Словянські народні казки/Юрко з козою
| ◀ Король Коята | Словянські народні казки пер.: В. Старий Юрко з козою |
Невдячне курчатко ▶ |
|
А був в тій стороні один пастух і мав він сина, якого звали Юрком.
От якось той Юрко й говорить:
— Я таки теж піду, може б я її розсмішив! Я від вас, тату, нічого не візьму, тільки саму козу.
А батько йому й одказує:
— Про мене, йди!
А коза та була не проста: коли було Юрко тільки схоче, то вона кожного біля себе вдержить, і мусить при ній той чоловік зостатися.
Так от взяв він тую козу й пішов. І зустрів він такого чоловіка, що держав одну ногу на плечі.
Юрко й питається:
— Чого то ти задрав ногу на плече?
А той йому:
— Бо коли я її з плеча скину, то враз скочу аж на сто верстов!
— Куди ж ти йдеш?
— Іду я найматись, хто мене візьме, тому й служитиму.
— То ходім зо мною!
От і пішли вони далі та й спіткали ще одного, у якого на очіх висіла дощечка.
— Що то в тебе на очіх дощечку причеплено?
А той:
— Бо, як тільки я її зніму, так буду бачити аж на сто верстов.
— Куди ж ти йдеш?
— Та йду найматись. Може ти хочеш мене взяти на службу?
— А чому й ні? — Візьму, ходім зо мною.Пройшли вони трішки, аж зустрічають ще й третього. Той мав під рукою пляшку, а замість затички тримав у ній пальця.
— Чого то ти там пальця держиш?
— Бо як би я його витяг, то одразу можу водою досягти аж на сто верстов, та ще й кожного забризкаю. Може, ти хочеш і мене взяти до себе на службу? З того може вийти твоє щастя, а наше тако ж!
А Юрко йому на те:
— Ну, то ходім!
Прийшли вони до міста, де був той король, накупили стрічок та й одягли їх на свою козу. Коли ж прийшли вони до одного шиньку, то там вже було відомо, що йдуть, мовляв, такі а такі люде. І велено було дати їм і їсти, й пити, й усього, що тільки вони побажають, а за все те сам король заплатить.
От вони свою козу самими стьожками пов'язали й віддали її шинкареві в сіни, що б він її там доглядів. А шинкарь відвів її далі, до другої хатини, де ночували його дочки.
Ось тут Маруся й каже:
— Ех, як би ж то мені хоч одну таку стьожечку! Піду я лишень та від'яжу якусь від кози!
А Домаха їй і перечить:
— Не ходи, каже, бо він вранці впізнає.
От же перша не послухала та й пішла до кози. Приторкнулася вона до кози та й не може руки відняти, мов прикіпіла. А коли ж Маруся довго не верталася, то третя — Катерина — й посилає другу:
— Піди там по неї, чого вона бариться?
Пішла тоді Домаха та й обняла Марійку за плечі:— Ходім, не займай краще! — сказала, а вже руки назад відтягти не може!
От тоді Катря собі й каже:
— Та годі вам, не повід'язуйте ще всіх стьожок!
Та й собі пішла й лапнула Домаху за спідницю. І знов таки не могла відійти геть, так і зосталася вкупі з ними.
Ото ж вранці прийшов Юрко по ту козу, та й вивів їх усих з хати: й Катерину, й Домаху, й Марусю. А шинкарь ще спав.
Пішли вони вулицею, а староста дивиться з вікна та:
— А-гов, Катеринко, що то, що то таке? — гукає.
А потім вибіг на вулицю, вхопив її за руку, хотів її відтягти, та й сам при них зостався. Потім гнав поуз пастух корів на пашу, а бугай і зачепився за по́хід та й собі до них ув'яз. І його Юрко поволік далі.
От, коли вони так прийшли аж до палацу, то їм на зустріч вийшли слуги й росказали про все тому королеві:
— Ой, пане ж наш! От так кумедію маємо! Були тута всякі штукарі, але ж такого ще ми й не бачили!
Тоді теє королівське дівча швидче вивели на ґанок, а вона ж як поглянула, та як не зарегоче, аж увесь палац затрусився.
Тоді почали Юрка розпитувати, хто він такий? А він їм і признався, що він пастухів син, а кличуть його Юрком.
А вони тоді:
— Ну, кажуть, з цього пива не буде дива! Коли він з такого простого роду, то так, аби-як дівча йому віддавати не можна. Мусить ще щось инше зробити! Він їх і питається:— А що ж саме?
— Та що ж, — кажуть вони йому, — он там, аж за сто верстов відціля є така а така криниця. Коли ти з неї за стільки-то хвилин принесеш оцей кухлик води, тоді дістанеш тую дівчину.
