Смок Беллю
Джек Лондон
2. Ведмедина
Німеччина: Українське видавництво «Дніпро», 1948
ВЕДМЕДИНА.
I.

Смок Беллю йшов вздовж берега, хитаючись від поривів дужого вітру, що віяв майже ненастанно. В сірому світанку шестеро човнів навантажували дорогоцінною поклажею, перенесеною через Чількут. Це були незграбні, саморобні човни, сколочені так-сяк людьми, що ніколи до того не будували човнів, з дощок, що їх вони напиляли з зелених хвойних дерев. Один човен, уже навантажений, саме вирушав, і Кіт спинився, щоб подивитися.

Вітер, що був ходовим на озері, тут віяв просто на берег, гонячи брудні хвилі на мілину. Люди, що мали виїхати човном, бродили по воді у високих гумових чобтях, підштовхуючи човна на глибінь. Вони мусіли заходжуватися біля цього аж двічі. Поки вони влізли до човна і взялися за гребки, їх винесло назад на берег. Кіт помітив, що бризки води на боках човна швидко беруться кригою. Третя спроба була трохи вдаліша. Останні два чоловіки, що влізли в човна, були мокрі по пояс, але човен зрушив з місця. Вони незграбно налягли на важкі весла і почали повагом віддалятися від берега. Тоді вони приладнали вітрило, зроблене з вовняних ковдр, але порив вітру нап'яв його і в третє кинув їх назад на берег, що вже замерзав.

Кіт посміхнувся сам собі й пішов далі. Це було те саме, чого і він мусів братися, бо у своїй новій ролі слуги джельтмена мав вирушати таким човном цього самого дня.

Люди всюди працювали і працювали з завзяттям. Ось-ось уже насувалась неминуча зима, й ніхто не був певний, чи пощастить йому перебратися через великий ланцюг озер, до того, як вони замерзнуть. Проте, коли Кіт дістався до намету п.п. Спреґа та Стайна, там не було ще руху.

Біля вогню під захистом брезенту сидів на карачках куций товстий чоловік та палив цигарку з темного паперу.

— Здорові, — сказав він. — Це ви новий слуга містера Спреґа?

Кіт ствердив це. Він зауважив, що той якось особливо підкреслив слова містер та слуга, і був певний, що він при цьому застерігаючи моргнув куточком ока.

— Гаразд. А я слуга містера Стайна, — сказав він. — Я маю п'ять футів та два цалі зросту, і моє ім'я Шорті[1], Джек Шорті. Іноді ще мене зовуть Джоні на Місті.

Кіт подав йому руку.

— Виросли на ведмедині? — спитав він.

— Безумовно, — була відповідь. — Хоч моєю першою їжою було буйволяче молоко, оскільки я можу пригадати. Сідайте та попоїжте трохи. Пани ще сплять.

Кіт, дарма що вже снідав, сів під брезента та почав залюбки снідати вдруге. Важка праця протягом кількох тижнів дала йому вовчий шлунок та вовчий апетит. Він міг їсти все та в усякій кількості, не думаючи про те, чи справиться з цим його шлунок. На його думку Шорті був балакучий, але песиміст. Він одержав від нього відомості про господарів та зловісні віщування що до експедиції. Томас Стенді Спреґ був гірський інженер та син мільйонера. Лікар Адольф Стайн був також син заможнього батька. І через своїх батьків обидва мали підтримку синдиката в Клондайському підприємстві.

— О, у них стільки грошей, що вони, певне, їх самі роблять, — оповідав Шорті. — Коли вони висіли на берег у Дайї, ціна за переноку була сімдесят центів, але не вистачало індіян. Там була партія зі Східнього Орегона, — справжні шукачі золота. Їм пощастило найняти гурт індіян по сімдесят центів. Індіяни вже навантажились трьома тисячами фунтів поклажі, коли прийшли Спреґ та Стайн. Вони запропонували вісімдесят центів, дев'яносто, а тоді по доляру за фунт. Індіяни порушили умову і взяли їхню поклажу. Спреґ і Стайн прибули сюди, хоч це й коштувало їм три тисячі, а орегонці ще десь там на березі. Вони не виберуться звідси до наступного року.

О, вони справжні пройдисвіти, ваші та мій господарі. Коли їм що перешкоджає, вони сиплять грішми і ніколи не зважають на почуття інших людей. Що вони зробили, коли дісталися озера Ліндерман? Теслі допіру поклали останню дошку на човна, що його вони за шість сотень умовилися зробити для партії з Фріско. Спреґ і Стайн всучили їм тисячу, і вони порушили умову. Це дуже добрий човен, але його здобуто, обшахравши інших людей. Ті доставили всю свою поклажу сюди, але уних нема човна, і тут вони застрянуть аж до того року.

—Пийте ще другу чашку кави! Майте на увазі, що я не поїхав би з ними, якби не мав такого божевільного бажання дістатися до Клондайку. Вони несправедливі. Вони могли б зняти креп з дверей будинку де є жалоба, якби це було їм потрібно для їхніх справ. Підписали ви умову?

Кіт похитав головою.

— Тоді я шкодую вас, товаришу. В країні бракує харчів. Вони виставлять вас, як тільки доберуться до Давсона. Там люди цієї зими помиратимуть з голоду.

— Вони погодились… — почав Кіт.

— На словах, — коротко відрубав Шорті — Ви тільки поговорите з ними, це й усе. Ну, якось то буде. А як ваше ім'я товаришу?

— Зовіть мене Смоком, — сказав Кіт.

— Гаразд, Смок. Попаритесь ви з вашою словесною умовою. Це показує, чого треба від них сподіватися. Вони можуть тільки розкидати гроші або вилежуватись у ліжку, але працювати вони незугарні. Нам треба було навантажити все та годину тому виїхати. Це добра робота для нас з вами. Дуже швидко ви почуєте, як вони гукатимуть, щоб їм дати каву до ліжка, подумайте тільки! Та ще дорослі люди. Чи вмієте ви човном плавати? Я чабан та шукач золота, але на воді, нічого не тямлю, а вони й поготів. Так отож, чи вмієте ви плавати?

