Серед рідної природи/День у лісі зімою

by Софія Русова

Серед рідної природи Софія Русова День у лісі зімою

Весною ▶

Катеринослав: Українське видавництво в Катеринославі, 1922

ДЕНЬ У ЛІСІ ЗІМОЮ.

То був чудовий зімовий день. Зіма була вже наприкінці й, мов на прощання, одягла всі свої блискучі убрання й виблискувала кожною гілочкою дерев, кожною тонесенькою билиночкою. Сонце з ніжноблакитного неба гордо дивилося на простори, вкриті бруднуватим снігом, і посилало теплі проміння, щоб зогріти землю, збудити її від тяжкого сну й вирвати з обіймів зіми. На вулицях горобчики так голосно цвірінькали, що чорний кіт Савка аж облизувався, сидючи на веранді проти сонечка. В садку коло невеличкого дому, що був на самому краю міста, весело стрекотала сорока. Маленький Юрко не міг на це все спокійно дивитися. Він уже написав цілу сторінку писання, що загадала йому вчителька, і тепер лічив себе майже вільним від щоденних обовязків. Він глянув у вікно й одразу обличчя його повеселішало:

«Чого це Павлусь забравсь у наш садок?» спитав він сам себе: «Що він там робить?»

Юрко скочив на вікно, одчинив кватирку й гукнув голосно:

«Гей, Павло, що ти там робиш?»

Павло оглянувся на голос і, побачивши кучеряву голівку свого молодшого приятеля у вікні, відповів йому з деякою досадою в голосі:

«Не гукай так голосно: злякаєш мені всіх птахів. Хіба не бачиш, я ловлю снігурів».

Боже! Юрко захвилювався, він теж хотів ловити птахів, а мама лежить, у неї голова болить, заборонено її турбувати.

«Павлусь, серце моє, а ще довго ловитимеш?» запитав Юрко, затримуючи свій голос.

«Ні, мені треба піти в ліс», заклопотано відповів хлопець, нахиляючись до своїх сільців.

Юрко зовсім стурбувався: ліс розлягався недалеко, за невеликим простором поля, але — чи мама пустить з Павлом? День же такий гарний. Юрко

Сорока.

за всю зіму ходив лише до парку з мамою, або по цих нецікавих вулицях, де самі ворони та горобці. А тут ліс, та ще з Павлом, він же кожну пташечку знає. Юрко тихенько відчинив двері до маминої кімнати. Мама лежала з перевязаною головою, в кімнаті пахло оцетом і ще якимись ліками.

«Це ти, Юрусь?» озвалася мама, не відкриваючи очей. «Чи-ж ти робиш свої лекції?»

«Мамуся люба, я вже зробив усе, пусти мене погуляти; дивись, як на дворі добре, а там Павлусь, я з ним»… Юрко вагався: чи висловитися до кінця: — піду до лісу, — чи за ліс перемовчати?

Павлусь був син сусіди шевця, хлопець літ чотирнацяти. Він не раз допомагав батькові Юрка чи дрова рубати, чи двір вичищати. Мама любила Павлуся, мала його за чесного, працьовитого хлопця. Мама одкрила очі й побачила свого Юрка з таким жадливим проханням у всьому обличчі, що не знала, як йому відмовити.

«А може на дворі холодно?» спробувала вона протестувати.

Снігурь.

«Ні, мамуню, я дививсь на градусник, тільки 4° ступня», молив Юрко, нетерпляче поглядаючи у вікно з острахом: а що як Павло вже пішов?

— «Іди, тільки щоб ти за півтори години повернувся, мій любий», ласкаво сказала мама, глянувши на свій годинник, «щоб на обід не спізнився».

Мамина ласка пройняла Юрка, він захоплено крикнув: «Мамуню, спасибі, я повернусь, ми тільки трохи в лісі перебудемо», чмокнув мамину руку й вилетів з кімнати.

«В лісі»… стурбовано почала мама, але Юрко так голосно сказав ці останні слова, що в неї ще дужче заболіла голова й вона безсило закрила очі.

