Смок Беллю/Шорті спить

Смок Беллю
Джек Лондон
4. Шорті спить
Німеччина: Українське видавництво «Дніпро», 1948
ШОРТІ СПИТЬ.
I.

— Чудно, що ви не граєте, сказав якось Шорті Смокові одного вечора у Елькорна. Невже вам і не кортить?

— Воно кортить, — відповів Смок. — Але у мене в голові статистика. Я волію грати так, щоб виграти.

Навколо них у величезній кімнаті стояв галас та тріскотня десятка ігор: люди, одягнені в хутра та мокасини, пробували свого щастя. Смок показав рукою на все це товариство.

— Погляньте на них, — сказав він. — Це ж проста математика, що вони більше загублять, ніж виграють цього вечора. Більша частина їх програє навіть тепер.

— Ви справді дужі в математиці. — здивовано сказав Шорті — І взагалі, ви маєте рацію. Але є такі речі, як факти. І справді, бувають хвилини щастя. Бувають часи, коли кожний може виграти, це я знаю, бо одного разу бачив таку гру, коли банк не взяв нічогісінько. Єдиний спосіб виграти — це чекати, поки прийде твоє щастя, а тоді грати до краю.

— Це здається простим, — критично сказав Смок. — Таким простим, що я навіть не розумію, як це люди можуть програвати.

— Лихо в тому, — сказав Шорті. — що більшість людей нерозумно поводяться зі своїм щастям. В одному випадку я теж у дурні пошився. Щастя треба вміти знайти та вдержати.

Смок похитав головою.

— Це теж статистика, Шорті. Більшість людей невірно розуміють своє щастя.

— А хіба вам ніколи не приходило почуття, що все що вам треба зробити, це поставити грощі та взяти на них виграша?

Смок засміявся.

— Я занадто боюся, що щастя буде проти мене. Але я от що скажу вам, Шорті. Я саме тепер кину доляра на «високу карту», і побачимо, чи дасть вона нам щось на випивку.

Смок попрямував до фаро-столу, але Шорті схопив його за руку.

— Почекайте. Я почуваю, що зараз повинно пощастити. Поставте цього доляра на рулетку.

Вони підійшли до столу з рулеткою, поблизу шинквасу.

— Почекайте, поки я скажу, — порадив Шорті.

— Чи не думаєте ви сказати, що я маю якийсь шанс за цим столом? — зауважив Смок.

— Такий самий, як і решта грачів.

— Але не такий добрий, як у того, що веде гру.

— Чекайте і дивіться, — сказав Шорті. — Тепер ставте!

Той, що вів гру, саме пустив маленьку кульку з слонової кістки по рівному обводу колеса, що крутилося. Смок біля нижчого краю столу, через плече іншого грача, кинув навманя доляра. Він покотився по зеленому сукні та спинився якраз у середині числа «34».

Кулька спинилася, і той, що вів гру, проголосив: «тридцять чотирі виграє». Він згріб зі столу гроші і біля Смокового доляра поклав ще тридцять п'ять долярів. Смок узяв гроші, а Шорті поляпав його по плечі.

— Оце, Смоку, було справжнє щастя. — Як я відчув його? Цього не розкажеж. Я тільки знав, що ви виграєте. Якби цей доляр попав на яке інше число, він однаково б виграв. Коли прийшло щастя, йому ніщо не завадить.

— Припустімо, що вийшло б «подвійне зеро», — спитав Смок, коли вони йшли до шинквасу.

— Тоді ваш доляр попав би на «подвійне зеро», — відповів Шорті. Це вже неминуче. Щастя є щастя. Ходімо назад до столу. Мені щастить, і, давши вам виграти, я можу ще й сам виграти на кілька чисел.

— Ви граєте по системі? — запитав Смок хвилин через десять, коли його товариш поклав уже з сотню долярів.

Шорті сердито крутнув головою, розкидав ставки на «3», «11» та «17» і кинув невеличку ставку на «зелене».

— Хай чортяка вхопить усіх йолопів, що грають по системі, — відповів він, коли круп'є згріб зі столу гроші.

