Серед рідної природи/На степу
◀ Літом | Серед рідної природи На степу |
|
Був теплий літній ранок. На невеличких бігунках їхав Юрко з своїм татом. Підстаркуватий, але бадьорий, сірий кінь жваво біг дорогою межи ланами й покірливо корився кожному рухові слабих дитячих рук, що тримали віжки. Юрко їхав з батьком на далекий степ, де косарі мали роспочати косовицю. Скрізь розлягались лани з озимою пшеницею, житом, ячменем. Озимий хліб уже пишався золотим колосом, між цим золотом пишно червоніли маки, в гущавині хлібів висувалися купи блакитних волошок, а понад дорогою високі будяки схиляли свої колючі голови. В тихому повітрі розлягався спів жайворонків. Високо попід хмарами велично пролетів орел з широкими крилами і зник за високою могилою. По ярах і межи ланів зеленіли невеличкі гаї. По шпилях де-не-де біліли хатки роскиданих по узгіррях сел, стреміли дзвіниці убогих селянських церков. Ранок був такий погожий, скрізь була така краса, що й Юрко й тато його були захоплені та мовчки вдивлялися в той степ, що маячив ген-ген у блакитній млі далекого обрію.
Деколи батько стискав Юрка за руку й звертав його увагу на невеличких сусликів, які зовсім несподівано вистрибували на маленьких земляних горбках і ту ж мить схоплювали золотий колосок і з насолодою гризли його молоді соковиті ще зерна. Юрко придивлявся, як вони в далечині перебігали з одного горбка на другий, одразу зникали в ямках, своїх глибоких земляних оселях.
Але ось щось друге зацікавило хлопця: з високого жита виставилася якась пташина постать із довгою шиєю й невеличкою головою. Вона наче ходила по житу, то ховаючись у густім хлібі, то знову піднімаючи свою шию й голову. Саме тут лани змінилися невеликим луком, який поволі зни-
жався до малої річки, й тут на луці біг цілий табун великих птахів, гарного сірого коліру, з довгими міцними ногами й короткими крилами.
«Тату, що це за птахи?» голосно, здивовано звернувся Юрко до свого батька, що сидів позаду. Батько підвівся й весело відповів:
«Та це ж дрофи, наші найбільші степові птахи. Затримай коня, — я спробую встрелити одну з них.»
«Ой, тату, хіба же не шкода. Такі гарні, дивовижні птахи!» запротестував Юрко.Та в батька запалала, мабуть, мислівська вдача — він скочив з бігунців, узяв у руки рушницю, що була в нього за плечима, і обережно почав підкрадатися до табуна, що прямував до річки на ранішній водопой. Юрко покинув віжки й з тремтячим серцем стежив за птахами та за батьком. Сірко добре використував цю недбайливість свого керовника й звернувся до смашного, ще зеленого, ячменю та з насолодою одкусював смашні колючі колоски. Птахи підійшли до самої річки, але вони йшли дуже обережно, а вартовий птах часто оглядався навкруги: пан Михайло мусів іти, ввесь час ховаючися за високим житом, і тільки, коли птахи підійшли до води, щоб напитися, і були ступнів на 100 або 120 — він вистрелив. Уся зґрая одразу знялася й полетіла понад річкою на той берег. Але одна, одна нещасна дрофа не змогла підлетіти; вона захиталася й упала на пісок коло самої води. Юрко не витримав: він забув за коня, за свої обов'язки фурмана й побіг слідом за батьком до пораненої птиці. Він нагнав батька, коли той саме розглядав підстрелену дрофу.
«Ще молодий птах», казав батько з якимсь винуватим усміхом: «та й увесь табунок ще молодий: старі дрофи ніколи не підпустили б мене так близько. Вони дуже добре розуміють, що від чоловіка, що несе рушницю, треба одразу ховатися. І це вони так добре вміють робити, що їх і близько не знайдеш.» «Ой, тату, нащо ти її вбив?»
«А як будеш завтра їсти печене з дрофи, то зрозумієш для чого їх стріляють» — одмовив батько.
