Сині етюди (1923)/Колонії, вілли…

Сині етюди
Микола Хвильовий
Колонії, вілли…
• Інші версії цієї роботи див. Колонії, вілли… Харків: Державне видавництво України, 1923
КОЛОНІІ, ВІЛЛИ…

Так от: єсть вілли, біля міста в кучерявих лісах засіли, і шосе до них гадючиться. Єсть вілли, єсть і колонії — дитячі. Вілли: специ, їхні жінки, відповідальні, взагалі — кваліфікація, цвіт. Ну…

— Ну, я цю гладку корову й близько не допустила. Ганьба! Годуємо паразитів.

— Да, непорядки.

А вдруге вже друга на першу:

— Подумайте: їй одно місце на віллі, а вона цілу сім'ю притягла, ще й „друга дома“ притягла… Безобразіє…

… Отара білорогих баранців посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле… Ну…

І третя на другу:

— Сволоч! в городі одержує 13 пайків, ще й тут в три горла.

Їдять шоколад, п'ють каву, молоко, — поправляються. Так живуть.

Синіє вечір — під'ізжають автомобілі. Тоді гості їдять і всі їдять.

… Слобожанські ліси й тракти і досі були трівожні. Ходять бандити по лісах. На віллах тихо: тому. Купражили гультяї колись, літали по шосе мотори, кавалькади, і гомонів ліс від музики, гамір буржуйський, купецький ходив по корчах… Тепер тихо, тепер їдять…

… Колонії пішли далеко в ліси. От колонія, скажемо.

Цвітуть діти, ростуть з молодняком дубовим, брондзові шиї, очі блищать, як спілі вишні після дощу. В колонії виховательки — тьотя Бася, соцвосниця… да…

Господарською частиною завідує Гіль. Гіль ходить і співає: „ми смєло в бой пайдьом за власть савєтов“… Цілий день співає. Соловей. Очі йому теж цвітуть, як спілі вишні після дощу. Відкіля він — бородатий, мамуловатий? Хто його знає — революція родила. І він в свою матір конче закоханий, в революцію. Не знає нічого, крім цієї пісні — і не треба.

— Та покиньте ви співати, — кричить Анфиса Павлівна, гладка, охайна, — німецької породи.

Гіль зникає.

Єсть ще стара діва — Павлина Анфисівна, — так кажуть, так звуть, — це не так.

Ну, і так далі…

Тьотя Бася — фанатичка. Зустрічає незнайому жінку:

— Що ви читали з жіночої справи? Що? Бебеля „женщина і соціялізм“ не читали? Та невже?

Витягає „женщину і соціялізм“. Читає, слухачі тікають.

Вона молиться на Колонтай і Ліліну. А Анфиса Павлівна росказує анекдоти:

— Я вам по секрету. Цілий скандал був… Колонтай кричить: „Стерво! Тєбя в публічний дом“. А Ліліна як схопиться: „Ах ти, роспусто! Тобі жалко, що я з Зінов'євим живу?“.. Ха! А вона ж молода, а та стара.

Павлина Анфисівна, як заходить сонце, йде до ставка, до купальні, роздягається, оглядає тіло і зітхає. Співає з натхненням: „місяченьку блідолиций, за хмари швидче ти б сховавсь“.

В ставку купається сонце — на ніч. Десь далеко залізниця, десь потяг далеко.

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .
Б'ють корову в кошарі. Корова замукала і рогами — в землю. Пахне кизяками, парним молоком і свіжою кровью.

Прибігла економка (це вілла):

— Када ви, наконєц, убйотє йєйо?

— Та зараз.

… — Та січас, — кричить економка і біжить: її покликано. Сидір чухається:

— От стерво! Жалько їй народнього добра.

Микита не чухається:

— Нехай. Все їдно вже сховав.

Здивований Сидір:

— Що?

— Мнясо!

— Те що буде?.. Тьху!

Микита закурив цигарку.