Спочатку тільки байдуже поглядаючи, Смок раптом зацікавився грою й почав стежити за всіма деталями її, починаючи від кружляння кульки до ставок та виграша. Сам він не грав, а цілком задовольнявся тим, що дивився, як грають інші. Він так захопився, що, коли Шорті сказав, що з нього вже досить, то ледве відтяг Смока від столу.

Круп'є повернув Шорті торбинку з золотом, що той дав йому у заклад своєї платнездатности, та клаптик паперу, на якому було надряпано: «взяти 350 долярів». Шорті поніс торбинку та папірця через кімнату та віддав їх вагареві, що сидів за великими терезами. Він одважив 350 дол. з торбинки Шорті та всипав їх у скриню.

— Це ваше щастя не таке, як статистика, — пожартував Смок.

— Але я мусів грати, щоб знайти його, — сказав Шорті — Я вважав, що є рація спробувати грати саме для того, щоб довести вам, що є така річ, як щастя.

— Дарма, Шорті, — засміявся Смок. — А я от впіймав щастя саме тепер.

Очі Шорті заблищали, і він у запалі гукнув:

— Що таке? Так ходімо швидче грати.

— Це зовсім не те, Шорті. Але на доказ, що я таки впіймав щастя, я незабаром вироблю таку систему, що забиратиму всі виграші за цим столом.

— Систему! — простогнав Шорті, а тоді з великим жалем глянув на товариша. — Смоку, послухайте вашого товариша та облишіть усякі системи. При системі завжди програють. При системі нема щастя.

— Тому вона й подобається мені, — відповів Смок. — Система — це статистика. Коли ви маєте правдиву систему, ви не можете програти, і в цьому ріжниця між системою та щастям. Ви ніколи не певні, чи не одвернеться від вас ваше щастя.

— Але я знаю багато систем, що не дають виграша, і ніколи не бачив системи, яка вигравала б. — Шорті помовчав і зітхнув. — Знаєте, Смоку, коли ви заговорили про систему, вам немає тут місця. Тай час уже нам знов вирушати в дорогу.

II.

Протягом кількох наступних тижнів обидва товариші чинили в протилежних напрямках. Смок бавив час, слідкуючи за рулеткою у Елькорна, тоді як Шорті схилявся до того, щоб вирушати в дорогу. Але Смок цілком відкинув пропозицію спуститися вниз Юконом на двісті миль.

— Слухайте, — Шорті, — сказав він, — я не поїду. Ця подорож забере десять день, а за цей час я сподіваюсь удосконалити мою систему. Я вже й тепер певне міг би виграти з нею. Чого ви тягнете мене, щоб кружляти даремно по країні?

— Смоку, я мушу поклопотатися за вас, — відповів Шорті. — Ви робите дурниці. Я б потяг вас до Єрихону, або на північний бігун, якби міг одтягти вас від цього столу.

— Дарма, Шорті. Згадайте, що я дорослий, повнолітній чоловік, що вже наївся ведмедини. Якщо справді доведеться тягти, то тягтимете додому те золото, що я маю виграти за моєю системою. І вам напевно доведеться тягти його запряжкою собак.

Шорті у відповідь простогнав.

— Але ж я не хочу, щоб ви ставали на перешкоді грі з вашими грішми, — провадив Смок. — Ми поділимо вигриш, але я потрібуватиму всі наші гроші, коли почну грати. Ця система ще нова, і можливо, що на початку я зроблю кілька помилок.

III.

Нарешті, після довгих годин та днів, проведених за спостеріганням гри, настав вечір, коли Смок оповістив, що він уже готовий. Шорті, похмурий та сумний, з таким виглядом, ніби збирається на похорон, супроводив свого товариша до Елькорна. Смок купив купку марок і примостився біля банкомета в кінці столу. Знову і знову кружляла кулька, інші грачі вигравали або програвали, але Смок все не зважувався поставити марку. Шорті почав нетерпеливитися.

— Починайте, та починайте ж, — заохочував він. — Кінчайте цей похорон. В чому річ? Боїтеся?

Смок похитав головою і чекав. Минуло двадцять ігор, і тоді раптом він поставив десять однодолярових марок на «26». Число виграло, і круп'є заплатив Смокові триста п'ятдесят долярів. Минуло дванадцять, двадцять та тридцять ігор, коли Смок знов поставив десять долярів на «32». І знов він одержав триста п'ятдесят долярів.