Тимчасом птах уже перестав дихати, він сконав за кільки хвилин, бо шрот влучив йому в саме серце.
«Поможи мені донести дрофу на бігунки», казав далі пан Михайло, і Юрко мусів підхопити її довгі голі ноги. «А тепер,» сказав батько, склавши свою здобич, «я спробую показати тобі дрофенят. Бо там, де бачили в житі одиноку дрофу, там напевно є кубло.»
Прив'язавши Сірка трохи осторонь від спокусливого ячменю, і батько й син дуже обережно почали посуватися через жито в тому напрямку, де висувалася з нього маленька голівка на довгій шиї. Скоро вони натрапили на цілу родину: в неглибокій ямці сиділо троє дрофенят, а коло них, вкри-
Але пан Михайло не мав наміру стріляти й другу дрофу. Він хотів показати синові малих дрофенят. За кільки ступнів побачили вони й кубло з дрофенятами. Ті сиділи нерухомо, тісно вкупі, прикриті житом, усяким бадиллям. Вони вже мали на собі пір'я, але дивилися страшенно перелякані й широко роззявляли свої, подібні до курячого, дзюби. Юрко з захопленням дивився на них.
«Хочеш узяти одно дрофеня?» спитав пан Михайло сина: «виховаєш його, буде за тобою слідом ходити».
«Таточку, звісно хочу!» скрикнув Юрко. «Як Оля зрадіє! будемо вдвох його годувати».
«Ну, то бери, поки мати не повернулася, а то поб'є й дзьобом і ногами.» Юрко вагався: як його кубло розоряти: мама завжди наказувала шанувати пташок Але він же берегтиме те пташеня… Юрко не знав, як узятися за дрофеня; довелося батькові самому викрасти найбільшого з трьох. З новою здобичею вернулися вони до своїх бігунків. Далеко їхати на луг з такою живою й неживою здобиччю було незручно. Пан Михайло вирішив повернути додому, тільки другою дорогою, щоб оглянути невеликий шматок овець на їх пасовиську. Тепер батько сів за фурмана, а Юрко обома руками тримав пташеня. Батько очевидячки був дуже задоволений своїми ловами й увесь час оповідав синові за дроф.
«Це такий розумний степовий птах», казав він: «так уміє добре заховатися, що инший раз шукаєш, шукаєш. От вона тут, може, кроках в 10–5, і не помітиш, — тільки одійдеш, тут вона тобі, як на злість, і злетить.»
«Чи вони завжди табунами ходять?» питав Юрко.
«Авжеж завжди ходять громадою,» казав батько: «і ще не так давно великими численними табунками по кілька сот птахів гуляли по наших степах. Поодиноко живуть лише самки, поки висижують свої чималі сіруваті блискучі яйця з червоно-рудими плямами. Вона поспіває за літо двічі нанести яєць і вивести діток, яких дуже ніжно опікає. Он глянь, бачиш в далечині гуляє табунок. Це вже вони вертають на одпочинок. У них життя щодня йде так: вночі вони сплять, сідаючи на досить видному місці, і кожний табунок має свого вартового, — дуже уважливого, що сповіщає товаришів різким згуком про найменшу небезпеку. Як зійде сонце, табунки прокидаються й летять харчуватися деколи за кільки верст від своєї ночівлі, летять на сіножаті, на лани, на толоки. Там наїдаються усяким зерном, травою, а деколи злапають чи польову мишу, чи жабку, а то й пограбують кубло жайворонка, вихопивши з нього малесеньке пташеня. Так гуляють вони годин до 10. Як почне сонце припікати, вони йдуть спочивати, забіраються в кукурузяне поле, або де в холодок, де низькі кущі ковилю, або других степових рослин дають невеликий захист. Там кожна дрофа трохи розгребе землю й лягає, або иноді кумедно роскидається, вертиться, чухається, обсипає крилами себе свіжою землею. Від спеки аж дзюби пороззявляють. І так вилежуються по кільки годин, поки не спаде вечір. Тоді вони гуртом ідуть напитися, а там уже до ночі харчуються на полях.»
