№ 13.
ГУҐО фон ГОФМАНСТАЛЬ.
СМЕРТЬ ТІЦІЯНА.
ДРАМАТИЧНА ПОЕМА.
З НЇМЕЦЬКОЇ МОВИ ПЕРЕКЛАВ
ОСТАП ЛУЦЬКИЙ.
Львів, 1918.
Гуґо Фон Гофмансталь.
СМЕРТЬ ТІЦІЯНА.
ДРАМАТИЧНА ПОЕМА.
З НЇМЕЦЬКОЇ МОВИ ПЕРЕКЛАВ
ОСТАП ЛУЦЬКИЙ.
У ЛЬВОВІ, 1918.
ВИДАННЯ „ВСЕСВІТНЬОЇ БІБЛЇОТЕКИ“ № 13.
З ДРУКАРНЇ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ІМ. ШЕВЧЕНКА.
НАКЛАДОМ ВИДАВНИЧОЇ СПІЛКИ „ВСЕСВІТ“
ЗАРЕЄСТР. СТОВАРИШЕНЯ З ОБМ. ПОРУКОЮ В БОРИСЛАВІ.
Вступна замітка.
Смерть Тіціяна — смерть творця кращого світа, недоступного для людей обмежених у своїм спостеріганню виключно на свої тупі змисли, дав нагоду особам з найблизшого окруження мистця застановитись над сим, у чім лежала його сила. І вони, в хвилї смерти мистця, пізнають, що був се: „чародїй, що цїлий світ здоймав до своїх мрій“. До тих мрій, без яких „для нас пропав би всякий змисл життя“. Бо вони роблять нам се життє цїннїйшим і принаднїйшим. Бо вони, ті мрії, як той мистець: „де йдуть, де глянуть, скрізь душу, скрізь красу доглянуть“. І зневолюють людину привязуватись до життя, жити й творити нове житте, хоча-б і перед лицем самої смерти, неустрашимо.
Такий зміст невеличкої драматизованої поеми Гофмансталя, якої актуальність — вічна, а нинї, для нас, що переживаємо днї повставання нашого нового національного життя, над яким кружляють ластівки і круки, в повнї зрозуміла.
Гуґо фон Гофмансталь (псевдонїми: Льоріс, Льоріс Мелїков, Теофіль Мерен) уродив ся 1874 у Віднї, де перестудіювавши права і романську фільольоґію, був довший час співробітником і видавцем журнала „Morgen“. Тепер живе під Віднем у Рада́вн. Як новоромантик узяв ся з першу писати поетичні драми, потім перейшов до лїрики, яка в нього визначаєть ся майстерськими формами і красотою добірного слова. Пізнїйше звернув Гофмансталь увагу на клясичні драми і під впливом їх виходять з під його пера такі драми як „Der Tor und der Tod“ (Берлїн, 1900); „Der Kaiser und die Hexe“ (Берлїн, 1900); „Der Tod des Tizian“ (Берлїн, 1901), яку отсе подаємо українському громадянству в перекладї д. Осипа Луцького. „Der Schüler“, пантоміна (1902); „Elektra“, травестія з Софокля (Берлїн, 1903); „Das kleine Welttheater oder die Glücklichen“ (Липськ, 1903). З поетичних творів його гідні занотовання „Das Märchen der 672 Nacht“ (1904), „Das gerettete Venedig“ (після Otway), „Oedipus und die Sphinx“, траґедія (Берлїн, 1905); „Der weiße Fächer“, пєса (Липськ, 1907) та инші. Із писань прозою згадаємо: „Vorspiele“ (1908); „Der Rosenkavalier, musik. Komedie“; „Alkestis“, травестія з Евріпіда (1911), „Ariadne auf Naxos“, драма (Берлїн, 1912).