— Це — щастя! — схвильовано прошепотів йому Шорті. — Грайте далі.

Минуло пів години, і протягом них Смок не грав. Тоді поставив десять долярів ма «34» і виграв.

— Щастя, — прошепотів Шорті.

— Зовсім ні, — так само прошепотів Смок у відповідь. — Це моя система. Правда, вона не погана?

— Ви не можете переконати мене, — сказав Шорті, — Щастя приходить ріжними шляхами. Ви можете думати, що це система, але це не так. Система тут неможлива. Вона ні до чого. Вам просто щастить.

Смок тепер перемінив спосіб гри. Він ставив частіш поодинокими марками, розкидаючи їх тут і там, і частіше програвав, ніж вигравав.

— Залиште, — порадив Шорті. — Забирайте гроші. Ви виграли тричі і взяли тисячу. Більше ви не виграєте!

В цей мент кулька почала кружляти, і Смок кинув десять марок на «26». Кулька упала на «26», і круп'є знов виплатив йому триста п'ятдесят долярів.

— Як ви вже берете щоразу, то бийте їх до краю, — сказав Шорті. — Тепер ставте двадцять п'ять.

Минуло пів години, і за цей час Смок програвав та вигравав на розкидані маленькі ставки. Тоді з раптовістю, що характеризувала його великі ставки, він поклав двадцять п'ять долярів на «подвійне зеро», і круп'є виплатив йому вісімсот сімдесят долярів.

— Розбудіть мене, Смоку. Я сплю, — простогнав Шорті.

Смок посміхнувся, заглянув у свою записну книжку та почав щось обраховувати. Він раз-у-раз виймав свою записну книжку і час од часу щось туди записував.

Навколо столу збився густий натовп, грачі пробували ставити на ті самі числа, що й він. Тоді він перемінив гру. Десять разів підряд він поставив десять долярів на «18» і програв. Бачучи це, його покинули найупертіші. Він перемінив число і виграв удруге триста п'ятдесят долярів. Негайно грачі повернулися і знов покинули його після серії програних ставок.

— Залиште, Смоку, залиште, — порадив Шорті. — Навіть найбільшому щастю колись край приходить, отож і вашому прийшов край. Ви вже не виграєте.

— Я хочу ще зробити одне коло перед тим, як розраховуватись, — відповів Смок.

Кілька хвилин з перемінним щастям він грав, розкидаючи марки по столі, а тоді кинув двадцять п'ять долярів на «подвійне зеро».

— Я забираю свій виграш, — сказав він банкометові, коли знов виграв.

— О, вам нема потреби показувати це мені, — сказав Шорті, коли вони йшли до вагаря. — Я стежив увесь час. Ви маєте щось коло трьох тисяч шістсот. Чи я на багато помилився?

— Три тисячі шістсот тридцять. — відповів Смок. — А тепер ви однесете золотий пісок додому. Така була умова.

IV.

— Не спокушайте краще долі, — застерігав Шорті Смока другого вечора в їхній хаті, коли той збирався йти до Елькорна. — Вам дуже пощастило, але щастю буває край. Коли ви знов почнете грати, то програєте все, що виграли.

— Але кажу вам, що це не щастя, Шорті. Це статистика. Це система. Я не можу програти.

— До біса вашу систему! Ніякої системи нема. Я якось виграв сімнадцять разів підряд. Чи була тут система? Ніякої! Це було дурне щастя, тільки я злякався й не загнуздав його. Якби я грав замісць того, щоб облишити гру, то виграв би тисяч з тридцять на свої дві марки

— Однаково, Шорті, це сама справжня система.

— Доведіть мені це.

— Я вам доводжу. Ходімо тепер зі мною, і ви побачите.

Коли вони зайшли до Елькорна, всі погляди сконцентрувалися на Смокові, а ті, що були біля столу, розступилися перед ним, і він знов сів на своє старе місце біля банкомета. Його гра була цілком відмінна від гри минулого вечора. За півтори години він зробив тільки чотири ставки, але кожна ставка була по двадцять п'ять долярів і кожна ставка взяла. Він одержав три тисичі п'ятсот доларів, і Шорті поніс золото додому.