«Чи ж вони в нас зімують?» запитував Юрко.
«У нас вона майже постійно живе, хіба вже дуже холодна зіма, то вона летить на південь. А як малосніжна зіма, то вони ходять табунками, пересовуються на південь, зпід снігу вириваючи собі траву. Найгірший для дрофи час, це — осінні дощі. Дрофа не має так званої копчикової залози, щоб вимащувати собі жиром пір'я, і через те вони страшенно намокають, і дрофа стає зовсім безпомічною. А ще як стукне ранішній морозець та обмерзнуть усі пір'я дрофи, то вона стає такою важкою, що не може знятися, щоб летіти. Тоді їх можна легко усіх переловити. Аж як сонце їх пообсушує, тоді вони можуть летіти. Але взагалі вони не тільки добре літають, а й бігають дуже скоро. Коли перелітають на південь, то звичайно летять лише вдень, а вночі спочивають усі гуртом. Летять досить низько понад селами, понад містами, завжди в ясні соняшні дні, проти вітру, перелітають Чорне море й на південному його березі перечікують весну, або в Криму, чи на Кавказі. До нас вертаються наприкінці березня. Спочатку, поки немає де ховатися, тримаються великими табунами з вартовими, щоб бути напоготові проти всякого ворога. А як зазеленіють степи, то вже розбиваються на невеликі табунці, а тоді вже самці починають токувати, це б то всякими танцями, скоками стараються привабити до себе ту або другу самочку, щоб не бурлакувати йому на самоті. Тут між самцями часто виникають сварки, бійки, і так захоплюються вони своїм токуванням, що можна непомітно підійти до них і стріляти з рушниці. Вже в травні самочка несе перші яйця. Самці тим часом самі собі табунами ходять, самки виходять з своїми виводками. Другий раз сідають на яйця у червні. Найкраще підгодовуються дрофи в серпні, тоді й лови на них дуже корисні, а весною й зімою вони дуже виснажені, виголодані.
Тимчасом вони їхали вже широким степом, що слався межи байраками далі на південь. Ліворуч ішли пасовища, де паслися досить численні отари овець; до наших подорожніх просто від череди бігли величезні собаки — вівчарки, що помагали чабанам стерегти цю отару. Разом з собаками біг до них один з чабанів, розмахуючи своєю ґерлиґою. Він мав схвильований вигляд, і пан Михайло спилин коня, чекаючи на чабана. Юрко перелякайся собак і не пускав батька зійти з бігунків.
«Вони мені дрофеня розірвуть», з острахом повторяв Юрко, і не знав, чим накрити свого птаха.
«Одженіть собак», голосно крикнув п. Михайло. Другі пастушки взяли на себе цю справу, а старший чабан, скинувши бриля, підійшов до бігунків.
«Нещастя пане,» промовив він: «дві вівці пропало вчора».
«Та я вже чув», сказав п. Михайло. «Павук укусив.»
«Мабуть, що так», держучи бриль у руках, одмовив чабан. «А сьогодні хлопця вкусив — теж лежить, гарячка сильна.»
П. Михайло був ветеринарним лікарем і мав при собі невеличку торбу з зіллям. Він зліз з бігунків, доручивши їх Юркові, а сам пішов до отари. Юрко був дуже незапокоєний: йому треба було й Сірка тримати, що б не плутався через канаву до зеленої пашні, і разом з тим оберігати дрофеня. Та ще й сам — батько далеко. Навкруги зелена травичка та високі будяки, в сусідніх байраках зеленіла дика вишня, кущі глоду, берескнету. Далеко в долині синіла річка, вся оторочена високими очеретами. Порожньо-тихо навкруги, лише цвірінчять коники та співають жайворонки. Десь з понад води кричав птах бугай, мов у барило гукав. Юрко почував себе самітно серед цього величного простору. Але за кілька хвилин до нього підбіг хлопчик-пастушок у широчезному солом'яному брилі, зпід якого ласкаво усміхалися ясні карі, великі очі.
