Словянські народні казки/Печивал
| ◀ Княженко Троян | Словянські народні казки пер.: В. Старий Печивал |
Заворожена королівна ▶ |
|
Був собі один дідусь та й було в нього три сини: двоє старших жонаті й розу́мні, але третій — Печивал — був без жінки й дурний. Якось батько сильно занедужав і, бачучи близьку смерть, віддав все своє добро двом старшим синам, а по сто дукатів готівкою дав усім трьом, й помер. Поховали його, як годиться, а потім ті два розумні брати почали хазяйнувати.
Якось одного разу вони сказали Печивалові:
— Знаєш що, брате?! Ти віддай нам свої гроші, то ми подамося в світи шукати заробітку, а як повернемось додому, то привеземо тобі червону шапочку, червоний пояс і червоні чоботи. Ти ж сиди тим часом дома й роби те, що тобі наші жінки накажуть.
Дурень вже здавна мріяв про червону шапку, пояс та чоботи; ото-ж радо на те пристав й віддав їм свої гроші. Брати собі помандрували, а Печивал зостався дома. А як був він дуже лінивий, то увесь час валявся на печі, а братови́х, коли вони йому щось допоручали, не дуже слухався. Бажав лише одного: щоб йому був квас, цибуля та засмажка.
— Піди лишень, Печивале, та наноси нам води, — якось сказали йому братові́.
Було те взимку, на дворі стояв мороз, а Печивалові з печі злазити не хотілось; він ото й каже:
— Підіть ви самі, а я не хочу!
— Та ти, дурню, тільки сходи, а ми тим часом зготуємо квасу, засмажки та цибулі, а як не послухаєш, то, коли наші чоловіки повертають, не дістанеш ні пояса, ні чобіт, а-ні червоної шапки!
Почувши таке, дурень зліз з печі, узяв відра й сокиру та й пішов на річку. Прийшов на лід, вирубав ополонку, набрав води, поставив відра на льоду й, шкрябаючи собі за ушима, дивився на воду. Коли це бачить — пливе щука. Печивал плигнув, вхопив її за жабри й витяг.
— Пусти мене, — почала проситися щука, — а я тобі зроблю все, про що ти мені скажеш! Станеться те все враз, як тільки прокажеш такі слова:
— На щучин приказ,
А моє бажання,
Щоб сповнилось враз
Таке пожадання…
— Подивимось! — відповів дурень й промовив:
— На щучин приказ,
А моє бажання,
Щоб сповнилось враз
Таке пожадання:
Щоб тут була цибуля, засмажка й квас!
І справді, ту ж мить все те з'явилося. Дурень наївся, напився й промовив:
— Оце добре; годі, бо вже не хочу! Чи ж тільки буде так й завше?
— Буде, — відповіла щука.
По тих словах Печивал пустив її в річку, поставив відра й сказав:
— На щучин приказ,
А моє бажання,
Щоб сповнилось враз
Таке пожадання:
Нехай відра сами йдуть додому!…
Коли ж відра були вдома, виліз він знову на піч та й заснув. Швидко після того причепились до нього братові знову:
— А піди лишень, Печивале, нарубай нам дров!
— Чи то ж ви й самі не можете нарубати?
— Та хіба ж то жіноче діло? Йди, йди мерщій, бо зоставимо тебе на печі мерзнути, а червоної шапки, пояса та чобіт нігде не дістанеш!
Дурень повернувся на печі й промовив:
На щучин приказ,
А моє бажання,
Щоб сповнилось враз
Таке пожадання :
Нехай станеться те, що я хочу!
Ту ж мить з-під лави вискочила сокира, нарубала в дровнику дров, принесла тії дрова до печі й знову лягла під лаву. А Печивал тим часом на печі бавився, їв цибулю, їв засмажку й запивав квасом.
— Печивале! — загукали на нього одного дня братові. — В дровнику вже немає жодної дровеняки. Поїдь лишень до лісу та привези. Коли ж не привезеш, то не дістанеш ні червоних чобіт, ні пояса, а-ні шапки!