— Тепер час припинити гру, — радив Шорті, сидячи на краю лавки та скидаючи мокасини.

— Ви виграли сім тисяч. Треба бути дурнем, щоб спокушати щастя.

— Шорті, треба бути цілком божевільним, щоб не використати для виграша таку систему, як моя.

— Смоку, ви дуже розумний хлопець. Ви вчилися в коледжі. Ви за одну хвилину дізнаєтеся більше, ніж я за сорок тисяч років. Але саме в цьому ви помиляєтеся, коли звете ваше щастя системою. Я таки трохи поблукав по світі та де що й бачив, і скажу вам, по щирости, що ніяка система в цій грі неможлива.

— Але я доводжу вам, що вона є. Можете переконатися.

— Ні, це не те, Смоку. Це сон. Я сплю. Ось я прокинувся, розкладу вогнище та готуватиму сніданок.

— Але ж, мій неймовірний друже, ось золото. Полапайте його.

З цими словами, Смок кинув туго набиту торбину з золотим піском товаришеві на коліна. Вона важила тридцять п'ять фунтів і всім своїм тягарем ляпнула Шорті по ногах.

— Це — дійсність, — зауважив Смок.

— Щож, я бачив у своєму житті кілька снів, що дуже скидалися на дійсність. І ві сні все можливо. В справжньому житті система неможлива. Я ніколи не вчився в коледжі, але я вважаю, що цієї оргії виграшів досить і на сон.

— Гамільтонів закон ощадности, — засміявся Смок.

— Я ніколи не чув, що це за один, але він має рацію. Я сплю, Смоку. А ви снитеся мені і мучите мене своєю системою. Коли ви любете мене, коли справді мене любете, то повинні гукнути: — Шорті, вставайте! — і я прокинуся й заходжуся біля сніданку.

V.

На третій вечір гри, коли Смок поклав свою першу ставку, банкомет повернув йому п'ятнадцять долярів назад.

— Ви маєте право ставити тільки десять, — сказав він. — Найбільша ставка зменшена.

— Злякалися, — засміявся Шорті.

— Хто не хоче, той може не грати біля цього столу, — одповів банкомет. — І я скажу по щирости, що волів би, щоб ваш товариш не грав біля нашого столу.

— Злякалися його системи, так? — глузував Шорті, коли банкомет виплачував триста п'ятдесят долярів.

— Я не казав, що вірю в систему; бо я в неї не вірю. Ніколи ще не було системи для рулетки або іншої такої гри. Але я сам бачив досить химерні випадки щастя у грі. Я не хочу довести до того, щоб банк лопнув, коли можу запобігти цьому.

— Злякалися!

— Гра є така сама справа, як і всяка інша, мій друже. Ми не філантропи.

Вечір по вечері Смок ненастанно вигравав. Він усе міняв метод своєї гри. Експерти, що товпилися біля столу, записували його ставки та числа виграшів, даремно намагаючись зрозуміти його систему. Вони нарікали, що їм ніяк не вдається зрозуміти його гри, але присягалися, що справа полягає в щасті, правда, такому великому щасті, що їм ледве чи доводилося коли бачити.

Те, що Смок міняв систему своєї гри, цілком збивало їх з пантелику. Іноді, заглибившись у свою книжку або в довжелезні обрахунки, він протягом години не робив ні одної ставки. Іншим часом він вигравав три найбільші ставки й забирав тисячу долярів, а то й більше, за яких п'ять або десять хвилин. А то ще він розкидав надзвичайно рясно поодинокі ставки повсьому столу. Це тривало хвилин десять, тридцять, а тоді, раптово, коли вже кулька доходила кінця, він ставив найбільші ставки на колонку, кольор та число і вигравав усі три. Одного разу, щоб зовсім збити з пантелику тих, що хотіли розгадати його таємницю, він програв сорок найбільших ставок. Але щовечора хоч як ріжноманітно він грав, Шорті односив додому три тисячі п'ятсот долярів.

— Але системи тут немає, — сказав якось Шорті в одну з їхніх дискусій перед сном. — Я та інші стежили за вами, але у вашій грі не видно ніякої системи. Ви ніколи двічі підряд не граєте однаково. Ви тільки те й робите, що берете виграші, коли хочете, і не берете, коли вам не бажається.