— Побачите, — відповів Кіт, тулячись ближче до брезенту, бо сніг закрутився дужче. — Я не їздив човном з тої пори, як ще був хлопчиком. Але я гадаю, що ми можемо цього навчитися.

Край брезенту зірвався, і за комір Шорті посипався сніг.

— О, ми зможемо навчитися, звичайно, — пробубонів він незадоволено. — Чому ні? І дитина зможе навчитися. Але ми сьогодні, певне, не вирушемо.

Було вісім годин, коли з намету хтось гукнув, щоб йому дали кави, а коло дев'ятої з'явилися обидва хазяїни.

— Ну — сказав Спреґ, одгодований, рожеволиций молодий чоловік років на двадцять п'ять — час вирушати, Шорті. Ви, та… — тут він запитуючи глянув на Кіта, — Я не цілком запам'ятав ваше ім'я вчора ввечері.

— Смок.

— Добре. Шорті, ви та містер Смок краще починайте навантажувати човна.

— Кажіть просто: Смок, викиньте містера, — зауважив Кіт.

Спреґ злегка хитнув головою і потяг вздовж наметів разом з лікарем Стайном, струнким, блідим молодим чоловіком.

Шорті глянув досить виразно на свого товариша.

— Над півтори тони вантажу, а вони не хочуть і пальцем поворушити. Ви самі бачили.

— Я гадаю, це тому, що нам платять, щоб ми робили цю роботу, — відповів Кіт весело. — Але ми з цим упораємося самі.

Перенести три тисячі фунтів на плечах за сотню ярдів було завдання не легке, а коли робити це в завірюху, загрузаючи у снігу, у важких гумових чоботях, то це знесилює вкрай. До того треба було ще зняти намета та спакувати дрібне дорожне причандалля. Тоді почали вантажити. В міру того, як човен осідав, його відштовхували все далі та далі, збільшуючи просторінь яку мали перебродити. До двох годин упорались, і Кіт, не зважаючи на два сніданки, так охляв від голоду та втоми, що у нього тремтіли коліна. Шорті, що був у такому самому стані, нишпорив за їжою по казанках та мисках і нарашті витяг великого горщика з застиглими вареними бобами та великими шматками сала. У них була тільки одна ложка з довгим держаком, і вони почали по черзі запускати її в горщик. Кіт почував, що за все своє життя ніколи так не смакував їжі, як оце тепер.

— Боже милостивий, — мурмотів він плямкаючи. — Я ніколи не знав, що таке апетит, поки не попав у цю подорож.

Спреґ і Стайн надійшли тоді саме, як Смок і Шорті лише напів скінчили цю приємну розвагу.

— Чому ви затримуєтеся? — незадоволено спитав Спреґ. — Хіба ви не збираєтеся вирушати?

Шорті запустив ложку в горщик, а тоді передав її Кітові. Ні один не відповів, поки не спорожнили горщика та не вишкребли дна.

— Звичайно, ми не були без діла, відповів Шорті, обтираючи рота рукою. — Ми зовсім не були без діла. І звичайно, вам нема чого їсти. Це, справді, неуважність з мого боку.

— Так, так, — швидко сказав Стайн — Ми попоїли в одному з наметів, у наших товаришів.

— Я так і думав, — пробубонів Шорті.

— Але тепер ви вже скінчили, і будемо вирушати, сказав Спреґ.

— Ондечки човен, — відповів Шорті. — Він уже навантажений. Тепер, як саме ви думаєте вирушати?

— Треба сісти до човна та відштовхнути його від берега. Ходімо. Вони перебрели, і господарі сіли до човна, тоді як Кіт та Шорті почали його відштовхувати. Коли хвилі вже досягли краю їхніх чобіт, вони теж повлазили до човна. Але ті двоє не наготували весел, і човна викинуло на берег. Це з величезною затратою енергії пророблювалось разів шість.

Шорті сів безнадійно на шкафут, взяв тютюну на жуйку та почав дивитись в просторінь, тоді як Кіт виливав воду з човна, а двоє господарів обмінювалися неласкавими увагами.

— Коли ви виконуватимете мої накази, я зсуну човна, — сказав нарешті Спреґ.

Спробу було зроблено, але він змок по пояс, поки встиг залізти до човна.

— Треба отаборитись та розкласти вогнище, — сказав Спреґ, коли човна знов викинуло на берег. — Я змерз.

— Не бійтеся змокріти, глузливо сказав Стайн. — Інші люди виїхали сьогодня мокріші за нас. Тепер ще я спробую човна спустити на воду.

Але він теж змок і, клацаючи від холоду зубами сказав, що треба розкласти багаття

— Вас тільки трошки покропило, — мстиво відповів Спреґ, теж покотячи зубами. — Рушаймо вперед!

— Шорті, витягніть мою торбу з одежою та розкладіть багаття, — звелів Стайн.

— Не робіть цього, — гукнув Спреґ.

Шорті поглянув то на одного, то на другого, одхаркувався але не рухався.

— Він служить мені і — я гадаю — мусить коритися моїм наказам, — зауважив Стайн. — Шорті, беріть цей мішок на берег.

Шорті скорився. Спреґ сидів у човні, тремтячи від холоду. Кіт, не одержуючи ніяких наказів, не робив нічого, радіючи одпочинкові.

— Човен сам по собі не зніметься з мілини, — промрукав Кіт.

— В чому річ? — сердито буркнув до нього Спреґ.

— Я розмовляю сам з собою. Це моя звичка. — відповів він.

Його господар суворо глянув на нього. Він посердився ше кілька хвилин, а тоді поступився.

— Витягніть, Смок, мого мішка, — звелів він, — і поможіть розкласти багаття. Ми не вирушемо тепер до ранку.

II.

Другого дня так само віяв вітер. Озеро Ліндерман було ніщо інше, як вузька гірська розколина, повна води. Вітер з гір крізь цю розколину віяв не рівно: часом дужими поривами, часом стишуючись до звичайної сили вітру.

— Якщо ви дасте мені керувати, то гадаю, що мені пощастить одштовхнути човна, — сказав Кіт, коли всі налагодились вирушати.

