Самостійна Україна (Міхновський, 1917)
| Самостійна Україна Вецляр: Союз визволення України, 1917 |
|
 |
Союза Визволення України
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Україна
— у вецлярському таборі. —
Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває у становищі зрабованої нації.
Отже коли справедливо, що кожна нація з огляду на межинародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нїчим необмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найлїпшого матеряльного, гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плеканнє індивідуальности єсть метою, — тодї стане зовсїм зрозумілим, що державна самостійність єсть головна умова істновання нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері межинаціональних відносин.
Отже виникає питаннє, чи визволеннє національне можливе для нас?
Пятий акт драми ще не наступив для нашої нації: вона переживає ще й досї довгий і важкий антракт у своїй історії: за коном щось дїєть ся, йде якась пильна праця, від часу до часу грюкотить грім, але завіса ще не підняла ся. Антракт власне починаєть ся з 1654 року, коли українська республика злучила ся з московською монархією полїтичною унїєю. З того часу українська нація полїтично й культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республиканська свобода нївечить ся, нація знесилюєть ся, гине, але потім знов відроджуєть ся, з під попелу старовини виника ідея нової України, ідея, що має перетворитись у плоть і кров, прибрати конкретні форми.
З часу Переяславської констітуції минуло сьогоднї 247 років, незабаром Росія справлятиме 250-літнїй ювилей сеї події.
Коли доводить ся нам іти на свої збори під допитливими поглядами цїлої фалянґи правительственних шпіонів, коли Українцеви невільно признаватись до своєї нацїональности, і коли любити вітчину рівнозначно, що бути державним зрадником, тодї зовсїм до речи виникає повне обурення питаннє, яким правом росийське царське правительство поводить ся з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубольцїв своєї країни, видано закон з 17. мая 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всїх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно Росіян (Москалїв) -або змоскалїзованих ренегатів? На грунтї якого права з наших дїтей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народови? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителїв? Яким правом правительство росийське здерті з нас гроші витрачає на користь росийської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, лїтературу, промисловість і т. д? І нарештї найголовнїйше, чи має право царське правительство взагалї видавати для нас закони, унїверсали та адмінїстраційні засади?
Чи становище царського правительства відносно нас єсть становище права чи тільки сили, насилля? Відомо гаразд, що ми власновільно прийшли до полїтичної унїї з московською державою і заступником її — царським правительством. Ся власновільність, на думку наших неприхильників, забороняє нам нарікати на несправедливість того, що нам дїєть ся, бо ми нїби самі того хотїли, самі обрали собі те правительство. Се твердженнє примушує нас розглянути природу й характер угоди з 1654 року.
Держава наших предків злучила ся з московською державою „як рівний з рівним і як „вільний з вільним“, каже тогочасна формула, се-б то, дві окремі держави, цїлком незалежні одна від другої що-до свого внутрішнього устрою, схотїли зєднати ся для осягнення певних межинародних цїлей.
Виникає питаннє, чи по злуцї сих двох держав обидві вони зникли, а намісць їх почала істнувати третя держава, наступниця тих двох? Чи, навпаки, не дивлячись на злуку, обидві держави істнують поруч себе? І коли так, то який вплив мала злука на обидві держави з погляду межинароднього права? Сучасна наука межинаціонального права вчить, що держава може бути як простою, так і складною. Вона каже, що дві або кілька держав можуть стати між собою до злуки і сформувати „спілку держав“ (Staatenbund). Спілка держав — се така форма злучення, при якій шанованнє і підляганнє спільним інстітуціям не тільки не виключає внутрішньої і надвірної самостійности злучених держав, але навпаки оберіганнє теї самостійности стає метою злучених держав. Держави — члени спілки зберігають право межинародних зносин поруч із заступництвом цїлої спілки. Усї вони мають право поокремо завязувати конвенції та посилати послів, аби тільки їх межинародні зносини не мали на метї шкодити інтересам цїлої спілки або окремих членів. Така спілка цїлком можлива не тільки поміж державами, що мають однакий полїтичний устрій, але й з ріжними формами державного устрою, і не перестає істнувати навіть тодї, коли в одній з держав зміняєть ся форма правлїння, або вимирає пануюча династія. Сим особливо „спілка держав“ відріжняєть ся від так званої „реальної унїї держав“, яка може істнувати тільки поміж монархічними державами і раз-у-раз може перекоротити своє істнуваннє, аби вимерла династія. Спілка держав виникає із взаїмної згоди держав, що стають до спілки. Зразком „спілки держав“ можуть бути: Північно-американські Злучені Держави, Швайцарська Спілка і найбільше Германська Спілка.