Павлусь ще був у саду. Юрко тихенько наблизився до нього. Павлусь як раз виймав з сільця маленького снігуря; на снігу було розсипано трохи проса й стояло кілька сільців з кінського волосу. Голодні птахи прилітали на просо, але ледве вони до нього підходили, заплутувалися в петельки з кінського волосу, Павло притягав петельку, пташка не могла вже летіти й Павлусь виймав її ніжку з петлі та пересажував у клітку, що стояла поруч на землі. Юрко з захопленням тихенько сидів з Павлом за кущем порічок і чекав, поки прилетить яка птиця.

«Ось, дивись», сіпав він Павла за рукав: «ой, дай я сам вийму її з сільця».

«Випустиш», суворо сказав Павло, але Юрко вже присів коло сільця, де дригала ніжками гарненька червона птичка. Він обережно виймав її з петлі, коли ось вона одразу вирвалася з рук хлопчика і втомлена, перелякана перелетіла на кущ калини.

— «Ой, Павло!» з невимовним жалем крикнув Юрко.

«Хіба-ж я не казав?» спокійно промовив Павло. «Ну, та вже годі: я маю їх досить.» Він підняв клітку: там сиділо 5–6 снігурів. Що то були за гарненькі птахи! Грудка була в них червона, так само і черевце і боки голови. Сама голівка зверху, хвіст і крила чорні, аж вилискували. Деякі пера на крилах були сивочервоні.

«І де вони були, що я їх досі не бачив», обдивлявся їх Юрко.

«В саду ж і були весь час: і в нашому й у вас», одповідав Павло, збіраючи свої знаряддя: «вони вже скоро від нас відлетять, вони тільки зімою перебувають у нас, а як тільки весною запахне, ще перед мясницями вже зберуться й летять ґеть на північ, там і кубляться, а в нас ні.»

«Що ж вони їдять зімою?» запитав Юрко.

«Усе їдять; он бач, як наїжився снігурик, що сидить на калині, — там він пооб'їдав усі ягоди, які ще залишилися від осени. А то полетять до лісу, там їдять насіння всяке з дерев, там у лісі й ночують усією зґраєю. А ранком летять на одкрите місце, де сонечко світить, та так кумедно перекликаються «д'ю, д'ю, д'ю». А вже як зберуться відлітати, то самець почне так гарно виспівувати, наче закликає в дорогу свою подруженьку.»

«Чого ж вони нас кидають саме тоді, коли в нас почнеться весна?» запитав Юрко.

«Ну, кажуть, що це північна птиця, летить аж у холодні краї, там їсть брусницю та морошку — ягоди такі, а нашого гарячого підсоння не виносить. Ну, та що це я розбалакався, піду занесу додому клітку та в ліс піду — там батько хмизу наготовив: казав, щоб я який оберемок приніс.»

«Я піду з тобою», сказав Юрко. «Мама пустила», додав він, побачивши недовірря в очах Павла.

Той усміхнувся й сказав:

«От і добре: я покажу тобі, може, вивірку таку гарненьку.»

«Як вона зімою спить!» схотів виявити свої знання Юрко.

«Одним оком спить», насмішкувато сказав Павлусь: «а як гарний соняшник день, то прокидається й зараз до свого запасу горішків біжить… Ну, ти мене тут пожди: я зараз», додав Павлусь, коли вони підійшли до його хати.

Юрко сів на призьбу й весело дивився навкруги. Хата була остання, за нею йшло поле, ще вкрите снігом, зпід якого виглядали грудки чорної землі. Недалеко коло плоту була велика купа гною, по ній заклопотано товклися сірі ворони й витягали товстими дзюбами всяке сміття. Другі поважно ходили по дорозі. Юрко дивився, чого вони тільки не їли, ці ворони; він щодня бачив їх у себе на подвіррю коло помийниць. Вони за кожну крихту хліба сварилися з дворовим псом Байдою, тягали кістки, шматки моркви; колись украли з вікна на кухні невеличку рибу, а одного разу літом він сам бачив, як ворона тягла в дзюбі мале пташенятко. Стукнула фіртка, й уся зґрая ворон важко піднялася й перелетіла на високе дерево коло паркану.

«Ходім», сказав Павлусь. Через його плече висіла шворка для хмизу.

Сіра ворона.