— А ви розумієтеся на цьому? — запитав його Стайн.

— Побачите, — відповів Кіт і мовчки сів.

Вперше за життя своє він працював за гроші, але добре затямив собі дисципліну. Слухняно та жваво він брав участь у загальних даремних спробах знятися з берега.

— А як ви думаєте зробити це? — задихано і жалібно, промовив Спреґ.

— Сядьте та чекайте спокійно, поки вітер на хвилинку ущухне, а тоді гребіть з усієї сили.

Хоч як проста була ця думка, але він перший її висловив. Спочатку добре налягли на весла, а тоді прип'яли ковдру до щогли замість вітрила і попливли по озеру. Стайн та Спреґ одразу повеселішали. Шорті, в супереч своєму хроничному песимізмові, був завжди веселий, а Кіт був занадто зацікавлений, щоб почувати себе незадоволеним. Спреґ ледве витримав з чверть години біля стерна, а тоді глянув благаючи на Кіта, і той замінив його.

— У мене від напруження дуже потомились руки, — пробубонів Спреґ, виправдуючись.

— Мабуть ви ніколи не їли ведмедини? — запитав співчутливо Кіт.

— Що, до біса, хочете ви цим сказати?

— О, нічого. Мені просто цікаво було знати.

Але за спиною свого господаря Кіт помітив задоволену посмішку Шорті. Той добре зрозумів, що він хотів сказати.

Керуючи вздовж Озера Ліндерман, Кіт виявив стільки спритності, що двоє молодих людей, які мали багато грошей, але гидували працею, призначили йому бути керманичем. Шорті був не менше задоволений і з охотою взявся куховарити, залишивши роботу при човні Кітові.

Між озерами Ліндерман і Бенет був волок. Легко навантажений човен перетягли крізь маленький але бурхливий струмінь, що сполучав озера, і тут Кіт багато чого навчився. Але коли довелося переносити вантаж, Стайн і Спреґ десь зникли, і їхні люди згаяли два дні часу та тяжко натрудили собі спину, переносячи цей вантаж. І багато було таких днів у їхній подорожі, що Кіт та Шорті працювали до знесиля, тоді як їхні господарі нічого не робили та вимагали ще всіляких послуг собі.

Але сувора північна зима вже наближалася, а вони затримувалися через безліч причин, що їх можна було дуже легко усунути. Коло Вітряного Рукава Стайнові заманулося взяти у Кіта стерно, та не пройшло й години, як вітер і хвилі викинули човна на берег. Вони загубили тут два дні, лагодячи човна, а коли в день од'їзду зійшли на берег, то на кормі й прові було вугіллям написано, великими літереми: «Чечако».

Кіт посміхнувся, думаючи що це неприємне йому слово дуже до речі тут.

— А як же! — сказав Шорті, коли Стайн почав його обвинувачувати. — Я, що правда, вмію читати та писати, знаю, що «чечако» значить мазунчик, але моя освіта не настільки велика, щоб я умів написати таке важке слово, як це.

Обидва господарі гнівно дивилися на Кіта, розлютовані цією образою, але той не сказав, що ввечері Шорті прохав його написяти це слово.

— Це так само вразило їх, як і ваша ведмедина, — запевняв його Шорті пізніш.

Кіт засміявся. Раз-у-раз більшала в нього свідомість своєї власної сили, а разом з тим і відраза до обох господарів. Це була не злість, а швидче огида. Він зрозумів, що таке смак ведмедини, і цей смак сподобався йому. Але вони вчили його, як саме не треба їсти тої ведмедини. Думкою він дякував богові, що не був такий, як вони. Від почуття огиди до них він перейшов до почуття зненависти. Те, що вони уникали роботи, менш обурювало його, ніж, їхня цілковита нездатність до праці. Десь у ньому старий Ісаак Беллю та решта всіх загартованих Беллю залишили, певне частку своєї доброї вдачі.

— Шорті, — сказав він одного разу, коли, як звичайно, затрималися перед від'їздом. — Я ладен шарахнути їх веслом по голові та поховати тут у річці.

— Я також, — згодився Шорті. — Вони не м'ясоїди. Вони рибоїди, і від них, певне рибою смердить.

III.

Вони прибули до порогів. Перший був Бокс Каньйон, а кілька миль нижче — Білий Кінь. Бокс Каньйон мав дуже влучну назву. Це справді була скриня-пастка. Трапивши туди, тобі залишався тільки один шлях: — пройти до кінця. З обох боків сторчма стояли скелясті стіни. Річка тут дуже вужчала і ревла та шумувала в похмурих суточках. В божевільному стремлінні вперед вода посередині виростала в хребет на вісім футів вищий ніж біля скелястих берегів. Поверх цього хребта йшов пінявий гребінь, а навколо ненастанно клекотіли і перекочувалися хвилі. Каньйон — це було страшне місце. Смерть брала податок від шукачів золота, що пропливали тут.

Приставши до берега, де вже було десятків зо два човнів, Кіт та його сопутники пішли вперед роздивитися. Вони дійшли до самого краю скелі і глянули вниз у вир. Спреґ, тремтячи, відскочив назад.

— Боже мій! — гукнув він. — Плавець не має тут жодної надії врятуватися!

Шорті підштовхнув Кіта ліктем і в півголоса сказав:

— Ач, аж в п'ятках йому похолонуло. Б'юсь об заклад, що вони не зважуться.

Кіт ледве чув. З самого початку подорожі він вивчав незрозумілу упертість та жорстокість природи. І це видовище, що було внизу, ніби викликало його на бій.

— Ми мусимо взяти цей хребет, — сказав він.

— Коли нам пощастить, ми досягнемо берега.

— І ніколи не дізнаємося, як саме вбило нас, — сказав Шорті.

— Ви, Смоку, вмієте плавати?

— Я волів би не вміти, коли з нами, що трапиться тут.

— І я так думаю, — похмуро сказав чоловік, що стояв біля них і дивився вниз на Каньйон. — Я б хотів бути вже на тому боці.