— Можливо, що ви ближче до правди, ніж думаєте, Шорті. Я справді програю навмисне. Але це входить у мою систему.

— До біса вашу систему! Я розмовляв з усіма грачами в місті, і кожний згожується, що системи тут не може бути.

— Але я ж її показував весь час.

— Слухайте, Смоку, — Шорті затримався над свічкою, збираючись її погасити. — Я таки справді розсердився. Може, ви думаєте, що це свічка? Зовсім ні. І мене тут немає. Я десь на шляху, лежу у своїх ковдрах на спині, з роззявленим ротом, і мені все це верзеться. І те, що ви тут говорите, не більше, як сон, так само, як і що свічку я тільки бачу ві сні.

— Чудно тільки, як це трапилося, що нам обом разом сниться те саме, — зауважив Смок.

— Зовсім ні. Ви мені ввижаєтеся ві сні, оце й усе. Я чув багато людей, що розмовляли зі мною у ві сні. Я хочу сказати вам одну річ, Смоку. Я починаю божеволіти. Якщо цей сон триватиме довше, то я почну кусатися та вити.

VI.

На шостий вечір гри у Елькорна найбільшу ставку зменшили до п'яти долярів.

— Добре, — сказав Смок банкометові. Я хочу й сьогодня взяти, як звичайно, свої три тисячі п'ятсот долярів. Ви лише змушуєте мене довше грати. Мені треба взяти вдвічі більше виграшів оце й усе.

— Чому ви не хочете грати за чиїмсь іншим столом? — зі злістю запитав банкомет.

— Бо мені тут подобається. — Смок глянув на пічку, що гула лише на віддалі п'яти футів. — Крім того, тут нема протягу й дуже затишно.

На дев'яту ніч Шорті, принісши додому золотий пісок, став несамовитий.

— Досить з мене, Смоку: з мене досить! Я знаю, що дійшло уже краю. Я вже не сплю. Я прокинувся. Системи не може бути, але ви як раз її винайшли. Після трьох буде не чотирі, а щось інше. Календар перекрутився. Все на світі пішло шкереберть. Немає більш нічого певного. Таблиця множення ні до чого. Два є вісім, дев'ять є одинадцять, а два рази по два буде вісімсот і сорок шість і… і… і… з половиною. Ніщо є щось, а нічого це все. А двічі все буде холодні вершки, збиване молоко та бавовняні коні. Ви знайшли систему. Чого не було, те є, а чого нема, те буде. Сонце сходить на заході, місяць — це розумний квиток, зорі — солоне м'ясо з очерету, цинга — благословення боже, той, хто помер — живий, скелі течуть, вода — це газ, я — не я, ви — хтось інший і, можливо, ми близнюки коли ми не кришена картопля, засмажена на мідянці. Розбудіть мене, хтось! Ой, розбудіть мене!
VII.

Другого дня до їхньої хати завітав гість. Смок знав його. Це був Гарві Моран, власник всіх ігрищ у Тиволі. В його глибокому низькому голосі було прохання, коли він заговорив про справу.

— Скидається на те, Смоку, — почав він, — що ви хочете у нас все забрати. Я від усіх салонів міста репрезентую дев'ятьох інших власників ігрищ та себе самого. Ми нічого не розуміємо. Ми знаємо, що для рулетки ніколи не існувало ніякої системи. Всі математики коледжа казали нам, грачам, те саме. Вони казали, що рулетка сама по собі є система, і тому нема ніякої системи, що могла б її побити, бо тоді вся аритметика пішла б на смітник.

Шорті завзято затряс головою.

— Коли система може бити систему, тоді зовсім нема ніякої системи, — провадив далі грач. — В такому випадку все є можливим. Одна річ може бути на двох ріжних місцях одночасно, або дві речі можуть бути одночасно в одному місці, дарма що це місце може у собі вмістити тільки одну річ.

— Але ж ви бачите мою гру. — відповів сміливо Смок. — І коли ви думаєте, що мені тільки щастить, то навіщо турбуватися?