Писали про Гофмансталя;
1. Arth. Moeller-Bruck: D. junge Wien, Берлїн,1902.
2. E. Sulger-Gebnig: Hugo von Hofmannsthal, Липськ, 1905.
3. D. Hladny: Hofmannsthals Griechenstücke, Відень, 1910,
4. Rudolf Lothar: Hugo von Hofmannsthal. „Der Lesezirkel Hottingen“, Ціріх 1917, том IV, ст. 8.
ДРАМАТИЧНІ ОСОБИ:
ПРОЛЬОҐ, паж;
ФІЛЇППО ПОМПОНЇО ВЕЧЕЛЇО, званий ТІЦІЯНЕЛЬОМ, син Тіціяна;
ДЖЙОКОНДО;
ДЕЗІДЕРІО;
ДЖЯНЇНО шіснайцятьлїтний прегарний хлопець;
БАТІСТА;
АНТОНЇО;
ПАРИС;
ЛЯВІНЇЯ, дочка Тіціяна;
КАСАНДРА;
ЛЇЗА.
Час подїї: рік 1576-ий, в котрім помер девятьдесятьдевятилїтний Тіціян.
Місце подїї: тераса вілї Тіціяна коло Венеції.
ПРОЛЬОГ.
Прольоґ, паж (в рожевих панчохах і блїдожовтих черевиках), виходить перед завісу, кланяєть ся чемно, сїдає на сценї і спускає ноги в низ, де звичайно грає музика.
Сей твір, достойники, панї хороші,
що вам сьогодня мають виставляти,
я прочитав.
Мій друг, поет, сам дав менї його.
Я раз зійшов по сходах в нашім замку,
де висять в тиші образи старі
із гербами та гаслами палкими,
де я так мучу ся усе думками
зворушений до слїз і наче пяний
красою цих чужих, чудових див…
Я станув перед образом Інфанта.
Він молодий помер так вчасно, нагло…
Говорять, що подібний я до нього, —
тому все радо перед ним стаю,
дивлюсь на мій кинжал і сумно
всміхаю ся, — бо й він на образї
з кинжалом — легко, сумно усміхнений…
Вечірні тїни стелять ся докола
і марить ся менї, що я Інфант,
давно вже ме́ртвий і смутний Інфант…
Аж в тім я чую тихі, легкі кроки,
дивлю́сь — до мене йде мій друг, поет.
Всміхнув ся приязно, в чоло цїлує,
поважним майже голосом говорить:
„Ти сонні мрії твориш сам і граєш.
Я знаю, друже, для людей ти блазень,
Глузують з тебе і не розуміють, —
та ми, як близняки, — я — розумію“…
І усміхнувсь — і тихо відійшов.
А потім дарував менї свій твір.
Се гарний твір, — хоч не такий чудовий,
як ті піснї, що нарід їх співає,
нї як дївчина гарна, усмішка дитини
та білий ясмин у дельфійській вазї…
Менї подобавсь він, бо він, як я:
Мигтить красками молодечих мрій
і ясним сяйвом небувалих речий.
Вагання молоді і давня мудрість
сплели ся в нїм з безмірною тугою.
Як ча́сом ми, минаючи дївчи́ну,
побачимо лиш голову з профіля,
що в лєктику ховаєть ся звабливо,
не знаємо її, не бачили, —
(хто знає, може покохалиб палко,
або кохаємо й не знаючи її) —
однак малюємо собі у мріях
на-причуд гарну, білу лєктику,
а там, у нїй, в рожевих, легких шовках
голівоньку русяву, що мигла нам
инакша може, — але що-ж, мій Боже:
Мабуть так само тут поет малює
життя — красками чистого бажа́ння
і спрагою, що поринає — в мріях…
|
Підосїнне полудне. На сходах, що йдуть довкола тераси, сидять на подушках і килимах Дезідеріо, Антонїо, Батіста і Парис. Всї мовчать, вітер хитає легко заслоною в дверях. Тіціянельо і Джянїно виходять по хвилї з правих дверей. Дезідеріо, Антонїо, Батіста і Парис подають ся до них заклопотані і розпитують один навперед другого. По короткій павзї:
|
Парис.
Не добре?
Джянїно
(вельми схвильований). Дуже зле.