«Як я не люблю цих ворон», казав Юрко, прислухаючися, як ворони кричали свої неспівучі «кра, кра, кра»…

«Чого? Весела птиця», одповів Павлусь: «У мене торік боліла нога, я не міг далеко ходити, то все до них придивлявся: оце ранком одна з них перша прокидається, летить до нас у сад на високу тополю та як зачне голосно каркати — вся зґрая прокидається — а вони ночували тут на дзвіниці — от вони з криком прилітають до неї, розсядуться по деревах та наче розмову яку між собою ведуть, наче умовляються, куди летіти за поживою. Умовляться й усі одразу полетять. До півдня шукають собі поживу, шукають воду, бо дуже її потрібують, особливо літом, коли душно стане. Тоді вони лізуть, чи в струмок який, чи до ставка, щоб купатися, а як скупаються, то берегом походжають, щоб пірря пообсихало. Коло півдня трохи спочинуть, і знов за поживою летять: літом у гай, зімою на вулиці, на поле. А вже перед вечером знову злітаються та голосно кричать у повітрі, мов граються: то в один бік, то в другий прямують, то спустяться, то знову піднімуться — гарно!»

«Чому ж вони собі кубла не роблять?» спитав Юрко: «я раз увечері бачив, як сила їх попричеплювалася до карнизу високого дому: як вони у ві сні не попадають?

«Зімою жадна птиця кубла не в'є», поважно оповідав Павлусь, «а як весна наближається, тоді кожний собі пари шукає та гніздечко ладнає. Так і ворони — весною парами розлітаються геть з міста в ліс, у сад, там по деревах і роблять собі з товстих гілочок велике гніздо, але не дуже глибоке: як ворона сидить на яйцях, то її всю видно. В середині намощено й моху, й вовни, й ганчірок і пірря, усячини! Так добре будують, що до иншого кубла — у нас там у саду було на берѐзі — то кілька літ весною та сама пара верталася. Трохи підправлять його та й живуть. А так з кінця березня вже й яєчки є. Я один раз украв два та спік собі в гарячому попелі: нічого — смашне.»

«Фе», засміявся Юрко: ніколи б у рот не взяв воронячого яйця! А які ж вони, теж білі?»

«Ні, вони гарні — ясноблакитні чи зеленуваті з рудими плямами. Ворони їх довго висижують. Я помітив, що вони міняються: то мати сидить, то батько. А вже в травні молодь вилітає з кубла, тоді вони деякий час цілими родинами тримаються, разом за їжою літають і до води. Ну, а вже в жнива всі нарізно літають, тоді вони линяють і живуть окремо, а з осени знов збіраються у величезні зґраї та так громадами й живуть цілу зіму. Розумна птиця, нема чого казать, а ти кажеш гидка. Я всіх птахів люблю, радий би ввесь час до них придивлятися.»

Так балакаючи, непомітно перейшли хлопці на велике поле, де було багато заячих слідів на снігу. Павлусь звернув увагу на ці сліди, що так гарно визначалися на білому снігу, й оповідав Юркові:

«Ось бачиш: це заячі сліди. Видно, як він перед ранком ходив снідати до нашого саду. Зайці гризуть

Чубатий жайворонок.

овочеві дерева, від них наші щепи пропадають. А це він уже назад скакав. А це щось велике йшло та, дивись, мабуть, напало на зайця: бачиш, як сліди мішаються й сніг витоптаний у цьому місці. — Ось трохи крови є на снігу: мабуть, лисиця перехопила зайчика саме, як він вертався додому. Бачиш, далі немає його слідів.»

Юрко з цікавістю придивлявся до тої події, яку можна було прочитати, мов написану ясними літерами на чистому, ще свіжому снігу. Кільки разів здивований Юрко бачив жайворонків, які невідлітають від нас на зіму, а ховаються по садах та цвинтарях, годуючись всілякими зернятками.

Ліс прийняв хлопців у свої обійми, обступили їх кущі та високі граби. Тихо-тихо було в лісі. Ожеледь ще блищала на молодих деревах. Сухе торішнє листя було вкрите тонким шаром снігу. Тиша стояла непорушна, хіба деколи затріщить яке дерево, чи впаде трохи снігу з гілки. Здавалося, все життя завмерло, зникло. Але воно було.

Павлусь почував себе в лісі, наче в своїй кімнаті, де він знає всі річі, знає де що стоїть і лежить. Він одразу підійшов до одного куща, обережно відсунув гілки й показав Юркові невеличку дуже гарненьку пташку.