Пахне зеленою, пахне кизяками.

Сидір умочив у цеберку ножа і перехрестився:

— Яке небудь стерво та ще й лізе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Гівно! Одно слово — гівно та й тільки.

Потім він ріже, але не мовчить.

— Більшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля і слобода. Як ти набиваєш собі пельку, то й иншим не перешкоджай. О!

Микита хитає головою:

— Правильно!

… Вони ріжуть корову.

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

В колонії сідають обідати. Виховательки, діти.

Анфиса Павлівна подивилась на Павлину Анфисівну та й подавилась. Павлина Анфисівна сама ж невинність: вона ж не знала, що Анфиса Павлівна дитячу котлету їла.

Анфиса Павлівна запивала водою:

— Хотіла попробувати…

Павлина Анфисівна:

— Так, так…

… Приїздить до дітей якась мама. Виховательки любязно усміхаються.

— Ваша дитина прелість, прямо удівітєльно.

Мама мліє…

… Набігає хмара літня, пахне дощем. Кричать галки над деревами літають, — перед громовицею…

… Тільки у тьоті Басі нема корзини, а в инших єсть. В корзинах — варення, котлети, білий хліб та инше…

… Навіщо?…

… До тьоті Басі приїхав знайомий. Було місячно, всі були над ставком. Місце гарне, поміщицьке: нагадує поміщиків.

Знайомий сказав:

— Уся Україна повстанська, запорізька. Куди не глянь — усюди бандити. Мабуть і за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерізати усю колонію.

Павлина Анфисівна скрикнула:

— Ах!

Це вона кокетує. Всі це знають, не звертають уваги. Знайомий серьйозничає:

— Чудний українець — то він флегматик, не знать який, то він злодій з великого шляху… То він революціонер…

Тьотя Бася захвилювалась:

— Що то є вкраїнець? Пролетар — революціонер.

Знайомий сперечається, тьотя Бася назвала його „соглашателем“, лається ще; іде на терасу.

Анфиса Павлівна глибоко зітхає (їй спати хочеться) і теж іде в кімнату: корова.

Павлина Анфисівна була задоволена, взяла під ручку знайомого і повела в садок однієї вілли.

Відтіля їх вигнано. Знайомий обурився.

— Як ви смієте! Ми ж тільки гуляємо!

— Іді, іді! не разговарівай!..

Знайомий пообіцяв поскаржитись голові вуцвика. А Павлина Анфисівна спитала:

— Ну скажіть правду: ви ж не комуніст?

Він тричі побожився, що він комуніст, але вона йому не повірила. І вона росказала:

… Громовиця не прийшла, — пройшла. В лісі було тихо, між дерев ходив місяць і крапав срібне масло в гущавину. Хтось ламав гілки в лісі — не людина, тріскало в лісі. Вилуплювались солов'ята і соловей вже не співав, і соловї мовчали.

… — Якби ви знали, яка це Анфиса Павлівна: жадна, не дай господи. Годує дитину, а сама більш за дитину з'їсть: дитячу порцію.

… На як найдальшій віллі сміялись. Підійшли до тераси, а за терасою тихенька пісня. Це натхнений Гіль.

… Тьотя Бася не обідала: її обід з'їв хтось.

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Коли поодцвітали вишні (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасіка, бжоли, дід сивенький — смачно…

Летіли трутні по шосе.

… У віллі мешкають 2 тижні, три, місяць, а то й ціле літо. Одні виїздять, инші приїздять.

Хто приїздить, каже:

— По вулицях голод, а тут…

Через тиждень каже:

— Чому це сьогодня нема какао? Який же це дім відпочинку. Га?

… Пахне кизяками і парним молоком.

Ледве світає, Сидір запрягає коні і везе м'ясо на місто.

Насіли: де — хто.

— Захватіть оцього лантуха з яблуками.

— Що за лантух?

— Та оцей.

— Та це-ж яблука казенні.

