Скалки життя/Страха ради комісарського

Скалки життя
С. Пилипенко
Страха ради комісарського
Харків: Книгоспілка, 1925
 
СТРАХА РАДИ КОМІСАРСЬКОГО
Швидкий потяг наближався до Лизавету. Огрядний стариган у купе м'якого вагона витяг із постпапера телеґраму й ще раз перебіг по неї очима

Харків 2 – XI – 23 р.

ХАРКІВ МЕДІНСТИТУТ ПРОФЕСОРОВІ

ШТОЛЬМАНУ

НЕГАЙНО ВИЇЗДІТЬ ЛИЗАВЕТ ЗАРАЖЕННЯ КРОВИ ПОРОДІЛЬНИЦІ РЯТУЙТЕ

ЗАВВІДЗДОРОВЛЯ НАПАДЮК

— Чи встигну? — думав старий професор, лаштуючись до виходу; телеґрама смертью тхне. По-дурному, мабуть, і виїхав. Проте…

На пероні на нього вже чекав заввідздоровля, худорлявий чолов'яга із нервовим жовтастим обличчям. За хвилину добрі коні вже мчали обох у місто.

— Специ липові, хороба їх узяла-б — лаявся по дорозі Нападюк, — кажу їм: дивіться — це-ж бо нашого предчека жінка. Тільки-но трапиться щось — ннну… Заразили мерзотники! Не инакше, як навмисне заразили, контр-революція шипуча.

— А стрептококову сироватку давали? — перепинив лайливого подорожника професор.

— Так ото-ж бо то й є. Сам привіз я породільницю до місьлікарні. Приятель мені предчека, так я з самого початку доглядав. Дивіться, кажу — гарячка починається, гарячка, чуєте? Стрептококової треба. І, думаєте собі? Прихожу на другий день — а ні поворушилися. Давай, кажу, сироватки, бо згною у підвалах, гади ви повзучі! Забули з ким маєте діло? Та, м'ать, пізно вже було. Ще погіршало. Тоді, вам телеґраму бахнули. Спасибі, — приїхали. Покажіть отим клізмам гумовим своєї науки, а ми вже своєї покажемо…

Коні стали. Вибіг зустрічати гостей головний лікар із переляканими очима.

— Дайте, колеґо, помитися й покажіть мерщій хору.

Старий професор оглядав породільницю й обличчя йому де-далі хмарніло. Заввідздоровля погрозливо зиркав на міських лікарів, що з винувато-напруженим виглядом стежили за рухами столичного гостя. Тишу прорізав, нарешті, його наказливий голос:

— Дайте історію хороби. Дайте температурний листок.

Десяток рук одразу потяглися виконувати загадане. Десяток очей назирцем стежили, як хитав головою професор і щось сердито плямкав про себе губами.

— Що-ж, колеги… Ми — люди свої. Нам соромитися нічого. На помилках, як кажуть, учимося. Мені-б хотілося одної бути думки з вами, та'ж ніяк не можу із вашим діяґнозом погодитися. Дивіться, хоч би на зміни температури: хіба-ж так породільна гарячка відзначається? Простісінький лікпом скаже, що це типовий тифус — і нічого більше. То-ж як ви сміли давати хорій на тифус та ще після пологів стрептококову тую сироватку? Вона-ж на серце, всім відомо, ділає. То-ж і погіршало, — як ще не вмерла… Сором вам, колеґи, сором, кажу…

Професор глянув гнівно навколо — й змовк, зачудований: на нього весело всміхався десяток очей, заввідздоровля одвернувся в куток і похнюпився, а замісць переляканого — бадьорий голос старшого лікаря чуло бренів:

— Спасибі вам, професоре! Визволили з біди. Ми й самі діяґнозували тифус. Страха ради комісарського на сироватку погодилися.

Породільниця розмови цієї не чула. Предчека там теж не був. А було це року не теперішнього.

 Харків, 1 – XI – 24 р.