Словник української мови (1927)/дим
| ◀ дилювати | Словник української мови Д дим |
дима ▶ |
|
Дим, му, м. Дым. Стид не дим, очей не виїсть. Ном. № 3206. Хто вітру служить, тому димом платять. Ном. № 7166. Намітка як дим тоненька. МВ. I. 122. По за лугами дими стовпами. Ой то не дими, то з коней пара. Чуб. III. 308. Ди́мом пішло́ (Ном. № 1904), — взяло́ся. Сгорело. Взялись димом гостроверхі шляхецькі будинки, виглядають із за печищ білії хатинки. К. Досв. 123. Ум. Димо́к, димо́чок. К. ЧР. 235. Чуб. V. 704. Вітер повіває, димок пошибає, а між тим димочком ластівка літає. Чуб. V. 1026.