Якже злучила ся держава московська з державою українською? Шляхом погодження, а погодженнє те вилило ся у формі т. зв. „переяславських статей“.
Переяславський контракт так формулував взаїмні і обопільні відносини держав (наводимо головнїйші пункти, надаючи їм характер сучасних висловів):
1) Власть законодатна і адмінїстраційна належить ся гетьманському правительству без участи і втручання царського правительства.
2) Українська держава має своє окреме самостійне військо.
4) Субєкт неукраїнської національности не може бути на уряді в державі українській. Виїмок становлять контрольні урядники, що доглядають певність збирання данини на користь московського царя.
6) Українська держава має право обирати собі главу держави по власній уподобі, лише сповіщаючи царське правительство про своє обраннє.
13) Незломність стародавнїх прав, як свіцьких так і духовних осіб, і не втручаннє царського правительства у внутрішнє життє української республики.14) Право гетьманського правительства вільних межинародних зносин з чужинними державами.
Аналїзуючи сї постанови Переяславської конституції, приходимо до висновку, що в нїй суть усї ті прикмети, які характерізують „спілку держав“. Таким чином, головнїйший закид, який роблять нам наші суперечники, пильнуючи довести нам безвиглядність наших стремлїнь, закид, нїби ми нїколи не складали держави і через те не маємо під собою історичної підстави, — є тільки випливом неуцтва й незнання анї історії, анї права. Через увес час свого історичного істнування нація наша з найбільшими зусиллями пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удїльні часи, де окремі галузї нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає і литовсько-руське князївство, де генїй нашого народу був культурним фактором, і найголовнїйше галицько-руське королївство, спробунок злучити до купи усї галузї, усї гільки нашого народу ув одній суцїльній державі, спробунок, повторений далеко пізнїйше Богданом Хмельницьким і ще раз — Іваном Мазепою.
Таким чином українська держава в тій формі, у якій вона сформована і уконституована Хмельницьким, є справдї державою з погляду межинаціонального права. Суперечники наші ще закидають нам і те, що українська республика, сформована Переяславською умовою, не була самостійною державою, бо платила „данину“ царському правительству. Коли й так, то все-ж навіть з їх погляду українська республика була напів незалежною державою на зразок Болгарії, колись Сербії та інших балканських держав. Але півнезалежні держави відзначають ся тим, що не мають права межинароднїх зносин з надвірнього боку: тим часом Переяславська конституція надавала се право українській державі. Якже проте розуміти ту „данину“, що платила українська республика московській монархії. Годї розвязати се питаннє з погляду сучасної науки межинароднього права, бо вона не знає і не уявляє собі такої держави, яка-б, маючи атрибути самостійної, платила „данину“, як з другого боку не може припустити, щоб півнезалежна держава користувалась правом засилати послів. Се дасть ся пояснити тільки тодї, коли згідно з текстом конституції ми приймемо, що „данина“ давала ся не державі московській, а цареви московському, яко протекторови особливого роду, бо держава українська від спілки з московською виразно бажала тільки „протекції“, а не підданства. З сього погляду та „данина“ має значіннє вкладки до спільної скарбницї, призначеної для межинародних зносин спільної ваги. Такий характер стверджуєть ся ще її тим, що українська держава не була завойована московською монархією, або придбана дипльоматичним шляхом, як Польща, а злучаючись з московською монархією, не поступила ся анї одним з своїх державних або республиканських прав, і устрій московської монархії для української держави був зовсїм байдужний. Переяславська конституція була стверджена обома контрагентами: народом українським і царем московським на вічні часи. Московські царі