(До Тіціянеля, що голосно почав плакати). Мій бідний Піпо.
Батіста.
Він спить?
Джянїно
Нї, він не спить, а весь у мріях
і ось сталюґи забажав.
Антонїо.
Однак
її ви не дали́ йому. Не так?
Джянїно.
Нї, — лїкар заказав його томити
і радив дати все, чого захоче.
Тіціянельо
(живо).
І так ось-ось загаснуть вже ті очі!..
Джянїно.
(про лїкаря).
Він, каже, мусїв це нам заявити…
Парис.
Ах — нї, нї! Смерть його не упоко́рить!
Сей лїкар сам не знає, що говорить.
Дезідеріо.
Що? Тіціян — творець життя — в могилу?
Хто-ж до життя ще мав би право й силу?
Батіста.
Свою таємну долю прочуває?
Тіціянельо
Малює він в горячцї твір новий, —
захоплений — весь потонув у нїм;
дївчата мусять все при нїм стояти,
а нам велїв він вийти із кімнати.
Антонїо.
Він ще малює? Має стільки сил?
Тіціянельо
Як би йому додав хто нинї крил.
Він ще нїколи так не малював.
Як би його болючий примус гнав…
|
(З правих дверей виходить паж, за ним слуги; всї зжахнулись).
|
Тіціянельо, Джянїно, Парис.
Що там ?
Паж.
Нїчого. Нам Мистець велїв,
щоб принесли́ що з да́внїх образів.
Тіціянельо.
По що́?
Паж.
Він конче бачити їх хоче…
„Блїде, колишнє, досї розпочате,
з новим своїм малюнком порівняти…
тепер йому на все втворив ся плай…
тепер, гадає він, побачать очі,
що досї він партач був, негодяй“…
Послухати? Зробити це?
Тіціянельо.
В сю мить!
Він жде на Вас і мучить ся, терпить.
|
(Слуги тимчасом опустили вже сцену, на сходах дігнав їх паж. Тіціянельо відхилив легко заслону і тихенько війшов туди. Инші ходять схвильовані).
|
Антонїо
(півголосно).
Яке страшне і грізне це без краю!
Коханий наш Мистець немов в одчаю..
Джянїно.
Він вже нераз і́ перше мовив так, —
Я слухав, чув, не розумів нїяк…
Аж раз, як би щось бачив без оман,
скричав він голосно: „Живе великий Пан!“
І далї так. Гадав я — він бажає
зловить на все останні творчі сили,
Щоб у трівких, чудових формах жили, —
що словом голосним себе він розважає,
хоч голос вже дрожить і завмірає…
Тіціянельо
(входячи).
Тепер у нього знов святий спокій.
Блїдий, малює тихо образ свій…
В очах ласкаве полумя палає, —
з дївчатами весело розмовляє. —
Антонїо.
Положимось і ми хиба на сходи.
І маймо всї надїю — до негоди…
|
(Укладають ся на сходах. Тіціянельо гладить волоссє Джянїна, на-пів примкнувши очі).
|
Батіста
(як би тільки до себе).
А потім муки… муки… Ах, життя!
А там це горе — дике і страшне…
Нїмий і вічний сон… без вороття…
Сьогодня ще надїя нам мигне,
а завтра доконалось…
(Павза). Джянїно.
Я — трудний —
Парис.
Не диво, брате, — день такий парний…
Тіціянельо
(усміхаючись).
Та він, бідняга, цїлу ніч не спав!
Джянїно.
(сперши ся на руку).
Ах, нї! Се-ж перша ніч. А то куняв.
Та відки ти це знаєш?
Тіціянельо
Я це чув.
Ти зразу, брате, коло мене був,
а потім встав і сїв собі на сходах…
Джянїно.
Я шепіт ночі я́сної зачув,
якісь кличі в таємних хороводах —
здавало ся нїщо в цю ніч не спить.
Я наче чув, як дише вся природа
вогкими гу́бами — вслухаєть ся в цю ніч
і скрізь таємні гомони слїдить.