«Ваш батько казав, щоб ви до нього йшли», трохи соромливо озвався хлопець.
«Ой, а собаки?» похмуро сказав Юрко: «як я туди дійду, та ще птаха свого донесу?»
Хлопець зацікавлено глянув на Юркову здобич.
«О, дрофеня! живе!… їх тут багато… Ми вчора печене з їх робили», весело казав пастух.
Юрко здивовано слухав за жорстокі вчинки пастухів.«Ідіть до пана Михайла, а я постережу вашого коня», казав уже поважно хлопець.
«А птаха постережеш? бо як я з ним піду»? питав Юрко, якому вже дуже настогидло держати птаха, — хотілося побігти до тата: може там щось цікаве. З другого боку йому страшно було довірити дрофеня цьому незнайомому хлопцеві. Але пастушок сам забрав птаха та сів з ним на землю, приказуючи:
«Не бійтеся, не пропаде, ані кінь ваш, ані це дрофеня-чортеня, а собак поприв'язували: біжіть собі безпечно.»
Юрко не чекав дальшої заохоти й побіг через луку до батька. Він знайшов його коло намету, де пастухи звичайно ночували й переховувалися від дощу. Батько сидів на камені, а чабан коло нього поклав гарного овечого сиру, хліба. Юрко ніколи не бачив так багато овець. Вони всі лежали, спочивали: була велика спека. По краях отари лежали великі барани з закрученими рогами: Юрко трохи їх боявся. В середині лежали й стояли матки, коло них уже чималі ягнята, що окотилися за цю весну. Поміж них прохожувався старший чабан, покурюючи коротеньку люльку. Висока постать з накинутою на плечі свиткою ясно виступала на гарячому сонці. Похмурий, мовчазний, він майже не звертав уваги на гостей. Він звик жити самітно, далеко від людей, з 1–2 помішниками. Любив свою отару, мов рідну родину, знав кожну вівцю, кожне ягня з його примхами, звичками, на його руках народилися всі ці гарненькі білі й чорні молоденькі ягнята. Кожну вівцю він доглядав, щоб не заслабла вона, наївшися необережно якої шкодливої трави, щоб не заїдали її усякі паразіти. Коли всі вівці окотилися й уже набралися здоровля, чабани приступали до стрижки овець.
Спочатку гнали їх до річки, там вели вівцю в воду, добре її вимивали, потім звязану по ногах, стригли великими ножницями, а на пострижену вівцю ставили тавро того господаря, кому належала отара. Руно складали величезними купами, перев'язували й одвозили до економії. В середині літа, оце вже настав саме той час, щоб це робити — відділяли ягнят від маток, з яких усе молоко видоювали на сир-бринзу.
Тяжко було в осени. Зірветься буря, ночі темні, вівці лякливі, як кинеться инший раз ціла отара сама не знати куди, то може і в яр попадати. Треба пильно глядіти. Зімою, певна річ — заганяють до села, там перестоють недовгий час — місяців зо два: — січень — лютий, в хліву та й знову виганяють на степ. А весна ще рання, мало чого вівця добереться зпід снігу. Вівця тоді худне. Як добрий господарь, то прикормлює якими там лишками від зіми. Ну, а вже з березня на сонечку й обігріється й нагодується.
Пан Михайло пропонував Юркові поснідати бринзою, якою так гостинно частував їх молодший чабан.
«Прошу покуштувати, хліб ще свіжий, вчора з села привезли», казав чабан, нарізуючи смашні скиби чорного, добре випеченого, хліба.
Юрка не треба було вдруге запрошувати, бо він дуже виголодався за довгу подоріж. Добре попоївши, він запитав батька, де той хворий пастух, що його вкусив павук.
На соломі, в холодку, під тим самим навісом, коло якого вони сиділи, лежав хлопець літ 12.
Червоне обличчя й блискучі очі ясно виявляли гарячку, що палила його. Нога роспухла від укуса, була перев'язана й намазана якимсь зіллям, що привіз п. Михайло.