чи імператори не виповнили своїх обовязків по конституції 1654 року і поводять ся нинї з нами так, наче Переяславська конституція нїколи й не істнувала. Вони чинять з нами так, наче наша нація зрекла ся своїх державних прав, віддала ся на ласку російським імператорам і згодила ся подїлити однакову долю з Росіянами, що самі обрали собі царів. Але наш нарід нї сам, нї через своє правительство нїколи не давав такої згоди і нїколи не зрікав ся прав, що належать ся йому по Переяславській конституції. Через те Переяславська умова єсть обовязкова для обох контрагентів: монархії московської і республики української на підставі засади, що нїяка умова не може бути знищена або змінена однобічньою волею одного контрагента без виразно висловленої згоди другого. Через те „Единая недѣлимая Россія“ для нас не істнує! Для нас обовязкова тільки держава московська, і всеросийський імператор має для нас меньш ваги нїж московський цар. Так каже право! Та в дїйсности нїякої ваги не має Переяславська конституція, всеросийські імператори суть наші необмежені пани, а Переяславська конституція тільки „історичним актом“ та й годї. Якже з погляду права віднестись до такого знущання над правом? Коли один з контрагентів, каже право, пореступив контракт, то другому контрагентови лишаєть ся на вибір: або вимагати від свого контрагента виконання контракту у тому розмірі й напрямку, у якому він був прийнятий обома їми, або узнавши контракт зломаним у всїх його частинах, зірвати усякі зносини з контрагентом.
І тодї вже єсть панованнє сили, але не вплив права.
Наші суперечники можуть відповісти нам, що хоч справдї контракт був повернений у нївець насиллями, облудою й підступом одного з контрагентів, але другий контрагент вже згубив не тільки право роспоряджати ся своєю долею, але навіть право протестувати, бо своїм довговіковим мовчаннєм він освятив неправні вчинки, і те, що було придбане кривдою, на підставі задавнення зробило ся правним. Через те вже пізно відшукувати колишні права.
Але в тім розміркованню не має анї крихітки правди. Перше: не може бути придбане на підставі задавнення те, що захоплене грабівницьким або злодїяцьким шляхом. Друге: розуміннє про задавненнє не може відноситись до зневолення свободи. Задавненнє може мати вагу тільки в правних відносинах, але не в безправних, а такі відносини московської монархії до української республики. У межинаціональних відносинах задавненнє може мати місце тільки відносно тих націй, що вже вимирають, що вже не мають життєвої сили, бо доки нація живе, доки відчуває себе живою і сильною, доти нема місця для задавнення. Але мимо того розмова про задавненнє не може грати нїякої ролі, бо наш нарід своїми повсякчасними протестами проти пановання Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Методїєвське брацтво, Шевченко, селянські повстання 80-х років і т. д.) перервав течію задавнення, давши напрям розвязати суперечку про обовязковість Переяславської конституції тим способом, який може уважатись єдино дїйсним і серйозним, се-б то, силою. Та навіть колиб ми не бачили у нашій історії безупинних протестів, то й тодї наше власне істнуваннє єсть протест проти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками, воно перериває течію задавнення, воно накладає на нас обовязок розбити пута рабства, щоб — спадкоємцї Богдана Хмельницького — ми по праву могли користуватись нашою спадщиною!
Але коли ми маємо досить правних підстав для повернення Переяславської конституції і визволення зрабованої волї, то чи так стоїть питаннє про фізичні і матеріяльні засоби для осягнення нашої мети?
Наші суперечники кажуть, що логіка подїй, напрям і течія життя з непереможною силою пруть до повного вимирання, до повного винародовлення нашої нації.
Над нами висить чорний стяг, а на йому написано:
„Смерть полїтична, смерть національна, смерть культурна для української нації?“
Се не є самі слова: зміст їм відповідає.
