Сонце поза мінаретами/У турецькому театрі
| ◀ Жінка й екзотика | Сонце поза мінаретами У турецькому театрі |
Через Анатолію ▶ |
|
У ТУРЕЦЬКОМУ ТЕАТРІ
Серйозного турецького мистецтва театрального я не встиг побачити. Кінчалося літо, ще не почався сезон, і мені довелося задовольнитися випадковими вражіннями від халтури, подібної до звичайної літньої халтури по всіх країнах.
Нас закликано було на свято обрізання. Релігійні обряди ще й досі виконуються, і хлопців певного віку (не пам'ятаю точно, 13 чи 14 років, можете поглянути до енциклопедії на слово „іслам“) змушують до цієї неприємної операції.
Обрізання — свято для родини. Родина мусить супроводити його веселими забавами для гостей. І тому, що це коштує дуже дорого, благодійне товариство „Червоний Півмісяць“ що-року влаштовує цей обряд і це свято для найбідніших родин.
Того дня мали обрізати щось не менш ста хлопців. Після операції призначена була якась вистава.
Ми одержали запрошення на це свято, і довго вели дискусію, чи можемо ми, радянські громадяни й комуністи, бути присутніми на релігійному святі. Сперечалися ми стільки довго, що коли більшістю голосів вирішили, що можемо ризикнути, уже спізнились до самого обряду й потрапили в містечко Каді-кей (село судді) як раз під час перерви між обрядом і виставою.
Нас було четверо: крім мене, був ще один руський письменник, що випадково на той час потрапив до Стамбулу, повертаючись з Европи, потім моя знайома й перекладач. На каїку ми переїхали від Нового мосту через Босфор до Каді-кею, як раз на тому місці, де хвилі Босфору вливаються до Мармурового моря. Мене здивувало велике число таксі, що стояли в азійському містечку. Потім, мандруючи Анатолією, я вже не дивувався. Навіть у далекому селі десь біля станції Сельджук, в 77 клм. на південь од Ізміру ми знайшли кілька таксі.
Ми не знали точно назви дільниці Каді-кею, де мало бути свято, але перекладач пам'ятав, якими вуличками пройти туди. Тому ми не наймали авта, а пішли пішки знов таки через типовий турецький базарчик і через маленькі запорошені й спалені сонцем вулички.
Свято відбувалось у якомусь садку, подібному до наших літніх клубів. Ми швидко знайшли його, бо вхід до нього було уквітчано маленькими паперовими прапориками й великими національними прапорами — червоними з нашиваним білим півмісяцем.
Нас дуже гостинно зустріла адміністрація благодійного товариства і зараз же ми посідали на почесних місцях.
Вистава мала бути на відкритому місці. В глибині садка стояли ліжка з хлопцями, що оце зараз перенесли тут неприємну операцію. Хлопці лежали під ковдрами, а над ними висіли килими. Мене дуже вразив один килим, зроблений на зразок великої п'ятилірової банкноти. Місця для публіки були зроблені чотирьохкутником. У першому ряді одної з його сторін ми сіли між президією товариства.Спочатку нам давали пояснень, але згодом я помітив що моя товаришка, яка з самого початку практикувалася в турецькій мові з якимсь серйозним дідуганом, очевидно, головою товариства, раптом перестала балакати.
— Спитайте його — звернувся я до неї, не пам'ятаю вже в звязку з чим.
— Здається, я зробила нетактовність, — прошепотіла товаришка, — він припинив розмову й не хоче зі мною говорити. Очевидно, я помилилася: називала його ввесь час „ефенди“, а треба говорити „паша“. Я не знала, що це така шановна персона.
Декорацій сцена — тоб-то вільне місце в середині чотирьохкутника глядачів, не мала жодних. На сцені поставили маленького столика, а в кутку за другим таким звичайним кав'ярневим столиком сіли два музики: один із якоюсь мандоліною, другий — із чимсь подібним до флейти. Тоді мені називали ці струменти, здається — тарі й зурна, але напевне не пам'ятаю. Музики пограли щось жалібне, і на сцену з якоїсь буди поза глядачами вийшов артист.