— А я не хотів би втратити нагоду переправитись через нього, — сказав Кіт.

Він говорив щиро, але у нього була думка підбадьорити чоловіка. Він повернувся, щоб іти до човна.

— Ви хочете переправитися? — запитав чоловік.

Кіт ствердив.

— Я хотів би мати стільки сміливости, — признався той. — Я стою тут кілька годин. Що більше я дивлюсь, то більше бере мене острах. Я не вмію поводитися з човном, а зі мною тільки мій небіж, зовсім молодий хлопець, та моя дружина. Коли вам пощастить переправитись, то чи не згодитесь ви перевести і мого човна?

Кіт глянув на Шорті, але той не квапився відповідати.

— З ним дружина, — нагадав йому Кіт і він не помилився в цій людині.

— Справді, — погодився Шорті. — Я про це саме думав. Я бачу, є причини, що змушують мене згодитись.

Знов вони повернулися йти, але Спреґ і Стайн навіть не поворухнулися.

— Щасливо, Смоку! — обізвавсь до нього Спреґ. Що до мене, то я… — тут він завагався, — я залишуся тут і буду стежити за вами.

— Нам на човна треба трьох. Двоє на веслах, а один на стерні, — швидко відповів Кіт.

Спреґ глянув на Стайна.

— Хай мене чортяка вхопить, коли я поїду, — відповів цей пан. — Коли ви не боїтеся стояти тут та дивитися, то й я не боюсь.

— Хто ж боїться? — шпарко запитав Спреґ.

Стайн відповів у такоум ж тоні, і їхні двоє слуг залишили їх, як вони саме почали сваритися.

— Ми можемо обійтися й без них, — сказав Кіт. — Ви будете веслувати, а я за стерничого. Все, що нам треба робити, це — держати просто. Коли ми вирушимо, ви за ревом хвиль не почуєтє мого голосу. Отже держіть просто наперед.

Вони погнали човна просто на середину, в саму бистрину потоку. З Каньйону доходив рев, що зростав раз-у-раз. Біля входу у вузьку протоку річка текла рівно, як лите шкло. Коли похмурі стіни Каньйону наблизились до них, Шорті взяв тютюну на жуйку й занурив свої весла.

Човен стрибнув на перші гребні хребта, і враз їх оглушив дикий рев води, що тисячоголосою луною відбивався серед вузьких стін… Бризки та піна заливали їм рота. Часами Кіт не бачив свого товариша на прові. Це була справа двох хвилин, і за дві хвилини вони три чверті милі проїхали по водяному хребті, щасливо вибралися і пристали до берега.

Шорті звільнив свого рота від тютюнового соку, що його він забув раніш виплюнути, і заговорив.

— Це була ведмедина, радів він, — справжня ведмедина. Ну, Смок, чи ж ми не жваві хлопці? Між нами кажучи, до того, поки ми ви — їхали, я був найнікчемнішим з-поміж боягузів по цей бік Скелястих Гір. А тепер я з'їв ведмедини. Ходімо та переженемо цього другого човна.

Ідучи назад, вони на півдорозі зустріли своїх господарів, що стежили за ними з гори.

— Ось ідуть рибоїди, сказав Шорті. — Держись за вітром.

IV.

Так вони перегнали чужого човна. Власника його, як виявилося, звали Бреком. Кіт та Шорті зустріли його дружину, струнку жінку, що більше скидалася на дівчину. Сльози вдячности набігли їй на блакитні очі. Брек хотів дати Кітові п'ятдесят долярів, а тоді, як той відмовився хотів їх всучити Шорті.

— Чоловіче, — відповів цей. Я прийшов у цю країну, щоб видобувати гроші з землі, а не брати їх від товаришів.

Брек понишпорив у своєму човні і витяг звідти велику оплетену пляшку віскі. Шорті простяг був до неї руку, але раптом спинився і похитав головою.

— Там буде ще отой проклятущий Білий Кінь, і кажуть, що він гірший від Скрині. Я гадаю, що мені не варто прикладатися зараз до чарки.

Кількома милями нижче вони вийшли на берег, і всі четверо пішли подивитися на течію. Річка мала тут гряду порогів і від скелястого рифа збочувала до правого берега. Вся маса води випиралась кривою течією в вузький прохід, страшенно прискорюючи свою швидкість і скидаючись до гори величезними біло-пінявими хвилями. Це була страшна Грива Білого Коня, і тут смерть брала ще тяжчий податок, ніж у Каньйоні. З одного боку Гриви крутився чорторий, а з протилежного знов був величезний вир, і вже після них ішла сама Грива.

— Тут буде гірше, ніж у Скрині, — зауважив Шорті.

Поки вони дивилися, біля порогів з'явився човен. Це був великий човен, сповна тридцяти футів завдовшки, навантажений кількома тонами поклажі, і керувало ним аж шестеро. Ще не допливши гриви, він почав пірнати та підстрибувати на хвилях, часом зовсім ховаючись за піною та бризками.

Шорті скоса глянув на Кіта і сказав.

— Човен уже здорово стрибає, а ще не зазнав найгіршого. Вони підняли весла. Човен виринув. Боже! Він пропав. Ні, ось знов виринув.

Човен, хоч який великий, але зовсім ховався за водяним пилом, що вставав поміж хребтами хвиль. Через мить, на самій середині Гриви, човен скинувся на гребінь, і Кіт дуже здивувався, коли побачив усе дно його. Човен ніби повис в повітрі, люди сиділи нерухомо на своїх місцях, усі, за винятком, одного, що стояв біля стерна. Тоді човен пірнув між двох хвиль і знову зник з очей. Тричі він то виринав, то ховався за хвилями, і ті, що на березі були, побачили, як, спливаючи з гриви, човен провою врізався у вир. Стерничий даремно налягав усією своєю вагою на стерно. Він не зміг подужати течії, і човна закрутило.