Коли в української держави відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республики позбули ся усїх елєментарних полїтичних прав людини. Колишнїй український республиканець має меньше прав нїж нинїшнїй найостатнїйший московський наймит. Правительство чужинцїв роспоряджаєть ся на території колишньої української республики наче в завойованій свіжо країнї! висмоктує остатнї сили, висмикує лїпших борцїв, здирає остатнїй гріш з бідного народу. Урядовцї з чужинцїв обсїли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годують ся. Непокірливі тубольцї погорджують ся невимовно, а небезпечні з них засилаються на Сибір. Законами росийської імперії зневажаєть ся право совісти, погорджуєть ся право свободи особистої, ганьбить ся навіть недоторканість тїла. Колишнїй протектор української республики перемінив ся нинї на правного тирана, якому належить ся необмежоване право над життєм і смертю кожного з Українцїв. Царський Закон з 17 мая 1876 року наложив заборону на саму мову спадкоємцїв Переяславської констітуції і вона вигнана з школи й суду, церкви й адмінїстрації. Потомство Павлюка, Косинського, Хмельницького й Мазепи вже збавлене права мати свою лїтературу, свою пресу: йому загадано навіть у сфері духовій працювати на свого пана. Таким чином українська нація платить „данину“ не тільки матеріяльними добрами, але навіть психіку та інтелєкт її експльоатують на користь чужинцїв. І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробив ся чужинцем і не вміє української мови. Просвіта занедбана, культура знївечена і темрява панує скрізь по Українї. І через 247 років па Переяславській конституції „вільний і рівний“ Українець відграє ще гіршу ролю нїж: калишнїй ілот, бо в ілота не вимагалі принаймнїй інтелєктуальної „данини“, бо від ілота не вимагали любови й прихильности до своїх гнобителїв, бо ілот розумів свій гнїт, Українець же тільки: відчуває його. Така то є логіка подїй і такі її наслїдки. І от посеред таких лихих обставин ми зійшли ся до купи, ми згромадили ся ув одну сїмю, перейняті великим болем та жалем до тих страджань, що вщерть наповнили народню душу і — хай навпаки логіцї подїй ми виписали на свому прапорі: „Одна, єдина, нероздїльна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі.“
Чи не захоплюємось ми?!
Чи не єсть сей ідеал наш однїєю з тих пишних, святих ілюзій, якими живе людськість, на які сподїваєть ся, та які розпливають ся зараз, скоро схочеш їх здїйснити?
Може наша пристрасна любов до України підказала нам думку безглуздну, безпідставну?
І чи можемо ми надїятись на симпатії широкого суспільства українського?
І, головне, чи здїйсненнє сього бажання буде хосенне для нашої нації?
Здебільшого, яко головний аргумент проти нашого права на національне істнуваннє, проти нашого права на самостійність державну виставлять те, що ми не маємо історичної традиції, не маємо минулого. На сьому аргументї не спинятимемось через те, що помилковість його вже доведена нами попереду, теж і через те, що відсутність державно-історичної минувшини не може мати нїякого значіння для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористуватись своїм „правом сильного“. Для нас далеко важнїйший другий аргумент — се закид, що нація наша безсильна, некультурна й інертна. Хиба може, кажуть нам, темна незорґанїзована, розбита маса, неодушевлена нїякою ідеєю — творить історію при сучасних обставинах життя? Хиба тая маса відчуває національний або полїтичний гніт? Горстка божевільних може тільки смішити, але не викликати сімпатій навіть поміж інтелїґенцією, бо цїла українська інтелїґенція охоче без протесту йде шляхом винародовлення, а за нею й культурнїйші одиниці з народу. Тай врештї, хиба українська національність не є тільки ріжноманїтністю російської? Коли-б навіть було доведено, що ми тільки ріжноманїтність росийської нації, той тодї нелюдські відносини Росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, оборонюючись від насилля. Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає о помсту, бо то брата кров! Нехай вченї розшукають, хто був кому родичем, — ображене, чуттє нації і кривда цїлого народу гидують визнати моральні звязки з російською нацією! Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби.
