Словарь української мови (1924)/син
| ◀ силяти | Словарь української мови С син |
синаш ▶ |
|
Си́н, на, м. мн. сини́, иногда сино́ве. Сынъ. Син своїй матері до ніг уклонився. Нп. Какъ ласковое обращеніе син въ зват. падежѣ прилагается къ дочери. Вона й каже йому: „Дідусю, продайте мені цю коняку! — Як я маю тобі, сину, каже той дід, продавати, то лучче я тобі так дам. Чуб. II. 68. Бо́жий Син. Сынъ Божій І. Христосъ. За кого ж ти роспинався, Христе, Сине Божий? Шевч. Бі́сів, вра́жий, вра́зький, чо́ртів син. Чортовъ сынъ (брань). Брешеш, вражий сину! ЗОЮР. I. 76. Гей ви, ляхове, вразькі синове! ік порогу посувайтесь, мені, козаку-нетязі, на покуті місце попускайте! ЗОЮР. I. 205. Пе́ський, су́чий син. Сукинъ сынъ. Я сучий син, коли отце не він. Греб. 390. Таки́й-сяки́й син. Бранное выраженіе, которымъ, для приличія, замѣняются болѣе ругательные эпитеты. А ти вже закозакувався, сякий-такий сину. ЗОЮР. I. 154. Який син! Кой чортъ. Се ж Ничипір кажучи, брехав: який си́н у його і крапля була в господі. Кв. Злий з си́на.... Злий з сина був старий дундук. Котл. Ен. III. 33. Ум. Сино́к, си́нко, си́нонько, сино́чок, си́нчичок. Грин. III. 692. П'ятий синко ще й Пилипко. Рудч. Ск. I. 28. Один синчичок, як одинчичок. Чуб. III. 273.