— Бо це нас непокоїть. Ми не можемо не турбуватися. Ви маєте систему, тоді як ми знаємо, що її не може бути. Я стежив за вами п'ять вечорів, і все, що я спостеріг, це те що ви маєте кілька улюблених чисел та виграєте на них. Тепер час зібралося десятеро власників ігрищ і ми звертаємося до вас з дружньою пропозицією. Ми поставимо стіл з рулеткою в задній кімнаті у Елькорна, поставимо банк і тоді чикрижте нас. Це буде спокійно й приватно. Тільки ви, Шорті та ми. Що ви на це скажете?

— Я гадаю, що є інший спосіб, — відповів Смок. — Вам треба стежити за мною. Я гратиму у Елькорна сьогодні. Ви можете стежити там за мною, скільки хочете.

VIII.

Цього вечора, коли Смок сів на своє звичайне місце біля столу, банкомет припинив гру.

— Гра закрита, — сказав він. — Так звелів господар.

Але власники ігрищ, що зібралися тут, не схотіли припиняти. За кілька хвилин вони зладили банк. Кожний поклав тисячу, й гра почалася.

— Ідіть та чикрижте нас, — закликав Гарі Моран, коли банкомет пустив кульку.

— Дайте найвищу ставку в двадцять п'ять долярів, — запропонував Смок.

— Добре. Починайте.

Смок негайно поставив двадцять п'ять марок на «подвійне зеро» і виграв.

Моран обтер піт з чола.

— Далі, — сказав він. — Ми маємо десять тисяч у цьому банкові.

Через півтори години всі десять тисяч були Смокові.

— Банк лопнув, — проголосив банкомет.

— Досить з вас? — запитав Смок.

Власники ігрищ поглянули один на одного. Вони почували острах. Вони, відгодовані пестуни законів щастя, були знищені. Вони здибали того, хто був ближче до цих законів, або хто розумів вищі, невідомі нікому закони.

— Ми скінчили, — сказав Моран — Правда, Берк?

Товстий Берк, власник ігрищ у двох салонах, притакував.

— Трапилося неможливе, — сказав він. — Цей Смок винайшов справжню систему. Якщо ми дозволимо йому грати, ми зійдемо на нівець. Все, що я можу придумати, щоб не зліквідувати наші столи, це зменшити найбільшу ставку до доляра або до десяти центів, або до цента. З такими ставками він виграє багато за ніч.

Всі подивилися на Смока. Він знизнув плечима.

— В цьому разі, джельтмени, я найму людей грати за всіма вашими столами. Я зможу платити їм десять долярів за чотирі години й матиму свої гроші.

— Тоді ми закриємо наші столи, — відповів товстий Берк. — Коли, — він завагався й перебіг очима по своїх приятелях, щоб побачити, чи вони згодні з ним. — Коли ви не побажаєте поговорити до ладу. Скільки ви хочете за вашу систему?

— Тридцять тисяч долярів, — відповів Смок. — Це буде по три тисячі з кожного

Вони порадилися і згодились.

— І ви повідаєте нам вашу систему?

— Звичайно.

— І ви обіцяєте ніколи більш не грати в рулетку у Давсоні?

— Ні, сер, — рішуче відповів Смок. — Я обіцяю не грати більше за цією системою.

— Мій Боже! — гукнув Моран. — Чи не маєте ви ще яких інших систем?

— Почекайте, — сказав Шорті. — Я хочу поговорити з моїм товаришем. Ходімо туди, Смоку, на бік.

Смок пішов з ним у затишний куток кімнати, й сотні цікавих очей сконцентрувалися на ньому й Шорті.

— Слухайте, Смоку, — хрипко зашепотів Шорті. — Можливо, що це й не сон. В такому разі ви продаєте систему надто дешево. Ви можете здобути весь світ цією грою. Цілі мільйони. Потрусіть їх! Потрусіть їх гарненько!

— А коли це все сон? — тихо запитав Смок.

— Тоді за ради сну потрусіть цих грачів, як слід. Чи варто бачити сни без доброго кінця?

— На щастя, це не сон, Шорті.

— Тоді, якщо ви продаєте за тридцять тисяч, я ніколи не подарую вам цього.

— Коли я продам це за тридцять тисяч, ви кинетеся мені на шию і побачите, що ви зовсім не спите. Це не сон, Шорті. Через дві хвилини ви побачите, що не спали весь цей час. І дозвольте мені сказати вам, що, коли я продам це, то я мушу продати.