Мигтїла на левадї кожда річ
у сяйві зір, що вкрили всю блакить.
Плив срібний місяць над садами —
вкрив овочі чудовими красками…
Куди пливе, — криницї сріблом сяють.
А в далинї — немов музики грають.
Як хмари сунулись, я чути міг
їх шум, як тихі кроки босих ніг…
(Встає і звертаєть ся до Тіціянеля).
Я відійшов на мить від тебе — в тім докола
вся ніч солодко звуками озвалась,
неначе любо, тихо і спровола
в лавровім гаю серед ночі хору
тепер як раз сопілка розігралась,
що Фавн її держав в руцї з мармору.
Стояв на пєдесталї Фавн — і сяяв.
Круг нього в срібно-синїй мрацї зграя
злотавих бжіл кружляла без упину.
Я бачив, як вони в отсю хвилину
злїтали на червонії ґранати,
їх зрілі соки й запах випивати.
Як ніч легеньким подувом з оград
всї запахи, що в них купав ся сад,
Менї післала, — я гадав, що чую
круг мене тихий і мягенький звук
і теплий дотик любих, добрих рук.
Всю ясну тиху нічку чарівную
гуляли комарі шалений свій танок,
а там раз-по́-раз колихавсь ставок
в шовковім сяйві місяця блїдого.
Чи се були лебедї, чи Наяди
купались там, — тепер не знаю того…
Мов з запахом жіночого волосся
змішались нард, альое, всї принади,
все, що тут цви́ло й пахло для розради,
аж зливсь тут кождий запах, згук — в одну
красу святу, живу і чарівну́.
Антонїо.
Блаженний, хто так нїжно відчуває —
так в чари-ди́ва нічку убирає!
Джянїно.
В півснї пішов я далї, де в долинї
вже видно, як Венеція дрімає,
і як її у смуги блїдо-синї
вода і ясен місяць огортає..
Легенький шепіт міста, — подув ночі
аж тут злїтають часом дружно,
так приманчиво, дивно так — і тужно…
Нераз його я слухав до півночі.
Та так його нїколи не збагнув.
Сьогодня в тихім шепотї любови,
У синїм сяйві ночі — я зачув
немов вакхантські, люті танцї крови.
І дивнеє на кришах полумя,
як знак подїй таємних, бачив я.
І ось нараз я наче зрозумів:
заснуло місто, — але радість, гнїв,
і біль і дух і кров — вони чуйні…
Чуйне цїле життя живе, всевладне, —
його і мати можна і забути…
(По хвилї).
Змогли мене ті дива чарівні:
в цю ніч за много марилось менї.
Дезідеріо
|
(підходить трохи далї на терасу відки видко місто — і звертаєте ся до Джянїна).
Бачиш, як місто в запахах і маю
тепер під захід сонця спочиває?
Чи бачиш, друже, ген в долинї
жовтаві блиски, тїни темно-синї,
що так приманюють, мигтять в імлї?
та в сїм пахущім ярім маю, всюди
живе гидота, простаки дурні
і біснуваті, навіжені люди.
Що далеч там собою мудро вкрила,
є лиш брудна, погана, дика сила,
яка краси не хоче і не знає,
свій світ лиш нашим словом називає.
Бо нашу радість, глибінь творчих мук
із їхнїми лиш слово вяже, згук.
І певно навіть, як нас сон огорне,
глубокий сон наш — їхнїм сном не є.
Тут спить злотавий вуж моторний,
гора, в якій кують Титани крицю,
і огнецвіт, — вони-ж сплять сном устрицї.
Антонїо
(вже сидячи).
Тому такі високі огорожі
Мистець поклав собі докола хати!
Тому людей і світ крізь кущі й рожі
є лїпше вгадувать, нїж дїйсно знати!
Парис
(так само).
Так научають нас шляхи ті круті.
Батіста
(так само).
Се є мистецтво — і вся тайна тла.
Закутані в імлу блудні світла…
Тіціянельо
(примкнувши очі).