Це була якась мішанина побутового театру з мольєрівськими прийомами. Виходив артист у національному, вже застарілому тепер убранні і говорив довгого монолога. Потім виходив другий — у подібному вбранні. Перший його не пізнавав. Починалась довга розмова, з натяками з якимись дотепами, яких я, звичайно, не розумів, а публіка од них щиро реготалася. Нарешті, перший пригадував, що він сусіда другого, і навіть батька його добре знає.
Один з артистів „зникав“, тоб-то просто сідав серед глядачів, а то й притулявся собі до дерева. Виходив інший артист — і починалася та сама комедія із взаємним непорозумінням і взаємним невпізнаванням. Були артисти трагічного амплуа, були й коміки — навіть тільки з'явлення їх на сцені викликало оплески й регіт глядачів.Жіночу ролю виконував чоловік. Жінка ще й досі не виступає прилюдно.
Були дуже примітивні трюки. За п'єсою, мала надійти ніч. Принесли свічку, запалили й поставили на столику, один із виконавців писав якогось листа, а другий підкрадався ззаду й раз-у-раз гасив свічку. Очевидно, після цього мала бути повна темрява, бо писар не помічав жартівника, що сховався поза його стільцем. І це — о 6-ій годині вечора, в проміннях вечірнього сонця. Було стільки світло, що я навіть міг фотографувати.
І публіка була так само примітивна, як і п'єса. Один цікавий хлопець років десяти ввесь час бігав через сцену й заважав артистам. Адміністрація його відганяла, але не допомогло. Одна з мізансцен так і сфотографована в мене з отим хлопчиком-глядачем поміж артистами.
Вистава тяглася довго.
Змісту п'єси мені не могли розповісти ні моя товаришка, ані перекладач. Вони говорили, що це якась старовинна п'єса, але артисти додавали чимало відсеб'ятини.
Коли скінчилася вистава і публіка поволі розходилася по садку, почався… чарльстон. Це буквально приголомшило мене. Тільки п'ять хвилин пройшло з того часу, як поважні артисти повагом розплутували на примітивній сцені серед примітивних глядачів якусь дуже примітивну інтригу… І раптом — отой танок рафінованого Заходу.
Мені зробилося неприємно, і я загітував товаришів поїхати додому.
Повертаючися, ми потрапили в чорноморську течію, і більш години пробовталися на Босфорі. Кажуть, що то дуже небезпечна течія і що дуже часто каїки в таких випадках перевертаються.
Здається, днів за два потім ми потрапили до іншого театру — в Галаті.Був день свята авіяції. Ще напередодні в Стамбулі я почув кумедне сполучення „Аеробайрам“. Це як „Авіоводохрещі“. Байрам — релігійне свято. Вдень був великий парад на майдані Таксім, я бачив і фотографував увесь генералітет, а потім — щось подібне до карнавалу. Маршерували навіть гімназисти й поліцаї, на машині везли модель земної кулі, опоясаної словом „Форд“ — реклама розумного американця, носили моделі літаків.
Вражіння слабеньке. Нема маси. Був збір на літаки, і все. Але що до декоративного боку — виконано бездоганно. Сила прапорів, ми їх бачили ще з вечора. Крім турецьких, вивішують прапори й інших націй: крамар італієць вішає італійський, французький банк — французький. Не бачив ніде я прапорів грецьких і англійських.
Увечері ми пішли в Галату до якогось театру.
При вході наскочили на інцидент. Відставний салдат, в подертій шинелі, продирався до театру без грошей, його не впускали, а він бився з капельдинерами й поліцаєм і бив себе в груди зі словами:
— Мустафа Кемаль-паша!
Це мало означати, що ось він колись проливав кров за турецьку незалежність, а йому, мовляв, тепер, в день одного із свят цієї незалежности, не дозволяють без грошей піти до театру. Зовсім як у нас влітку 1917 року, коли салдати царату, їхавши з фронту, бешкетували в кожному місті з цієї самої підстави:
— Ми там кров проливали, а ви, так вас і сяк!…
Театр невеличкий. Я нарахував в партері десять рядів розділених одним проходом. Не стільці, а звичайні лави. Але є й ложі — ввесь другий ярус складається з лож. Ми пішли нагору.