На той раз дурень послухав, бо ж кортіло йому показати всім, що́ він уміє. Зліз він з печі, одягся, вбувся, виліз надвір, витяг з хліва сани, наложив у них цибулі та засмажки, узяв у руки батіг й сам сів у сани. На його пожадання та по щучиному наказові санки побігли сами через село до лісу та так, що під ними лише сніг свистів!
Їдучи ото так до лісу, мусив він переїздити велелюдним селом. Тут збіглося видимо-невидимо людей, цікавих подивитись на ґринджоли, як вони без коней їдуть. Од же дурень багатьох людей зачепив, бо ж їхав страшенно прудко, перевернув чимало возів, потовк жінок та дітей. Коли ж приїхав до лісу, то промовив:
— На щучин приказ,
А моє бажання,
Щоб сповнилось враз
Таке пожадання:
Що не скажу, нехай в мить збудеться!
А далі й проказує:
— Іди, сокиро, нарубай дров; а ви, дрова, в оберемки пов'яжіться, а оберемки на сани складайтесь!
І що звелів, так одразу все й зробилося. Тоді дурень сів на ґринджоли й вони побігли з ним до дому. Але ж у тім місці, де він наробив стільки гармидеру, — коли його угляділи, враз зо всіх сторін оточили, зтягли з саней, вхопили за волосся й почали накладати в потилицю. Спочатку дурень гадав, що то з ним лише хотять пожартувати, але, коли вже йому стало боліти, він промовив сам собі думкою:
— На щучин приказ,
А моє бажання,
Щоб сповнилось враз
Таке пожадання:
Нехай кожен дістане дровенякою!
І враз дрова зірвалися з саней і почали ходити по людських спинах так, що вся юрба ту ж мить розлетілась в ріжні боки. А дурень тим часом, мало не поміраючи зо сміху, поїхав далі своєю дорогою й швидко опинився на своїй печі.
З того часу далеко-широко пішла слава про Печивала і на нього ходили дивитися, ніби на якогось чудодія. Нарешті дійшла про нього чутка й до короля. Захотів і він побачити Печивала й послав по нього славного воєводу.
— Злізай з печі, Печивале! Приберися та йди до короля, — сказав йому воєвода.
— А чого я там не бачив? Адже ж й цибулі, й квасу, й засмажки я маю досить і вдома!
За такі речі дістав дурень від воєводи по голові, але ж з печі не подумав і поворухнутися, лише почав шепотіти:
— На щучин приказ,
А моє бажання,
Щоб сповнилось враз
Таке пожадання:
Та бий його помелом по голові!
Помело, замазане в сажі, умочилося в помийницю та й скочило на того посла. Насилу бідаха утік вікном, скочив до коча та, нікуди не завертаючи, полетів просто до короля. Тоді король послав иншого посла, більш обережного. Той наперед роспитав людей, що дурневі найбільш до-вподоби, а тоді, підступивши до печі, поклонився й промовив:
— Печивале, ходімо зо мною до короля, — він хоче тобі дати червону шапочку, червоні чоботи й червоний пояс!
— Як що так, то поїду; тільки ви їдьте наперед, а я вас дожену!
Посол поїхав, а дурень наївся засмажки з цибулею та напився квасу, потім ще виспався, а коли вже його братові розбудили, мовляв, що вже час їхати, не схотів з печі зсовуватись, тільки промовив:
— На щучин приказ,
А моє бажання,
Щоб сповнилось враз
Таке пожадання:
Нехай зразу опинюся перед королем на цій печі!
Враз у печі закуріло, запилило, навстіж розчинилися двері й піч з дурнем побігла селом, випередила посла й спинилася перед королівським палацем. Король з усим людом, що був у палаці, вибіг здивовано на ґанок, а дурень, нікого не соромлючись, доїдав свою засмажку та цибулю й запивав квасом, оглядаючись на всі боки.
— Хто ти, що поробляєш і чого приїхав? — питав його король.