Лиш тим чарують співи призабуті,
днедавнїх ґенїїв святі слова —
і все, що ми покинули за нами.
Парис.
Тому любуємо ся так часами
минулими давно. І загибаєм,
як лиш до наших буднїв привикаєм.
|
(Всї мовкнуть. Павза. Знову чути тихий плач Тіціянеля).
|
Джянїно
(приязно — до Тіціянеля).
Ти без потреби, наш коханий друже,
Все в те саме́ так вдумуєш ся дуже.
Тіціянельо
(сумно усміхаючись).
А щож таке є біль, як ним не є
сей дивний примус: ду́мати, зважати,
аж всю красу це думаннє убє…
Оставте вже мене, брати, з думками,
бо я давно вже всї таємні шати
здер з радости життя і хуртовини.
Вже в собі я убив чуття дитини,
не чую вже, лиш мучусь до нестями.
(Павза).
Джянїно.
Де дївсь Джйокондо ?
Тіціянельо.
Він ще до світання
— ви спали ще — відсїль подавсь до брами
і тихо зник; в очах мав жар кохання,
уста-ж палали зрадними словами…
|
Паж і слуга вертають ся, несуть два образи через сцену — Венера з цвітами і Вакхантсьшй пар —; ученики встають і стоять цїлий час, поки видко образи, із схиленими головами, з беретами в руках. По хвилї (всї стоять):
|
Дезідеріо.
Хто так, як він — Мистець і чародїй,
що цїлий світ здоймав до своїх мрій,
а в грудях щире серце мав дитини?
Антонїо.
По нїм хто радо стане на сю путь?
Батіста.
Де ті, що все знання його збагнуть?
Парис.
Чи може з нами дух його полине?
Джянїно.
Він оживити лїс нїмий умів:
на темний жовтий став і дикий кущ
і де на буках сумно вють ся плющі,
приманював він радісних богів:
Вже грає Сатир, скрізь лунає спів,
весь лїс жив у радощах, бажає, —
вже пастушок з пастушкою гуляє…
Батіста.
Бездушнії хмарки на небесах
пишають ся життєм в його красках:
блїді, що розлились геть-геть серпанком,
неначе тужать, за веселим ранком, —
— а чорні, злоті на краях, грізні,
і сїрі та кругляві, радісні,
й рожевії, що вечером пливуть, —
його душею всї вони живуть.
У всїм, що наш Мистець творив, у всїм:
в гаях нїмих і в нагих, сїрих скелях,
в потрухлих дубах, що роздер їх грім,
У всїм щось людське бачать наші очі.
Він відчувати вчив нас душу ночі.
Парис.
Нас як би під опівніч він збудив
і сяйвом чарів душу осїнив.
Він научив нас тїшитись, як дїти,
Усїм, що день новий несе, радїти,
красу у формах всїх відчути —
і в тім усїм своє життя збагнути.
Жінки і квіти і блакитні хвилї
і шовки, золото, їх блиски осяйні,
високі мости, балка на веснї,
при жерелах веселі Нїмфи милі,
і все, про що лиш кождий мріє,
і що тут коло нас живе, яснїє:
все мусїло в його душі буяти,
щоб потім чарами всїма засяти!
Антонїо.
Чим для стрункої дївчини танок,
чим сяйву факлїв є вінок масок,
і чим є для душі, що сном сповита,
музика в рівні ритми перелита, —
чим для жінок свічадо зеркала,
і чим для цвітів сонце та імла:
як око, як живло буття й розвою,
в якім краса що-й-но стає красою —
найшла собі в його душі природа.
„Хай буде в нас найвисша насолода!