Тричі обкрутився човен і кожного разу так близько до скелі, де стояв Кіт та Шорті, що вони могли б стрибнути туди. Стерничий, людина з невеличкою рудуватою борідкою, махнув їм рукою. З чортория можна було випливти тільки Гривою, і він узяв навкоси до верхнього її краю. Боячись, певно, щоб їх не втягло у вир, стерничий не досить швидко вирівняв хід і коли він зробив це, — то було вже запізно. Поперемінно, то піднімаючись у повітря, то ховаючись у хвилях, човен врізався у гриву. Його схопило й протягло крізь чорторий до протилежного берега річки. Футів на сто нижче почали випливати скриньки та тюки. Тоді показалося дно човна та в різних місцях, голови шістьох чоловіків. Двом пощастило вилізти на берег нижче, інших затягло на глиб, і кінець-кінцем усе зникло, поховане у швидкому потоці за поворотом.

Запала довга мовчанка. Перший заговорив Шорті.

— Ходімо, — сказав він. — Спробуємо і собі перевезтися. У мене все захолоне в середині, якщо я довше залишуся тут.

— Обкуримось трохи, — посміхнувся до нього Кіт.

— І ви виправдаєте ваше ім'я, — сказав Шорті і повернувся до своїх господарів. Ходімо, — сказав він.

Мабуть, за шумом води вони не почули.

Шорті та Кіт снігом почвалали назад до порогів і одв'язали човна. У Кіта було два почуття: одне таке, як і в його товариша, а друге, це свідомість, що старий Ісаак Беллю та решта всіх інших Беллю робили те саме, коли мандрували на Заході. А що вони робили, те й він може зробити. Обидва почуття штовхали його уперед. Це була ведмедина, і він знав, як ніколи ще, що тільки дужі люди можуть їсти таку ведмедину.

— Держи на самий верх гребня! — гукнув йому Шорті, набиваючи рота тютюном, коли човна підхопило швидким потоком порогів.

Кіт хитнув головою і, щосили, усією вагою наліг на стерно, керуючи човна на бистрину.

Кількома хвилинами пізніше вони лежали знесилені на березі, геть аж за Білим Конем. Шорті виплюнув з рота тютюнову жуйку і стиснув Кітові руку.

— Ведмедина, ведмедина, — співав він. — Ми їли її сиру. Ми їли її живу!

На горі, на березі вони зустріли Брека. Його жінка стояла трохи осторонь. Кіт стиснув йому руку.

— Я боюся, що з вашим човном не зробиш цього, — сказав він. — Він менший за нашого і трохи хиткий.

Чоловік витяг пачку грошей.

— Я дам кожному з вас по сотні, якщо ви проведете човна.

Кіт глянув на бурхливу Гриву Білого Коня. Насувався довгий сірий присмерок. Похолоднішало, і краєвид одягся блідою похмурістю.

— Не в тому річ, — сказав Шорті. — Нам не треба ваших грошей. Ніколи ми їх не візьмемо. Але мій товариш розуміється на човнах і коли він каже, що ваш не надійний, то він знає, що каже.

Кіт ствердив це і випадково глянув на місіс Брек. Її очі були звернені прямо на нього і дивилися так благаюче, як ніколи ще не дивилися на нього жіночі очі. Шорті простежив його погляд і побачив те саме, що й він. Вони глянули один на одного, зніяковівши, але не сказали ні слова. Під впливом однакового почуття вони кивнули один одному і повернули на шлях, що провадив туди, де починались пороги. Вони не зробили ще й ста кроків, як зустріли Стайна й Спреґа, що сходили вниз.

— Куди ви йдете? — спитав останній.

— Провести цього човна, — відказав Шорті.

— Ви не поведете його. Вже темніє і треба отаборитись.

— З ним його дружина, — сказав Шорті.

— Це його власна справа, — зауважив Стайн.

— А також моя і Смокова, — відповів Шорті.

— Я забороняю вам, — сказав Спреґ гостро.

Смок, якщо ви зробите ще один крок, я звільню вас.

— І я вас теж, Шорті, — додав Стайн.

— І чорта зробите без нас, — сказав Шорті. — Як ви доведете до Давсону вашого проклятущого човна? А хто вам буде подавати каву у постіль та робити манікюр для нігтів? Ходім, Смок. Вони побояться звілнити нас. До того ж ми склали умову. Якщо вони звільнять нас, то мають видавати нам харч всю зиму.

Тільки вони сіли до Брекового човна й одіпхнулися від берега на бурхливу воду, як хвилі, почали заливати за борт. Це були невеликі хвилі, але вони віщували те, що мало бути. Шорті, кинувши іроничний погляд, узяв свою невідмінну жуйку тютюну, і Кітові серце залила тепла хвиля любови до цього чоловіка, що не вмів плавати, але й не пас задніх.

Пороги наближалися, і вже почали летіти бризки. В темному присмерку Кіт ледве бачив Гриву та криву течію потока, що скажено вирувала в ній. Скерувавши просто на цей кривий потік, він зрадів, коли човен потрапив якраз не середину Гриви. Потім, коли човен почало кидати то вгору то вниз, та заливати водою, він тільки всім тягарем своїм налягав на стерно та мав тільки одне бажання, щоб його оце зараз побачив дядько. Вони вийшли з порогів задихані, наскрізь мокрі, майже з повним човном води. Найлегша поклажа плавала за бортом. Кілька певних ударів весла, і Шорті скерував човна у тиху течію, а там він м'яко врізався у берег. З гори на них дивилася міссіс Брек, і по її обличчю струмилися сльози.

— Ви, хлопці, таки мусите взяти гроші, — гукнув до них Брек.

Шорті встав, але підсковзнувся і сів у воду, човен зачерпнув провою і знов став рівно.

— До ста чортів гроші! — гукнув Шорті. — Несіть віскі. Тепер, коли все пройшло, у мене заклякли ноги. Мабуть, я застудився.

V.

Вранці, як і звичайно, вони були поміж останніх, що виїздили човном. Брек не мав досвіду, як керувати човном і мав тільки дружину та небожа за помішників, а проте зняв свого намета, навантажив човна та вирушив з першим проблиском світла. Але Спреґ та Стайн не квапились. Вони ніби й не розуміли, що ось-ось можуть стукнути морози. Вони удавали хворих, затримувалися та ставилися з недовір'ям до роботи Кіта та Шорті.

