Словник української мови (1927)/гайдук
| ◀ гайдей | Словник української мови Г гайдук |
гайдуцький ▶ |
|
Гайду́к, ка́, м. 1) Высокорослый служитель; солдат надворной стражи. Ой ви війти, отамани, панськії гайдуки. Нп. Ой крикнув царь на свої гайдуки: «Возьміть Байду добре в руки!» Гол. I. 2. 2) Особого рода танец. 3) Гайдука́ сади́ти, уда́рити. Танцевать в присядку. Ударила б гайдука, та боюся мужика. Чуб. V. 687. Еней, матню в кулак прибравши, і «не до соли» примовлявши, садив крутенько гайдука. Котл. Ен. I. 20. 4) Ніс гайдука́ ска́че. Выражение для указания чьего-нибудь страшного аппетита, усиленной работы челюстями. Лупить (= їсть), аж ніс гайдука скаче, — танцює. Ном. № 12206. *5) Крик (сигнал) для перебежки в игре в свинку. Сл. Нік. Ум. Гайдучо́к. Чуб. V. 1075. Ув. Гайдучи́ще. Чуб. V. 686.