Повернувшись до столу, Смок сказав власникам ігрищ, що він не змінив свого наміру. Вони видали йому розписки, кожний на три тисячі.

— Беріть золотим піском, — застеріг Шорті.

— Я хотів прохати, щоб мені одважили піском — сказав Смок.

Власник Елькорну розміняв їхні розписки, і Шорті одержав золотий пісок.

— Тепер я не хочу прокидатися, — сказав він, піднімаючи дорогоцінні мішки. — В цілому це буде сімдесят тисяч. Було би великим марнотратством зараз розплющити очі, вилізти з ковдр та заходитися біля сніданку.

— Де ж ваша система? — запитав товстий Берк. — Ми заплатили за неї і тому хочемо, щоб ви її нам показали.

Смок наблизився до столу.

— Тепер, джентльмени, я попрохаю хвилинку уваги. Це не є звичайна система. Її ледве чи можна назвати законною, але вона має деяке підозріння, але я ще не кажу нічого. Ви стежите? Містер круп'є будьте напоготові з кулькою. Тепер я хочу виграти на «26». Припустімо, що я ставлю на нього. Будьте напоготові, містер круп'є. Тепер пускайте.

Кулька почала кружляти.

— Ви помітили, — провадив Смок, — що «9» було як раз на проти.

Кулька спинилася на «26».

— Щоб виграло «подвійне зеро», треба, щоб супроти його було «11». Спробуйте самі, і побачите.

— Але системи, — нетерпляче сказав Моран. — Ми знаємо, що ви можете вибирати виграшні числа, і що такі числа є, але як ви за них дізналися?

— Спостерігаючи послідовність чисел. Випадково я двічі спостеріг, що кулька почала кружляти, коли супроти в неї було «9». Обидва рази виграло «26». Після цього я помітив, що це трапилося знов. Тоді я почав шукати інші послідовності і знайшов їх. Коли супроти «подвійне зеро», то виграє «32», а коли «11», то виграє «подвійне зеро». Це не завжди трапляється, але це звичайно трапляється. Ви помітили, я кажу «звичайно». Як я зауважив раніш, я маю деякі підозріння, але я не кажу нічого.

Товстий Берк раптом щось зрозумів, кинувся наперед, спинив колесо і став уважно його оглядати. Голови дев'ятьох власників ігр нахилилися теж і приєдналися до огляду. Товстий Берк випростався і кинув погляд на пічку, що стояла поблизу.

— Сто чортів, — сказав він. — Не було тут ніякої системи. Стіл стояв близько до вогню, і кляте колесо нагрілося: ми працювали з зіпсованим колесом. Не дивно, що він собі так сподобав цей стіл. Він не міг би виграти стільки ні за яким іншим столом.

Гарві Моран зітхнув з полегкістю й обтер лоба.

— Добре, — сказав він. — Це ще дешева ціна за певність, що нема ніякої системи. — Його обличчя почало сіпатись, і він вибухнув голосним реготом та поляпав Смока по плечі. — Смоку, ви поклали нас усіх на лопатки, бо почистили наші столи. Слухайте, я маю трохи справжнього шампану, і я розкоркую його, якщо ви зі мною поїдете в Тіволі.

Згодом, повернувшись додому, Шорті мовчки розкладав та зважував коштовні мішки з піском. Нарешті він поклав їх на стіл, сів на лаву й почав скидати мокасини.

— Сімдесят тисяч, — вирахував він. — Це важить триста п'ятдесят фунтів. І все завдяки зіпсованому колесу й уважному зорові. Смок, ви з'їли їх сирими, ви з'їли іх живими — ви працюєте й під водою. Але все ж таки я думаю, що це сон. Тільки у ві сні справді трапляється таке щастя. Я зовсім не хочу прокидатися. Я сподіваюся, що ніколи не прокинусь.

— Радійте, — відповів Смок. — Ви не прокинетеся. Є така філософська наука, що всі люди сновиди. Ви в доброму товаристві.

Шорті встав, наблизився до столу, вибрав найтяжчий мішок і почав його люлюкати, наче дитину.

— Можливо, що я й сновида, — сказав він, — але, як ви кажете, я справді в доброму товаристві.