— Я цілком згубив мою повагу до Бога, побачивши, що він міг створити оцих двох виродків у людській подобі, — в такий спосіб висловив якось Шорті свою огиду.

— А ви зате справжня людина, шоб там не було, усміхнувся Кіт до нього. І це примушує мене поважати Бога, коли я дивлюся на вас…

— Він справді зробив з мене щось? — намагався Шорті заховати свою ніяковість від цієї похвали.

Шлях водою перетинав Озеро Ле Барж. Там не було бистрини, що допомагала б їм пливти, і через усю цю просторінь в сорок миль завдовжки вони мали посуватися на веслах, хіба що, може, знявся б ходовий вітер. Але пора ходових вітрів уже минула, і лютий північний вітер віяв їм напроти, піднімаючи на озері хвилі, що проти них було майже неможливо гребти. В додаток до цього почав падати сніг. Вода бралася кригою на веслах, і один чоловік мусів весь час зчищати її сокирою. Примушені взятися за весла, Спреґ та Стайн явно байдикували. Кіт навчився всім тягарем налягати на гребки, але він зауважив, що його господарі тільки удавали, що гребуть з усієї сили, а з насправді лише черкали веслами по воді.

Через три години Спреґ покинув гребти і сказав, що треба повернутися назад, до гирла річки та отаборитися там. Стайн підтримав його, і пропало кілька миль, що на них покладено було стільки праці. На другий та на третій день була та сама даремна праця. В гирлі річки зібралася ціла флотилія з-понад двох сотень човнів, ще ненастанно прибували з Білого Коня. Щодня їх прибувало сорок чи п'ятдесят, і лише два або три пробивалися до північно-західнього берега озера і не верталися назад. Тепер крига почала вже відкладатися тонкими смугами. Неминуче мала стати вода.

— Ми могли б ще проскочити, якби вони були хоч трохи витриваліші, — сказав Кіт до Шорті, коли вони третього дня увечері сушили біля вогню свої мокасини. Ми проскочили б і сьогодні, якби вони не вернулися назад. Година, дві праці і ми дісталися б до цього західнього берега. Вони наче діти.

— Справді, — згодився Шорті. Він повернув свої мокасини ближче до вогню і хвилину подумав. Слухайте, Смок. До Давсона ще сотні миль. Якщо ми не хочемо замерзнути тут, ми мусімо щось учинити. Що ви скажете?

Кіт дивився на нього і чекав.

— Ми мусимо загнуздати цих двох дітей, — пояснив Шорті. Вони вміють тільки коверзувати та розкидати гроші, але вони, як ви кажете, справжні діти. Коли ми хочемо дістатися до Давсону, то мусимо потурбуватися про цю поклажу.

Вони глянули один на одного.

— Це так, — сказав Кіт і на знак згоди стиснув йому руку.

Вранці, ще задовго до світанку, Шорті почав гукати.

— Вилазьте! — заревів він. — Виходьтє, ви, сплюхи! Ось ваша кава! Ковтайте її швидче! Ми збираємось вирушати!

Хоч Стайн і Спреґ бурчали та нарікали, але силоміць були змушені рушити в дорогу двома годинами раніше, ніж звикли. Вітер подужчав, і за короткий час обличчя чоловіків вкрились намороззю, а весла обважніли від криги. Три години вони важко працювали, а потім і четверту годину, один на стерні, один збивав кригу, а двоє на веслах. Північно-західній берег маячів все ближче та ближче. Вітер віяв все дужче, і нарешті Спреґ кинув своє весло, здає, мовляв, позицію. Шорті підскочив до нього, хоч його відпочинок тільки почався.

— Рубайте кригу, — сказав він, передаючи йому сокиру.

— Яка з цього користь? — проскиглив той. — Ми нічого не вдіємо. Ми вернемося назад.

— Ми йдемо вперед, — сказав Шорті. — Рубайте кригу. А коли почуватимете себе краще, то змінете мене.

Після тяжкої надлюдської праці вони наблизилися до берега. Але берег був високий, скелястий. Хвилі билися і шумували, і нікуди було пристати.

— Я ж вам казав, — простогнав Спреґ.

— Нічого ви там не казали, — відповів Шорті.

— Вертаймося назад!

Ніхто не відповів. Кіт погнав човна в озеро від неприступного берега. Часом вони посувались не більше, як на фут, а часом двох або трьох помахів весла було не досить, щоб удержати їх на одному місці. Кіт намагався підбадьорити двох легкодухих. Він доводив, що човни, які добилися до цього берега, ніколи не верталися назад. Він казав, що певне вони знаходили пристанвище десь вище. Вони попрацювали ще годину — другу.

— Якщо ви, хлопці, увіллєте у ваші весла хоч частину тієї кави що ви вижлуктили у ліжку, то ми доїдемо, — підбадьорював їх Шорті. — Річ у тому, що ви і працюєте, але нічого у вас не виходить.

Через кілька хвилин Спреґ кинув своє весло.

— Мені край прийшов, — сказав він, і в його голосі бреніли сльози.

— Так само, як усім нам, — відповів Кіт і ладен був плакати або замордувати когось, так він виснажився. — Але ж ми працюємо.

— Ми вернемося назад. Повертайте човна.

— Шорті, коли він не хоче гребти, то візьміть у нього весло, — звелів Кіт.

— Справді, — відповів той. — Він може рубати кригу.

Але Спреґ відмовився передати весло. Стайн перестав веслувати, і човна погнало вітром назад.

— Повертайте, Смоку, — звелів Спреґ.

Але Кіт, що ніколи за своє життя не вилаяв жодного чоловіка, здивувався сам собі.

— Швидче я вас у пеклі побачу, — відповів він. — Беріть весло і гребіть.

Бувають хвилини цілковитого знесилення, коли люди гублять всі свої культурні звички, і така хвилина надійшла. Кожний з них дійшов краю. Спреґ скинув рукавиці, витяг пістоля та наставив його на стерничого. Тут для Кіта був новий досвід. Ніколи ніхто не наставляв на нього зброї. І він тепер сам диву давався, що це не зробило на нього ніякого вражіння. Ніби це була найзвичайніша у світі річ.