Збуди нас!“ — все до нього говорило,
що досї сїро та бездушно жило.
|
Коли ще промовляє Антонїо, входять тихо з кімнати Тіціяна три дївчини і стоячи слухають; завважує їх мабуть тілько Тіціянельо, що безпритомний байдужно стоїть посторонь, праворує. Лявінїя має русяве волосся, вкрите золотою сїткою і одяг венецької патріціянки. Касандра і Лїза — одна 19, друга 17 лїтна — одягнені скромно в майже нїчим не прибраний пепльос із білої, хвилястої бавовни, біссос; на обнажених руках мають золоті вужі як нараменицї; — сандали, пояси зі золотого сукна. Касандра — ґраціозна, має попеласте, ясне волосся. У Лїзи жовтий пупянок рожі в чорнім волоссєю. Щось нагадує в нїй хлопця, як в Ґянїно дївчину. За ними входить паж, несучи срібний пугар і чарки на вино.
|
Антонїо.
Що дерева далекі на півночі,
задумані, — чарують наші очі…
Парис.
Що нам красою хуртовини сила,
як кличе в затишний лиман вітрила…
Тіціянельо
|
(здоровлячи легким поклоном дївчата, до яких всї звертають ся).
І що волосся є у вас пахуче,
що пояси, як стан ваш огортають,
і ваше тїло чуєм так могучо,
номов для щастя десь музики грають —
значить: це він навчив нас так глядїти.
(Вказуючи на місто в долинї, говорить гірко далї).
Ось там не годні сього зрозуміти!
Ґянїно
(до дївчат).
Він сам? Самого лишимо до ночі?
Лявінїя.
Тепер нїкого бачити не хоче.
Дезідеріо.
Він малював, ще вся душа дрожить!
тепер її ще кождий згук дразнить!
Тіціянельо.
Блаженний час… В таку святу годину
по нього тиха смерть нехай прилине…
Парис.
А образ? Образ свій Мистець скінчить? Антонїо.
Що представля він?
Батіста.
Чи-ж можна знати?
Лявінїя.
Роскажемо, як нам велїв стояти.
Я є Венера, — вірте, не чванюсь,
така прекрасна, що аж не яло ся.
Касандра.
А я — я нишком радісно сміюсь
і від цїлунків ще вогке волосся.
Лїза.
Я лялечку в руках своїх тримаю;
вона цїла закутана, сповита,
її-ж я погляд чую без оман:
бо лялечка отся великий Пан,
таємний бог…
Він тайна й жерело всього життя.
Його в руках держу я, як дитя,
однак докола чую, як морочить
мене студений вітер із півночи…
Лявінїя.
Упала стать моя, як в зеркало, на став.
Касандра.
Менї цїлує ноги зелень трав.
Лїза.
Над нами повний сонця блиск чудовий, —
сей образ завтра буде вже готовий.
Лявінїя.
Як все Мистець вже оживив у-щерть,
спокійно говорив до нас про смерть.
Казав, край моря, у зеленім гаю
Нехай його на віки поховають:
де цвіти маєм вкрили землю всю,
нїмі і тихі в смерти і в життю —
і де усе в глубокім забуттю, —
де хвилями лиш море миготить
і тихо, тужно плеще і шумить…
Парис.
Він у нестямі хоче спочивати,
його-ж душа нас має напувати;
де вир житейських буйних перемін
красою блисне нам: там буде він!
Дезідеріо.
Та скрізь йому краса цвіла ласкава,
йому красою сяла кожда мить;
а нам дає її лише проява
і дїйсно ми не вміємо творить…
Усе для нас хмурне, пусте, блїде,
як нам з гори натхнення не прийде.
Як сей не мав-би свого закохання,
що днину тче на чорно і рожево, —
а сей, як би не надїявсь що-рання,
що завтра злинуть з щастєм білі меви, —
як би з нас кождий нишком не страдав
і не тужив, що-не́будь не бажав,
і як би запал, або страх не встиг
в нас запалити блискавиць сяйних, —
і як би не отсї святі, палкії
та незбагнуті фантастичні мрії, —
як би не рвала доля в диких герцях
усе, що в нас палало кровю серця:
нам не було-б нїякого пуття,
для нас пропав би всякий змисл життя…
Вони-ж, як наш Мистець, де йдуть, де глянуть, —
скрізь душу, скрізь красу доглянуть.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
|
|