— Я — дурень Печивал, їм засмажку з цибулею й запиваю квасом, а приїхав я до тебе, королю, по червону шапку, червоний пояс та червоні чоботи.
Коли от так він королеві говорив, а король його далі роспитував, вийшла на ґанок королівська донька, а була вона незвичайно гарна. Як углядів її дурень, то вона йому так сподобалася, що він подумав про себе:
— На щучин приказ,
А моє бажання,
Щоб сповнилось враз
Таке пожадання:
Нехай королівна буде моєю любкою!
Після того піч поворухнулася й дурень поїхав назад додому. Дома двері знову одчинились, піч поставилась на своє місце, а дурень викачувався на ній, їв цибулю з засмажкою та запивав квасом.
Тим часом прекрасна донька королівська так засумувала по Печивалові і так в нього закохалася, що не могла себе втримати, впала королеві в ноги й у всьому йому призналася. Король її відмовляв і так, і так, а коли вже нічого не помогало, мусив посилати знову по Печивала, бо королівна просто гинула з кохання.
От же Печивал а-ні за що не хотів знову їхати до короля. Тільки тим хитрий королівський посол і взяв, що спочатку дурня напоїв, а потім його з'язав та й відвіз до короля.
Король, не довго думаючи, покликав чарівника, звелів дурня й королівну закинути до шкляної посудини, там їх засмолити й пустити в повітря. Полетіла з ними тая посудина до хмар, як птиця. Королівна в посудині гірко плакала й просила Печивала, щоб він її звідтіль визволив, але дурень і слухати не хотів, бо йому й там було добре. Одже все таки вона його умолила. Тоді він пом'якшав і сказав:
На щучин приказ,
А моє бажання,
Щоб сповнилось враз
Таке пожадання:
Нехай миттю я опинюся на Гостинному Острові!
Так і сталося. Посудина повернула до моря, спустилася на Гостинному Острові й там розірвалася на дрібні черепочки.
А острів то був не аби-який: хто на ньому жив, то той міг мати все, що тільки йому не закортить. От похожали Печивал з королівною по тому острову й нічого їм там не бракувало: мали й їсти, й пити, чого їхнім душечкам бажалося. Стіл сам собою накривався, а коли вони вже наїлись та напилися, то він знову зникав. Печивалові те страшенно подобалося, але ж королівну одним тим не можна було задовольнити й вона просила дурня, щоб він поклопотався про палац. На пожадання Печивалово та на приказ щучин, одразу сам собою з'явився тута палац з криштальовими вікнами, бурштиновим дахом, а в ньому — повно позолочених меблів. Через кілька день почала королівна просити дурня, що б він якось зробив сполучення з справжньою землею та щоб привів на острів людей. Призналася вона, що їй в самотині тоскно й що не може вона обійтися без слуг, а до того ще їй дуже хотілося б побачити свого батька. От же другого дня вранці став через море криштальовий міст із золотими перилами та діамантовими сходами. І був той міст такий довжелезний, що доходив аж до замку королівниного батька.
Печивал вже був зібрався з королівною в дорогу, та якось раптом йому зпало на думку, що всі люде, як люде, а він сам — тільки дурень, й що була б велика йому ганьба, коли б він прибув так, як є, з королівною до королівського замку. От і надумав він, що вже, хоча б то було й в-останнє, але потрібує він ще й цього щучиного подарунку. От він і промовив:
— На щучин приказ,
А моє бажання,
Щоб сповнилось враз
Таке пожадання:
Нехай ту ж мить я стану розумним!
Ледве ті слова він промовив, враз став розумним і дотепним й тоді вже подався з королівною в мандрівку. Тим чарівним мостом прийшли вони до справжньої землі, саме до того місця, де жив королівнин батько. Прийшли вони, впали йому в ноги й просили про благословіння.
Ще ж того таки вечора відбувся щасливий шлюб; король проголосив зятя своїм заступником й впорядив урочисте свято…
Всі їли й пили,
Всі веселі були.
А я також там був,
Вино, як бугай, дув,
А все, що там дізнав, —
Вам по правді росказав!…
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|