«Хочеш, підемо пошукаємо того злодійського павука, що таке лихо нам заподіяв?» спитав батько в Юрка та, подякувавши чабанові, вони пішли поволі пасо́вищем, пильно приглядаючись до землі. Чабан пішов з ними.«Ось його гніздо», сказав він. нахиляючись над невеличкою діркою в землі. Всі троє нахилились. Ямка була дуже затягнена павутинням, але така вона була непомітна між грудками сірої землі, що в неї дуже легко могли скакати й цвіркуни й польові коники, що звичайно одразу й провалювалися в темну оселю хижого господаря.
«Він більш за все годується кониками та сараною», казав чабан. «Така в нього отрута міцна, що одразу вбиває сарану, вип'є з неї кров, висмокче її, тоді викине геть далеко останки, полагодить своє павутиння й знову чекає на нову здобич. Я вже до нього добре придивився», казав чабан: «кожого літа 2–3 вівці вже конче пропадуть від цього злодія.»
Тимчасом п. Михайло наготовив невеличку пляшечку з формаліном і паличкою роскопував ямку павука. Скоро всі побачили його: в глибині своєї оселі він сидів чорний, волохатий з блискучими очима. П. Михайло ловко ухопив його за лапку пинцетом і одразу всадив у пляшку. Юрко побачив звичайного в наших степах, дуже отрутного, так званого Чорного павука. Він нагадував трохи відомого страшного тарантула, але був меншого зросту й отрута його була слабіша.
Чабан звернув увагу Юрка на щелепні вуси павука: на кінці їх мався невеличкий пазур, що їм павук убивав свою жертву. З пазура витікала отрута просто в рану, яку робив павук цією зброєю.
«А чим він свою павутину робить?» запитав Юрко, — і батько пояснив йому, що на задньому кінці тіла павука є безліч бородавок, з яких виступає завжди по волі павука такий плин. На повітрі він одразу застиває в тягучу, суху, тонесеньку нитку.
«Я тобі дома покажу ці бородавки в таке шкло, що усе збільшує. Їх буває звичайно 6, лежать парами на черевці павука. Але у деяких павуків, наприклад у відомого тобі хрестовика, що пряде таке величезне кругле павутиння, таких бородавок налічують аж до 1000; у других по 400–100 і менше. Тіло його не таке тверде, як, наприклад, у жуків, і взагалі вони, цебто павуки, багато чим відріжняються від комах. Ті мають по 6 ніг, а павуки 8. Тіло не розсічене на окремі членики, а лише на дві частині, голова спільна з грудьми, і велике кругле черевце.
Чабан через кільки кроків знайшов ще таке саме кубло, затягнене павутинням, і пан Михайло зловив ще й другого такого ж чорного павука в свою отрутну пляшку. Але в той мент Юрко одскочив переляканий: в кількох кроках повзла невеличка
степова гадюка. Чабан одразу вдарив її по голові ґерлиґою й убив її. Він підняв її на ґерлизі, щоб показати Юркові. Рот був роскритий, з нього виставився подвійний язик. Усе тіло ще здрігалося в передсмертних корчах і хвіст крутився, мов живий.
«Це теж наш лютий ворог», сказав чабан: «як укусить, так вівця й пропала. А найгірше, що від неї не встережешся, бо більш за все вночі кусає. Удень на сонці вигрівається і наче нічого їй не треба. Як смеркає, тут вона й почина лазити: мишей ловить, пташенят їсть і розгледіти її тяжко, бо така сива, темна, мов земля. Тільки що шипить — тим себе видає. А зла яка: як роз'яриться — буде тобі все кусати: ціпок і траву, що тільки бачить — свою тінь кусає! Скрутиться, як тільки чого злякається, кільцем, а шию втягне й кидається головою з висолопленим язиком.»
«Чим же вона кусає: чи цим язиком, чи зубами?» спитав Юрко, здалека приглядаючись до мертвої гадюки.