— Якщо ви не заховаєте вашої зброї, я відніму її у вас і наб'ю вас нею.

— Якщо ви не повернете човна, я застрелю вас, — загрожував Спреґ.

Тоді встряв Шорті. Він кинув рубати кригу і став позад Спреґа.

— А ну вистреліть, — сказав Шорті, замахуючись сокирою. — Мені так і кортить розхряпати вам голову! Ну, починайте танцювати!

— Але ж це заколот! — сказав Стайн. — Ви наймалися, щоб коритися нашим наказам.

Шорті повернувся до нього.

— О, вам теж дістанеться, як тільки я справлюсь із вашим товаришем. Ви, свиня паршива, падлюка ви!

— Спреґ, — сказав Кіт. — Я даю вам не більше, як тридцять секунд, щоб заховати цю зброю та взяти весла.

Спреґ завагався засміявся коротким гістеричним сміхом, заховав пістоля й наліг на весла.

Дві години вони цаль за цалем, прокладали собі шлях повз скелі, де шумували хвилі. Кіт уже боявся, чи не помилився він. І коли він уже майже ладен був повернутися назад, вони підпливли до вузької протоки, не більш, як двадцять футів завширшки; вона вела у закритий рейд, де найдужчий вітер ледве борознив поверхню. Це була гавань, до якої трапляли човни, що вирушили раніше. Вони злізли на похилий берег, а обоє господарі, знесилені, лежали в човні: Кіт і Шорті нап'яли намета, розклали багаття та почали куховарити.

— Як, Шорті? Паршива свиня, падлюка? — запитав Кіт.

— Хай мене чорти візьмуть, як я що пам'ятаю, — відповів той. Але він такий саме й є.

На ніч вітер затих і зробилося холодно та ясно. Чашка кави, поставлена на холод, щоб прохолонула, через кілька хвилин взялася кригою в півцаля завтовшки. О восьмій годині, коли Спреґ і Стайн уже загорнулися в свої ковдри і знесилені спали, Кіт вернувся з оглядин човна.

— Великий мороз, Шорті, — сповістив він. — Вже вся затока взялася кригою.

— А що ви збираєтеся робити?

— Є тільки один вихід. Озеро, звичайно, замерзне насамперед. Бистрінь річки ще може продержатися кілька день. Тепер кожний човен, що затримається завтра в озері Ле Барж, залишиться тут до наступного року.

— Ви гадаєте, що ми повинні вирушити сьогодні ввечері? Зараз?

Кіт притакнув.

— Вилазьте, ви, сплюхи! — була відповідь Шорті, що перейшла в рев, коли він почав розв'язувати зав'язки намета.

Обоє прокинулись, стогнучи від болю в натружених м'язах та від того, що їх, потомлених, так невчасно розбудили від міцного сну.

— Котра година? — запитав Стайн.

— Пів на дев'яту.

— Ще темно, — зауважив той.

Шорті потяг пару мотузків, і намет почав хилитися.

— Це не ранок, — сказав він. — Це ще вечір. Ходімо. Озеро замерзає. Ми повинні його перепливти.

Стайн сів. Його обличчя скривилось і стало лютим.

— Хай замерзає. Ми не збираємося рушати.

— Добре, — сказав Шорті. Тоді ми поїдемо вашим човном.

— Ви найнялися…

— Провести вас до Давсона, — сказав Шорті. — Ми це й робимо. Хіба ні?

Він закінчив тим, що зняв половину намета.

Вони проклали собі шлях серед тонкої криги маленької гавані та вийшли в озеро, де вода, вкрита шерехом, по кожному помасі бралася кригою на веслах. Незабаром вода почала скидатися на кашу, заважаючи рухові весел, і, навіть капаючи, замерзала в повітрі. Згодом поверхня озера почала братися кригою, і човен посувався повільніше та повільніше.

Коли Кіт потім згадував цю ніч, то тільки ледве міг зв'язати до купи уривки якогось кошмара. Дивуючись, він себе питав, які ж тоді муки мусіли перетерпіти Стайн і Спреґ. У нього залишилося вражіння, ніби він робив нестерпучі, надлюдські зусилля, змагаючися з лютим морозом, і це ніби тривало тисячу років, а то й більш.

Ранок застав їх на місці. Стайн нарікав на відморожені пальці, Спреґ на ніс, а Кітові біль у щоках та в носі казали, що й його зачепило. З кожним проблиском світла вони могли бачити далі, і так далеко, наскільки сягало око, вся поверхня вкрита була кригою. Води ніде не було. На сотню ярдів далі був північний берег озера. Шорті запевняв, що це вільна від криги річка, та що він бачить воду. Тільки він та Кіт мали ще силу працювати, і вони, веслами розбивали кригу та посували човна наперед. Коли вже зникли рештки сил, вони вибились на швидку течію. Одного погляду назад було досить, щоб побачити, що кілька човнів, які пробивалися всю ніч, безнадійно замерзли. Тоді човна підхопила прудка течія, що текла з швидкістю шести миль на годину.
VI.

День-у-день пливли вони вниз швидкою річкою, і день-у-день крига від берегів йшла далі до середини. Коли вони отаборювалися на ніч, то прорубували в кризі ополонку, куди ставили човна, і переносили свій табір на сотню футів від берега. Вранці вони рубали кригу, що намерзала за ніч біля човна і пускали його на течію. Шорті приладнав залізну пічку в човні, і Спреґ та Стайн довгими годинами подорожі грілися біля неї. Вони скорилися, не давали більше наказів, і єдине їхнє бажання було дістатися Давсона. Шорті, невтомний та веселий, дарма що песиміст, часто співав перші чотирі рядки пісні, що від неї він пам'ятав тільки початок. Що холодніше ставало, то частіше він співав:

Немов ті аргонавти давні,
Ми покидаємо нову Еладу,
Тум-тум, тум-тум; тум-тум, тум-тум,
І вруно золоте для нас принада.