Чубата синиця.

«Це моя укохана синичка, вона вже мене не боїться.»

Павлусь посипав перед кущем трохи зерна й відступив від куща; з нього вилетіла маленька чубата пташка, сіла на сусідній кущ, оглянулася навкруги маленькими чорними очима й спустилася на землю дзьобати зерна. Юрко дивувався її красі. У неї була чорна голівка з білими окрайками, руда спинка й біла грудка. Юрко гадав, що всі птиці відлітають від нас, а тут бач і жайворонки, й снігурі, й синички.

«Це ж така весела пташка», з захопленням казав Павлусь: «ніколи вона не сидить тихо. Завжди лазить по деревах, шукає по шпарках якоїсь комашки, або на гіллячках зернят, перелітає з дерева на дерево… Он, бачиш, уже злетіла на другий кущ і як придивляється. А то, чуєш, співають другі синички, чуєш; «сі, сі, сі», тепер: «ре, ре, ре, рі».

Синичка одразу, наче її хтось покликав, знялася й зникла в лісі.

«Вони тепер зґрайками зімою живуть», казав Павлусь далі: «ну, а весною паруються, роблять собі в дуплах кубелечка з моху й трави, вистелюють вовною тай кладуть, часом, аж сім біленьких з червоними цяточками яєчок. О, знову прилетіла, бачиш, який чубчик на голові? Але ходім далі.»

Хлопці пішли в глибину ліса. Юркові ставало трохи страшно, але ліс був наче повний чар, таємниць і такої краси, якої Юрко ще ніколи не бачив. Ось щось хруснуло: «Може вовк?» гадав Юрко, але соромився спитати Павлуся, щоб той не подумав, що він чогось лякається. Тиша була вже порушена, десь стрекотала сорока, вдалечині гомонів по камінцях невеликий водоспад, десь стукали сокирою. Хлопці підходили до невеличкої річки, такої бистрої, що вода в ній навіть і не замерзала. Через річку перекинуто було кладку… Вони вже ступили на кладку, коли Павлусь ухопив Юрка за рукав і показав йому на річку. Та Юркові так закрутилася голова від гомону річки, що він трохи не впав з кладки у воду. Павлусь ухопив його за руку й не перевів, а майже перетяг хлопця до берега. Він був дуже сердитий.

«От птицю мені злякав, а то ж така гарна: такої ти ніде не побачиш. Це ж рибачок — зімородок. Ось сядемо тут на пеньку та почекаємо, вона скоро вернеться. А поки що я поснідаю. Може й ти, мамин ласунчику, підживишся моїми харчами?»

Павло вийняв з кишені свій сніданок. Якими смашними здалися Юркові ці дві холодні картоплини та солоний огірок з шматком сухого, чорного хліба! Навкруги було так гарно: невеличка річка швидко збігала по камінцях, один берег був високий, весь поріс кущами: досить було тут і глоду, і шипшини, і ліщини.

«Як то тут, мабуть, добре влітку?» казав Юрко, оглядаючись навкруги.

«Не погано й тепер», казав розсудливо Павло й знову стиснув руку Юркові: «Мовчи, не рухайся», прошепотів він — «вернувся». Чудова блакитна птиця прилетіла й сіла на камені над бистрою водою. Де ж і був рибачок (або плавневий дятел). Блакитнозелена голівка й спина ясно виблискували

Рибачок або зімородок.

на сонці, мов метальові; грудка яскрава, червоно- жовто-гарячого кольору, шийка біла. Довгий чорний дзюб, ноги червоні. Птиця уважно дивилась у воду. Юрко завмер, боячись її перелякати. А Павло пошепки, яко справжній знавець усіх лісових мешканців, оповідав про цю красуню птицю.

«Бачиш, рибачки не живуть зґраями, навпаки: скілько я вже понад цією річкою хожу, а тільки дві парі їх і бачив. І то вони живуть далеко одна від одної. Вони живляться рибою, ніко̀го й недопускають а других птахів на ті місця, де вони вже росташувалися та звикли ловити рибу.»

«Дивись», трохи не крикнув Юрко, «зловила рибу та ще й грається.»

