаками, почали ми заходитись коло здобуття їжі, а для того пішли два наші відділи по Васильківській вулиці, щоби побудити крамниці та купити що треба. Поки влаштовували це все, приїхав наш старшина від німців і переказав, що їх команда ні завіщо не хоче посилати відділів у місто, бо уважає це небезпечним.
Ледви скінчив старшина свою доповідь, як з боку Васильківської тріснув стріл – один, другий, третій, та зірвалася стрілянина. Скочив я зі своїм невеличким резервом на Васильківську, де один із наших відділів гнав уже когось в напрямі Києва II.
Інший наш відділ, що ішов у напрямі Хрещатика, підійшов до нас і доповів, що з того боку суне вулицею якась озброєна юрба, яка кричала до наших по-російськи, щоб не стріляли, та має білі опаски на рукавах.
Узявши з собою двох гайдамаків, з одним пішов я сам назустріч підходячій юрбі. Звідтам теж вийшло двох людей, від яких я довідався, що перед нами "Грузинсько-Вірменська" охорона міста Києва, яку дозволили сформувати росіяни на той час, поки у Києві не буде жадної влади. Цікаво, що іншим громадянам м. Києва відмовлено мати таку самоохорону: росіянам тому, що з неї мали би вийти "контрреволюційні групи", а українцям тому, що вони у воєнному стані з росіянами, та лишень вірмени та грузини були визнані невтральними – польська ж група не явилася до російського червоного командування.
Не знаю, наскільки правдиві такі пояснювання дозволу, щоб озброєну охорону несли тільки вірмено-грузини, бо я чув про них від тих, які були лишень на підрядних командних посадах окремих відділів охорони, але вони дійсно про це згадували.
Ну, звичайно, що у вірменсько-грузинському відділі було 60% домородців – росіян, поляків, українців і то переважно зі студентства.
Виявилося, що цей відділ, що його гнали наші до Києва II., є теж з тієї охорони. Тому післав я і своїх "Вірмено-Грузинів", які були в нас, щоби спинити наступ і непорозуміння, що за хвилину вдалося, на щастя, без втрат з обидвох боків. Ми мали одного легко раненого – вірмено-грузини двох.
Виявилося, що охорона заатакувала наш відділ, думаючи, що це грабіжники, бо наші достукувались до хлібопекарні.
З представниками охорони дуже легко здобули харчі.
З боку Печерська вже пострілювали і "Вірменсько-грузинська охорона" казала, що це "большевики", росіяни, тому вирішив я проїхати на Київ I., щоби відтягнути німецьку піхоту, а тимчасом дати хоч хвилину відпочити гайдамакам, бо хоч коні і їли та відпочивали в гарних стайнях, але люди були майже всі на ногах і не мали змоги бодай у тих же стайнях хоч би погрітися, якщо не спати.
Узявши свіжого коня, поїхав я порожніми темними вулицями до Києва I. Гулко стукотять підкови трьох коней, мого та ще двох їздців, що їхали зі мною, – та, як колись на фронті, таккають поодинокі постріли. Глухо-пусто. Окликає німецька варта, і я знову являюсь перед командантом того же самого обережного німецького куріня, що я його бачив у Боярці.
Він пізнав мене і після довших умовлень згодився післати сотню на допомогу з тим, що я особисто її поведу.
Була північ, коли "залізні шеломи" з важкими "торністрами" на плечах вилаштовувалися коло стації, та небаром важкі кроки півтораста пар підкованих черевиків цілком заглушили брязкіт підков трьох гайдамацьких коней.
Йшли Жилянською вулицею і в звичайні часи, вночі не дуже рухливою, а тепер вже цілком глухою та порожною. Ритмічні кроки німців гули та лунами відбиваючись об стіни будинків, так що аж ніби гойдало в сідлі від мірних згуків. Жутко було, щоправда, в цих порожніх та повних мряки з недалекої річки Либеді вулицях і навіть мені, киянинові, місто та знайома вулиця здавались не лише чужими, але якимись ворожими.