Минаючи гирла Гуталінки та Великого і малого Лососів, вони побачили, що течія несе шерех до Юкону. Він збирався навколо човна та змерзався, так що вночі вони мусіли обрубувати кригу. Вранці човна знов пустили за течією.

Останню ніч на березі вони провели між гирлами Білої та Стюартової річок, а вранці побачили, що Юкон з пів милі завширшки, весь білий від криги тече між облямованих кригою берегів. Шорті кляв всесвіт менш весело ніж звичайно і поглядав на Кіта.

— Наш човен цього року останнім прибуде до Давсону, — сказав Кіт.

— Алеж води немає, Смок!

— Тоді ми попливемо по кризі. Вперед!

Спреґа та Стайна втягли до човна, мало зважаючи на їхні кволі протести. Протягом пів години Кіт та Шорті сокирами прорубували собі шлях у швидкому, але повному шереху струмені. Коли їм пощастило визволитися від берегового льоду, човна затерли пливучі крижини; насунувши на нього, вони відірвали половину шкафута і трохи пошкодили його. Тоді вони вибились на течію коло нижнього кінця коліна, і їх понесло до правого берега. Вони проте далі вибилися на середину. Течією вже йшов не шерех, а велика крига. Поміж великими крижинами йшов і шерех, але він на очах змерзався. Відштовхуючись веслами від криги, часом вилазячи на кригу, щоб просунути наперед човна, вони через годину досягли середини. Річка почала ставати. Крижина примерзла до крижини, кінець-кінцем човен опинився в центрі великої крижини, що мала сімдесят п'ять футів у діяметрі. Іноді їх несло боком, іноді кормою, наперед, часом крижина кололася на окремі крижини, але ці останні, стиснуті тою масою, що сунула далі, швидко знову змерзалися. Час минав, а Шорті палив пічку, варив їжу та співав свою бойову пісню.

Надійшла ніч, і після важкого зусилля, вони облишили думку провести човна до берега і в темряві безпорадно посувалися наперед.

— А що, як ми проминемо Давсон? — спитав Шорті.

— Тоді вернемося назад, відповів Кіт, якщо нас не зітре на макуху.

Небо було ясне. Вгорі блимали зорі, при їхнім холоднім мерехтінні вони бачили, як з обох боків невиразно маячіли окреслення гір. Біля одинадцятої години, знизу дійшов приглушений рипучий шум. Їхня швидкість почала меншати, навколо крижини нагромаджувалися та ламалися. Річка ставала. Одна крижина стала руба, перекинулась через їхню крижину та знесла геть половину човна. Човен не затонув, бо їхня власна крижина тримала його, але на мить у нурті майнула перед очима темна вода, не далі як за фут від човна. Потім весь рух спинився. Через пів години вся річка зірвалася, та почала сунути. Це тривало з годину, поки вона знову не стала. Ще раз вона посунула в скаженим гуркотом.

Тоді вони побачили вогні на березі і коли опинилися врівень з ними, Юкон скорився і річка стала на шість місяців.

На березі Давсона цікаві, що зібралися подивитися, як стає річка, почули з темряви бойову пісню Шорті:

Немов ті аргонавти давні,
Ми покидаємо нову Еладу,
Тум-тум, тум-тум; тум-тум,
І вруно золоте для нас принада.

VII.
Три дні працювали Кіт та Шорті, переносячи півтори тони вантажу з середини річки до дерев'яної хати на пагорку, що її купили Стайн та Спреґ, і звідки було видно Давсон. Коли скінчили працю, і впав вечірній сутінок, Спреґ покликав до себе в теплу хату Кіта. За дверима термометер показував шістдесят п'ять ступнів холоду.

— Вам, Смок, ще не вийшов місяць, але ось маєте гроші сповна. Бувайте!..

— А як з умовою? — запитав Кіт. — Ви ж знаєте, що тут голод. Людина не може дістати роботи навіть у копальнях; коли не має власних харчів. Ви умовилися…

— Я не знаю жадних умов, — урвав його Спреґ. — Чи не так, Стайне? Ми умовилися на щомісячну платню. Ось вам гроші. Розпишіться, що одержали.

Кіт стиснув кулаки, і кров йому кинулась до обличчя. Обидва відскочили від нього. Ще ніколи з ним не трапилося, щоб він, розсердившись, когось ударив; він почував у собі досить сил, щоб стерти на порох цього Спреґа, і тому саме не зважився руки піднести.

Шорті, побачивши його хвилювання, вставив своє слово.

— Слухайте, Смок. Я не хочу мандрувати далі з таким барахлом, як оце. Саме тут я хочу одкараскатись від них. Ми з вами будемо триматися разом. Розумієте? Тепер беріть ваші ковдри та чимчикуйте до Елькорна. Чекайте там на мене. Я порахуюся, заберу, що мені належить та віддам, що належить їм. Я на воді не вояка, але тепер, почуваючи під ногами твердий ґрунт, я хочу зняти куряву.

Через пів години Шорті з'явився до Елькорна. Глянувши на його закривавлені руки та на щоку з обдертою шкірою, зразу було видно, що він віддав Стайнові та Спреґові те, що їм належало.

— Якби ви оце могли глянути, що робиться в їхній хаті, — оповідав він, — коли вони стояли біля шинквасу. — Там такий рейвах! Вони, б'юсь об заклад, за тиждень не висунуть носа на вулицю. А оце все, що належить вам та мені. Харчі коштують півтора доляри фунт, і кажуть, що на посаду приймають тільки на своїх харчах. Оленина продається по два доляри за фунт, але її немає. Ми заробили досить грошей, щоб мати на місяць харчів та набоїв. Ми рушимо на Клондайк, у глиб країни. Як нема оленів, то будемо жити з індіянами. Але якщо за шість тижнів ми не здобудемо п'ять тисяч фунтів м'яса, то я… я ладен повернутися та повинитися перед нашими господарями. По руках?

Вони міцно стиснули один одному руку, але тут Кіт нерішуче сказав:

— Я нічого не тямлю, що до полювання.

Шорті підняв свою шклянку.

— Але ви любите ведмедину, і я навчу вас.

——————

  1. Шорті — куций.