Зімородок справді вихопив з води чималу рибу, двічи її підкинув у повітрі, знову зловив дзюбом і одразу проковтнув.

«Це щоб вона головою вперед у горло йшла», пояснив Павлусь. «От якби кубло знайти! Мені Ванька Гриценків казав, що він натрапив на одно. Рибачки риють у землі нірку або займають чию-небудь чужу; птиця вона досить велика, то нірку треба чималу, а инший раз трапиться в тому місці або камінюка, або товсті коріння, то так їм бува тяжко, що доводиться деколи кидати роботу та роспочинать десь у другому місці, де ґрунт мякший».

«А він кубло коло води робить?»

«Буває, що при воді в березі, а буває й так, що десь далі в дуплі якого-небудь дерева. Кубло смердюче страшенно, усякі недоїдки риби догнивають, але воно завжди добре заховане, чи гіллям прикрите, чи камінням. Ну, ходім, он і його пара до нього летить».

Юрко побачив другого рибачка такої ж краси. Птиця, скиглячи, летіла низько понад самою водою, а потім сіла коло своєї пари. Хлопці пішли вгору на високий берег. Тут був мішаний гай з клену, вязів, дубів та грабів. Недалеко був зруб; декілька селян рубали дерева на дрова, там стояла фура, тут був і хмиз Павла. Він привітався з селянами, добре звязав свій оберемок хмизу й перекинув його через плече на спину. Хлопці повернули додому. Йдучи тим самим високим берегом, що поріс деревами та кущами, вони побачили, як між гущавиною майнула руда шкурка, і зза одного дерева з'явилася гарна постать куниці. Вона тримала в зубах невелике зайченятко й хитро обдивлялася навкруги. Юрко аж злякався. Але куниця, мабуть, побачила їх, швидко побігла й одразу зникла в своїй норі над самим берегом. Хлопці перейшли знову кладку, але рибачка̀ вже не було. Вийшли на той берег. Павло звернув на найкоротчу стежку й вони йшли густим лісом далеко від битої дороги. Тут, на радість Юркові, притулившись до високого клена стояла гарненька сиворуда козуля й виривала зпід тонкого снігу торішню травичку. Коло неї терлося маленьке козенятко. Гарними уважними чорними очима придивилася козуля до наших мандрівців, наче додивлялася, чи несуть вони їй і її малому яку небезпеку; потім, наче заспокоївшись, вона повернула голову до свого козенятка й ласкаво кілька разів лизнула його, знов глянула на хлопців і, гордо підвівши свою гарну голівку, побігла в самі лісові нетрі, а козеня слідом за нею. Вже підходили до узлісся, коли Юрко почув, що над їх головами вгорі на дубі щось вовтузилося, наче лазило по стовбуру й тихенько пищало. Він глянув угору: щось рудавосіре перестрібувало з гілки на гілку.

«Білочка!» крикнув він. «Ой, Павлусю, я її візьму! дивись, дивись: як скаче!.. он дивиться на нас. Я полізу».

«Куди ти там полізеш», затримав його Павлусь: «дивись, який стовбур широчезний: ти ж його не обхопиш ногами. Стій, треба вигадати, яким засобом її здобути», додав Павло й, знявши з плеч оберемок, поклав його на землю, а сам підійшов як найближче до дуба. В цей мент білочка, наче зрозумівши намір хлопців, одразу перестрибнула на друге дерево й зникла.

«Оттак краще буде», казав Павлусь, усміхаючись на розчароване обличчя Юрка. «Вона сховалась у своє кубло, а з кубла не важко її видерти». Павлусь охопив тонкий гіллястий клен, де сховалася вивірка.

«І я хочу лізти, хочу бачити її кубло», гукав Юрко й справді поліз із одної гілки на другу. Павло даремно кричав йому. «Ой, упадеш, краще не лізь!» Павло був уже коло самого дупла, де вмостилася ціла родина вивірок. Він спокійно усівся на гільці й гукнув, схилившися до Юрка:

«А ну, позич мені твою рукавичку, бо вона, клята, буде кусатися, як я її витягатиму.» Юркові кожне

Вивірка або білочка.