Його просять, він згоджується за 250, од пуда. Накрив лантух свіжим м'ясом і закаляв у кров.

(Кров і яблука, революція і кров…)

Сидір покликав Микиту — і поїхали.

Як виїхали з села — на місто селяне їдуть. Сидір кричить:

— Гей, ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю!

Кричать із воза:

— Не пан, звернеш і сам. То тільки земському звертали колись… Но—о!..

Почухав Сидір потилицю й згодився:

— Та воно й правда.

Сіпнув за віжку — ліворуч…

… Підводилось сонце, червоне, заспане, невмите…

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

На вілли (мабуть і в колонії) залітають амури: людське. Буває випадково, буває свідомо, під кущами, коли думає ліс, коли мовчить ліс, тільки тріщить в глибинах — дрібний звір ходить, буває в садках… А через 9 місяців вилуплюється дитина.

Це гарно, природньо, свіжо і людяно.

Залітають сюди і погані баси — неудачники з міста і дебютантки — балєрини і третьорядні скрипники. Тут усе задовольняє. Усіх задовольняє. Єсть і літній театр.

У суботу висіла афиша:

Грандиозный вечер. Участвуют… etc.

… У неділю тьотя Бася кричала:

— Я не поведу дітей на цю буржуазну гниль!

Ії не послухали й повели дітей. У дітей сьогодня цвіли очі, як спілі вишні після дощу. Кричало голубе небо і були оплески гучні і сміх дитячий.

Діти задоволені, артисти „в ударі“, небо кричить.

Кінчався вечір, заспівали інтернаціонал, і скрипник заграв. Тріснула струна у скрипника і інтернаціонал увірвався.

І розлігся дитячий регіт на ввесь ліс.

Раптом вискочила з лісу тьотя Бася, бліда, схвильована.

— Як ви смієте! Як ви смієте глузувати?

Стояла біля артистів і махала кулаками. Ії заспокоїли, вона — на сцену і плакала. Діти дивились на неї, витріщивши оченята, де-які теж плакали.

Ще з тьотєю Басею була істерика, і її повели в колонію: скрипник (що увірвалась струна) і балєрина.

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Зодіяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодіяковий блиск видно і в-осени, коли сонце сходить.

Ранком жеврів зодіяковий блиск, ранком умирали чебреці, снились і пахли чебреці.

Ходили з вілли в колонію, з колонії на віллу… Вілли, колонії…

Легенький золотий сум.

… Чебреці, чебреці…

Анфиса Павлівна, Павлина Анфисівна — посварились.

— До другої чистки не доживете, все їдно викинуть!

Анфиса Павлівна обурилась:

— Беспартєйна! Глядіть, щоб знову в тюрьму не попросили.

Приїздив ще знайомий: дитячі порції їв. Він був сумний — осінь. В го́роді взімку холодно й голодно.

… Колонії, вілли.

Павлина Анфисівна ще ходила в купальню, навіть роздягалась і дивилась на своє тіло. Але не купалась.

… Ставок думав золоту пісню:

„Ой пряду, пряду“… — Леонтович.

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

І минуло літо.

Глибокого часу-зажури колонії переводили у місто. Засмутніли діти, засмутніли вілли. А Анфису Павлівну викинули із партії, і вона виїхала кудись. Із кущів вилізли бандити і, як вовки, скрадались до осель.

Павлина Анфисівна плакала — йшов 35-й листопад.

Коли їхали по шосе, із корзинки випала „женщина і соціялізм“ — пом'ята, некрасива книжка.

Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усіх йшов Гіль і співав:

— Ми смєло в бой пайдьом…

Гудів ліс, падало листя, — йшов листопад, прийшов листопад.

… А на віллах ще пахло кизяками і парним молоком.

… Стояли золоті ранки і зодіяковий блиск.

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Із першої вілли Сидір кричав:

— Микито! Та йди-бо бісова личино! Бандисте клятий!

Микита не озивався.