Вистава була така: підносилася завіса, виходила жінка й співала куплети під акомпанімент духової оркестри, ввесь час при цьому танцюючи. Вражіння жалюгідне. Публіка байдуже плескала, завіса падала і по всій зал лунали пронизливі вигуки:
— Чай ве, каве дез!..
Це був ходячий буфет. Увесь антракт розносили чай і каву. Публіка пила каву, курила цигарки й говорила про своє.
Потім знову підносилась завіса, гримала оркестра, нова жінка співала якихсь куплетів і танцювала. Так, здається, номерів із шість.
Був один номер, де жінка співаючи, демонструвала щось подібне до танку живота, потім був танок бюсту, танок обличчя… Найнеприємніше вразило, коли цей самий номер повторила маленька дівчинка років дванадцяти.
Жінки співали верескливими голосами, що викривало їхнє походження: гречанки.
І ще одна характерна риса. В кутку під сценою кілька хлопців грали в якусь примітивну, але для них дуже захоплюючу гру — били один одного по руках. Грали вони протягом усіх антрактів, протягом кількох номерів „вистави“. Танок бюсту не зробив найменшого вражіння ні на них, ані на решту публіки. Так само байдуже всі балакали про своє, штовхали один одного, пили чай і каву.
Коли отой шумний дивертисмент трохи не позабивав нам памороки, після довшого антракту з незмінним „чай ве, каве дез“, почалася п'єса. Публіка стала дивитися з більшою увагою.
Виставлялася якась перекладна п'єса, скорше — мелодрама. Офіцер іде на війну й залишає свою жінку й маленьку дочку. Він доручає їх своєму приятелеві, якомусь попові чи кардиналові. Той чіпляється до жінки, жінка дає йому одкоша і він, щоб помститися, отруює маленьку дочку. Отруює дуже реалістично.Негідник поклав отруту до якогось печива, здоровенного, на зразок двох „наполеонів“ од Пока. Він частував дівчинку отим пирожним, — і бідне дитинча ковтало його, аж давилося. Публіка реготалася. Потім дитинча впало й, значить, вмерло. Добре ще, що отрута була не реалістична.
Прибігла мати, побачила дитину на підлозі, а кардинал констатував смерть. Тоді з публіки хтось вигукнув на адресу вмерлої:
— А не треба було їсти!
І половина залі зареготалася.
Несподівано повертається батько, кардинал обвинувачує матір у вбивстві, і цим кінчається перша дія.
А мусило бути таких дій, здається, чотири. Я подивився на годинника: пів на другу. Коли ж тут кінчаються п'єси? Ми попленталися додому.
Наш супутник, молодий турецький націоналіст, дуже хвилювався, що я можу всерйоз прийняти цей театр. Він увесь час намагався довести мені, що Туреччина таки має справжній театр, який грає восени, а це не театр, а так собі.
Я зробив такого висновка. Цей визволений нарід має перейти за короткий час всі стадії духовної культури. Коли в культурі матеріяльній ми одразу електрифікуємо вбоге село, замінюючи каганець на електричну лямпку, то в духовній культурі не можна випустити жодного етапу: каганець має замінитися на свічку, свічка — на гасову лямпу, а вже від гасу можна перейти до електрики. Театр Курбаса після вистави в Каді-кеї, очевидно, приголомшив би глядача і нічого не дав би йому, крім головного болю.
В Каді-кеї ми бачили примітивний побутовий театр Садовського, в Галаті псевдокласичний театр Загарова. Через ці невикреслимі етапи турецьке мистецтво, очевидно підходить до модерного театру.А, може, справа значно простіша, і коли мій турецький знайомий приїде до мене в гості до Харкова, мені доведеться так само хвилюватися десь у побутовому театрі й доводити, що „Сватання на Гончарівці“ чи „Нещасне кохання“ — це не театр, а так собі. А ось, мовляв, є в нас і справжній театр.
Я не можу закидати турецьким мистцям існування театру в Галаті, бо мусив би, перш за все, хоча б самому собі відповісти на запитання:
— А навіщо в українській столиці виставляють „Гандзю“ і „Жидівку вихрестку“?