Словарь української мови (1924)/гайдук
| ◀ гайдей | Словарь української мови Г гайдук |
гайдуцький ▶ |
|
Гайду́к, ка́, м. Высокорослый служитель; солдатъ надворной стражи. Ой ви війти, отамани, панськії гайдуки. Нп. Ой крикнув царь на свої гайдуки: „Возьміть Байду добре в руки!“ Гол. I. 2. 2) Особаго рода танецъ. 3) Гайдука́ сади́ти, уда́рити. Танцевать въ присядку. Ударила б гайдука, та боюся мужика. Чуб. V. 687. Еней, матню в кулак прибравши, і „не до соли“ примовлявши, садив крутенько гайдука. Котл. Ен. I. 20. 4) Ніс гайдука́ ска́че. Выраженіе для указанія чьего-нибудь страшнаго аппетита, усиленной работы челюстями. Лупить (= їсть), аж ніс гайдука скаче, — танцює. Ном. № 12206. Ум. Гайдучо́к. Чуб. V. 1075. Ув. Гайдучи́ще. Чуб. V. 686.