«В неї два зуби отрутних», сказав пан Михайло: «ось глянь, які здорові!» і він пінцетом роскрив рот гадюки. «Вони в середині мають жолобок, через нього отрута переливається в рану. А сама отрута, мов слина, набірається в таких залозах позад зубів. Є спостереження, що наймолодші гадюки, ледве з яйця вилупилися, можуть уже смертельно отруїти своїм укусом.»
«Де ж вони кубляться?» спитав Юрко: «невже така зла тварина може бути ніжною матір'ю?»
«Їй не треба такою бути», всміхнувся пан Михайло, бо сидіти на яйцях їй не доводиться, так само й годувати дітей непотрібно. Тільки гадюка знесла яйце в своїй ямі під листям, як з яйця вилазить уже гадюченя, таке самісіньке, як і доросла гадюка, лише тіло не має оцієї твердої луски, а обтягнено тонкою прозорою шкірою. Але вже за яких 2–3 години гадюченя линяє; ця шкірка злазить і під нею вже тверда луска, і молоді гадюки одразу можуть їсти маленьких польовок, бо в них, як у всіх змій, рот може дуже широко роскриватися, щоб проковтнути здобич.»
«Знаєте, я одного разу трохи не наступив на гадюку в своїх личаках», росказував чабан, провожаючи пана Михайла до бігунків: «та почув, що шипить, одскочив і добре, що була в руках сокира, — одразу одрубав їй голову, то повірите, оця одрубана голова ще якийсь час кидалась на все й кусала й поверталася до мене, аж страшно було дивитися! У нас щороку хто-небудь з дітей умірає він гадючих укусів. Так пухне все те місце, що вона вкусить, горить… Ми зараз гарячим залізом випікаємо рану.»
«Треба карболкою зараз облити, дати пити чи горілки, чи спирту, рому», казав пан Михайло. «Треба їх знищувати, бо хоч вони й приносять користь тим, що мишей та других шкодливих звірків їдять, а шкоди самі приносять чимало. Ну що, хлопче», звернувся пан Михайло до малого пастушка: «не випустив дрофенятка?»
Юрко знову дуже ніжно притулив до себе птаха, вони роспрощалися з чабаном і поїхали додому.
З яким тріумфом вніс Юрко своє дрофенятко до хати й поставив його на веранді! Оля, його подруга, що гостювала в них усе літо, дуже була здивована: вона ніколи не бачила дрофи. А бідний птах не розумів свого оточення й журливо роззявляв клюв, висловлюючи тим свою згагу. Оля зразу його зрозуміла, принесла йому води напитися. Мати Юрка зараз нагодувала його невеличкими шматками сирого мяса, що залишилося в кухні від обіда.
Ще з більшою урочістю приніс пан Михайло вбиту ним велику дрофу. Він поклав її до ніг своєї жінки, сам став навколішки й сказав: »Простіть мене, моя пані: проти вашого наказу я не втримався, забив цю царицю нашого степу й ласкаво прохаю вибачити мені мою мислівську вдачу та спекти нам цю смашну здобич.»
Усі сміялись. Усі знали, що жінка пана Михайла страшенно обурювалася проти ловів і вистрілювання птахів. Але тут вона мусіла пробачити улесливому шкідникові.
Дрофу однесли до кухні. А маленьке дрофенятко дуже скоро призвичаїлося до нових обставин життя: їло сир, сире мясо, хліб, овочі; брало їжу просто з рук пані Галі; бігало по саду слідом за Олею. Коли хотіло їсти, жалібно пищало. Але в осени, коли воно вибігло слідом за Юрою з саду на поле, як раз невисоко пролітала зґрая великих дроф. Невдячне дрофеня одразу знялося й приєдналося до зґраї. Тільки його й бачили. Оля аж плакала за ним.
С. Русова.
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в США, тому що вона була вперше опублікована за межами Сполучених Штатів (і не опубліковувалася в США впродовж 30 днів) і була вперше опублікована до 1989 без дотримання формальностей в області авторського права США (поновлення і/або повідомлення про авторське право), а також вона була в суспільному надбанні в її країні походження на дату URAA (1 січня 1996 для більшості країн).