Раптом десь у боці Університету, навіть ніби трохи позаду нас, зірвалася коротенька стрілянина і кулі десь високо заспівали над нами. Як відгук цій стрілянині почалась стрілянина в боці Ділової вулиці; чітко протахкали там дві черги "Кольта" його неклопотливим згуком і знову рій куль десь високо в повітрі проспівав, причому деякі з них зазвеніли по бляхах будинків.
"Гальт!" – скомандував раптом німецький "гавптман" і у відповідь йому гупнуло одним згуком, далеко полетівшим між будинками, після чого настала мертва тишина.
Перехід від ритмічного бухання до тієї тишини був такий несподіваний та різкий, що один із гайдамаків, який, очевидячки, дрімав на коні, крикнув із просоння "що"!
Спинивши своїх, "гавптман" звернувся до мене і тоном дуже коректним заявив, що він далі до розсвіту не піде, бо уважав небезпечним заглиблюватися в місто, очевидячки, ще не звільнене від ворога. Мабуть, обережність його куріня передалася й йому.
Що ж було робити, я поїхав до своїх один, а приїхавши довідався, що наші спішені стежі разом з "Вірмено-Грузинами" – українського походження, перейшли вже на Печерськ, бо то, що нас задержувало попращавши нас із "Кольта", пішло собі кудись.
Завернувши спішених і виславши кінні стежі, одну в напрямку на "Стратегічний", а другу на Ланцюговий міст[12], нарешті вже коло 3-ої години дав я дозвіл людям, крім маленької варти, покластися спати, де хто знайде тепліший кут.
Те, що звалося штабом полку, перекуняло решту ночі коло вогню в розваленій грубці розбитого будинку без вікон і дверей.
У 8. годині ранку знав я вже від своїх стеж докладно цілу ситуацію коло Дніпра: міст залізничий заняв ворог, і німці підготовляють проти нього наступ; "стратегічний" зірвано; ланцюговий охороняє ворог по східнім берегу.
Коло 10. години ранком дістав я через свою стежу, що вислав до "думи" (ратуша) для орієнтування, наказ українським військам збіратися в одинацятій чи дванацятій годині, не пам'ятаю точно, на Софійську площу, де має відбутися парада.
Але з чим йти, навіщо йти на цю параду? Коні та люди, які залишилися, потомлені – решта в службі; ворог під самим містом – становище неясне, та й маніфестуватися нема жадної охоти. "Ще паради захочується!" – бурмотить Андрієнко. – "Далебі з глузду з'їхали!"
Щоби не було ніяких непорозумінь, вирішив я, що треба самому поїхати на Софійську площу та поінформуватись у того начальства, яке прийматиме цю параду, що далі робити.
Примітки
ред.- ↑ Слава німецьким офіцерам. – нім..
- ↑ Як я довідався вже на еміграції з хроніки 3 полку Яна Жижки, до мене явився сотник Ґайда, тепер вождь фашистів Ч. С. Р. та що потім його сотню розброїв Полозов, який підійшов до Ігнатівки негайно по мойому виході з неї (прим. автора).
- ↑ Кадетська Роща – знаходилась в районі тодішнього Кадетського Корпусу, Повітрянофлотський просп., 6, де зараз знаходиться Міністерство Оборони.
- ↑ Кадетський Корпус – знаходився на Повітрянофлотському просп. 6, де зараз знаходиться Міністерство Оборони.
- ↑ Бибіковський бульвар – зараз бульвар Тараса Шевченка.
- ↑ Ймовірно, мається на увазі перехрестя з тодішнім Кадетським шосе (тепер Повітрянофлотський просп.) – Бібіківський бульвар у той час доходив саме туди.
- ↑ казарми Луцького піхотного полку – знаходились на вул. Дегтярівській, 9.
- ↑ вул. Маріїно-Благовіщенська – тепер вул. Саксаганського.
- ↑ вул. Ділова – зараз вул. Димитрова.
- ↑ вул. Безаківська – зараз вул. Комінтерну.
- ↑ вул. Велика Васильківська – зараз вул. Червоноармійська.
- ↑ Ланцюговий міст – знаходився в районі теперішнього Мосту метро.