Словник української мови (1927)/дзвін
| ◀ дзвізчати | Словник української мови Д дзвін |
дзвінець ▶ |
|
Дзвін, дзво́ну, м. 1) Колокол. Бубонів, як міський дзвін. МВ. I. 105. У неділю рано задзвонили в дзвони. Мет. 95. *А коли б вони іхали, то скрізь по дзвіницях грали би дзвони. Лепкий. 2) Звон. Да́ти на дзвони. См. Дава́ти. 3) Род детской игры. О. 1861. XI. Св. 37. 4) Род писанки. КС. 1891. VI. 37. *5) Часть колесного обода. Старші господарі очима знавців оглядають колесо…, чи добре стягнув обруч дзвони, чи війшла на своє місце кожна спиця. Франко. Ум. Дзвіно́к, дзво́ник.