слово Павла було закон; він почав скоренько скидати рукавички, хоч як незручно було йому триматися без рук. Але, підкидаючи їх угору до простягненої руки Павлуся, він хитнувся з гіляки й трах-та-ра-рах! упав з неї, та не на землю, а зачепився кожушком за гілку й висів у повітрі ногами догори, головою до долу.

«Ой, Павло, Павло!» з роспачу гукав він, чекаючи порятунку від товариша, але — кожушок розірвався, і Юрко полетів на землю! Добре, що не дуже високо було. Та й цього було досить, щоб налякати хлопця.

«Ну от, хіба ж я не казав?» бурмотів Павло там нагорі й, натягнувши на руку Юркову рукавичку, поліз правою рукою добувати білочку. Це йому було не першина й незабаром глибоко в темному дуплі налапав він щось тепле, мягке, що кусало йому пучки, але скоро опинилося в міцних руках хлопця.

Тим часом Юрко підвівся, щока йому була роздряпана, з носу точилася кров, а на нозі був величезний синяк. Щоб що дуже боліло, то ні, Юрко цього не почував, але кожушок, гарненький кожушок, яким так тішилася його мама, бо сама його шила, був роздертий надвоє, і вата вилізала через широку дірку. Юрко гірко плакав. Він забув про вивірку, про ліс. «Що мама скаже? що я мамі скажу?» — тільки одно й було в нього на думці. Одразу він пригадав, що мама пустила його лише на одну годину, а тепер сонце вже схилялося на вечір. —

«Мамо, мамо», схлипував Юрко, забувши всякий сором перед старшим товаришем.

«Ну, чого бабій росхнюпався?» почув Юрко його веселий голос: «Не треба було лізти, то ж треба вміти. Ну, та не плач, уже, не плач: глянь я ж тобі здобув вивірку.»

І сльози одразу висохли на очах Юркові, коли він побачив гарненьке створіння в руках Павла.

«Який пишний хвостик, а яка біла грудка, та мякенька яка», казав він, гладячи білочку.

«Ну, давай свою хустку, завяжемо її туди й неси сам.»

«От мамі принесу», казав цілком утішений Юрко.

«Тобі добре, тільки кожушок подер, а мені так пучки покусала«, казав Павло, повертаючи Юркові рукавички й прикладаючи снігу до покрівавлених пучок. Він ізнов закинув хмиз на спину й скоро, наче бажаючи надолужити втрачений час, пішов уперед. Юрко поспішав слідом у розірваному кожушку, притулюючи білочку в хустці до своїх грудей. Вже сутеніло, коли вони вийшли з лісу, перейшли поле й опинилися на вулиці. Юрко мовчав, його турбувала думка, що він так спізнився. Підходячи до дому, він побачив маму коло вікна; це ж вона його виглядала — мабуть, хвилюється, сердиться. Мама вже побачила його. Вона метнулася до нього, схопила його в свої обійми, цілувала, трохи не плакала.

«Де ти пропав? що з вами сталося? я думала вже, що вас вовки ззїли! Юро, Юрко, хіба ж так можна?»

«Мамуню, так було гарно!… Не роздуши — тут білочка! Дивись, мамуню.» Він трохи одсунув краї хустки, щоб мама побачила їхню коштовну здобич. Але тут мама випустила Юрка з своїх рук і все одразу побачила: і роздряпане обличчя і розірваний кожушок. Вона сплеснула руками.

«Боже, синку мій, що тобі сталося?»

«Нічого, мамуню, ти тільки не сердься за кожушок», і Юрко так щиро заплакав, так цілував мамині руки й одночасно притулював до серця білочку, що мама одразу все простила. Білочку посадили в клітку, що залишилася від колишнього кенаря. Юркові добре обмили все обличчя, руки, і коли сіли обідати вже при світлі й мама глянула на блискучі очі й рожеві щоки свого коханчика, вона сама раділа й з цікавістю слухала його оповідання про всі їх пригоди в лісі. А коли через дві години втомлений довгою проходкою, але щасливий од усіх своїх вражінь, Юрко ліг у своє чистеньке мякеньке ліжко, він потягнувся солодко й крізь дрімоту сказав:

«Знаєш, мамо, це найщасливіший день мого життя. Ніколи я не гадав, що зімою стільки цікавого в лісі. Шкода тільки, що вовка не бачили.»

З останнім мама вже не погодилася.

---