Тоді Юрко й каже тому, що тримав ногу на плечі:
— Ти говорив, що, коли скинеш тую ногу, то опинишся аж за сто верстов.
А він йому:
— Казав, і я того докажу!
Скинув ногу, скочив та й був там. Але ж минуло вже чимало й часу, пора б йому й назад повернутися, а його все нема. Тоді Юрко й каже тому, другому:
— Ти оповідав, що коли знімеш зі своїх очей оту дощечку, то можеш бачити аж на сто верстов. А поглянь лишень, що ж він там таке робить?
— Гей, пане, та він бо там лежить! Гей, гей, панюню, та він же там заснув!
— Це справа кепська, — каже Юрко — швидко вже й час мине!
От же той третій, що оповідав, ніби-то, коли він свого пальця вийме, то добризкне аж на сто верстов, як тільки Юрко йому звелів, як пирскне!
— А ну, дивись краще, чи він там ворушиться?
— Еге, пане! Він уже встає, утирається, о, вже набірає воду!
А той тільки раз плигнув і вже був тута, саме в час.
От же ж ті, королівські, почали Юркові говорити, що мусить він ще раз їм довести свою спритність. Кажуть йому, що там, десь у скелях є такий звірь, однорожець, який в тому королівстві вже багато людей понищив. От, коли, мовляв, він того звіря зо світу зжене, тоді вже теє дівча за нього дадуть.
Узяв Юрко своїх людей і подався до того лісу. Прийшли вони до такої хащі, з самих смерек. А там було аж троє звірів, й мали вони там своє кубло, в якому й берложились. Набрали люде каміння та ще смерекових шишок, та й полізли на вершечок дерева. Коли ж тії звірі полягали до свого кубла, як шпурнули тії люде камінем на того, що був однорожець! А та звірюка тоді й каже другому:
— Та не лізь ти до мене, дай спокій!
— Тю на тебе, відповідає другий звірь, я ж тобі нічого не роблю!
Тоді ще раз люде з-гори того однорожця камінюкою.
— Я тобі кажу: дай мені спокій! Це ж ти мене вже втретє зачіпаєш!
— А я тобі кажу, що я тобі нічого не роблю, відчепися ти від мене!
Та як зчепилися ті звірі й покотились клубком. А той, однорожець, роспалився й хотів проткнути другого звіря. От, як розженеться він, а той звірь шусть на-бік, так він і загнав свого рога у дерево й не міг уже відтіль його визволити. Тоді ті люде з дерева позлазили додолу: двоє звірів утекло, а тому третьому, однорожцеві, відрубали голову, взяли його на плечі й понесли до палацу.
Як побачили королівські, що Юрко й це завдання виконав, то й кажуть собі:
— Що ж тепер мусимо робити? Виходить, що треба йому віддати дівча!— Е, ні, пане, — говорить один з служок. — Того не можна! Де ж це видано, що б королівська донька та припала такому мурлові? Мусимо його просто якось уколошкати, та й край!
Те королеві подобалося й він звелів зробити так, як той слуга порадив.
Але ж там була одна наймичка. Прибігла вона до Юрка та й каже:
— Біда тобі буде сьогодня, Юрку! Хотять тебе життя позбавити.
А Юрко їй і відповідає:
— Чи бач, як ізлякала! Мені ще як було дванадцять літ, то я вбивав по дванадцять за одним махом!
Тільки, звісно, він того не признався, що то було так: коли якось спекла йому ненька солодкого пиріжка, а на нього злетілося аж дванадцятеро мух, то він дійсно убив їх за одним махом.
Коли ж ті, королівські, таке зачули, то й ухвалили:
— Не инакше, кажуть, як доведеться його хіба тільки застрелити!
От потім пошикували вони військо, що б ніби зробити йому урочисту параду перед королівським ґанком. І коли він мав вийти наперед, то вояки повинні були його застрелити. Але ж він не був дурний, та й звелів тому, що мав пальця замість затички:
— Ти — говорить — казав, що, як витягнеш з пляшки пальця, то враз усіх позабризкуєш! А ну, мерщій виймай пальця!
— Добре, пане! Я їм враз свого докажу!Та як висмикне пальця, так усім до одного очі й позаливав; от воні всі одразу й посліпли й жоден нічого не бачив.
Тоді королівські, як те угляділи, що ні в сих, ні в тих, та й кажуть йому, що б ішов, а вони віддадуть йому теє дівчатко.
Потім зробили йому чудові королівські шати, та й було весілля.
І я таки на тім весіллячку була: скільки ж там музи́ки грали, співали, їли та пили! Було там і мняса, й шишок, і всякої усячини повні коші́, а горілки повні відра.
Сьогодня я туди пішла, а вчора вже й назад повернулася. Знайшла яйце між пеньків, шпурнула його одному на голову й зробила йому таку лисину, що має він її ще й доси!…
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|