І так ми некультуні. Се безперечно правда: наша нація некультурна. Власне, культурність її єсть історична, бо вона замерла на тім ступіню, на якім вона була ще у XVII ст. Се правда, що нація наша в загальній культурности з часу конституції 1654 р. поступила дуже мало наперед, а з багатьох поглядів вона мусїла вернутись до нижчих форм життя, як полїтичного, так і соціяльного. Усї ті релїгійно-культурні рухи, що були наслїдком високої освічености й хвилювали наше суспільство у XVII віцї, обіцяли статись джерелом не тільки свободи совісти, але й свободи полїтичної. Усї ті рухи були задавлені силоміць, були знївечені навіть елєментарні полїтичні права, як право особистої свободи (панщина), і нація кинена у безодню темряви. Тодї була вбита стародавня культурність української нації, культурність так інтензивна, що кількома своїми промінями вона змогла покликати до життя і могутности націю нинїшних наших господарів.
Еге! Нинї наші, маси некультурні, але в самім фактї нашої некультурности знаходимо ми найлїпший, наймогутнїйший, найінтензівнїйший аргумент і підставу до того, щоб полїтичне визволенє нашої нації поставити своїм ідеалом! Бо хиба можливий для нашої нації поступ і освіта доти, доки нація не матиме права розпоряджатись собою і доки темрява єсть спосіб держати нашу націю у неволі!? Доки ми не здобудемо собі полїтичних і державних прав, доти ми не матимемо змоги уладнати стан річей у себе дома до нашої вподоби, бо інтерес наших господарів єсть цїлком супротилежний нашим інтересам, бо росплющеннє очей у рабів єсть небезпечне для панів. Сю останню задачу мусить узяти на себе національна інтелїґенція. Се її право і її обовязок.
А в історії української нації інтелїґенція її раз-у-раз грала ганебну й соромицьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але нїколи не служила свому народови, нїколи не уважала своїх інтересів в інтересах цїлої нації, нїколи не хотїла добачати спільности тих інтересів. На очах історії сильна, освічена і культурна інтелїґенція України прийняла в XVI і XVII віках польську національність, і усї оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тишкевичі — плоть від плотї нашої і кість від костей наших. Тодї сильним і могутнїм замахом український нарід породив нову інтелїґенцію. Ця друга прийняла російську національність протягом XVIII і XIX в. і всї оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, усї оті Гоголї, Гнїдичі, Потапенки, Короленки — і „їм же нїсть числа“ — усї вони наша кров. Нарід знову лишить ся без інтелїґенції, інтелїґенція покинула його в найгірші, найтяжчі часи його істновання. Чи можемо зрівняти війну, пошесть навіть із отсим масовим відступництвом інтелїґенції? І війна і пошестї — вони косять без розбору і вчених і темних, бідних і богатих відступництво забрало цвіти нації — найкультурнїщу її верству.
Се були такі дві страти, що годї знайти їм рівні в історії якої-небудь іншої нації. Але український нарід здобув у собі досить сили, щоб навіть посеред найгірших обставин полїтичних, економічних та національних витворити собі нову третю інтелїґенцію. Еволюція українського інтелїґента третьої формації ще не покінчила ся, але характеристична його прикмета служеннє свому власному народови відбила ся в ньому з повною силою. Отже коли третя інтелїґенція мас органїчні звязки з українською нацією, коли вона є заступником українського народу, єдино свідомою частиною української нації, то стерно національного корабля належить їй. Годї через те казати, нїби маса українського суспільства не має нїчого спільного з остатньою формацією своєї інтелїґенції — українська інтелїґенція є само суспільство у мінїятурі, стремлїння суспільства — се стремлїння інтелїґенції, пориви інтелїґенції се пориви й симпатії цїлого суспільства.
А коли так, то ми стаємо око в око з питаннєм: „Коли українська інтелїґенція є, коли вона заступник суспільства, коли вона бореться, то чому ми не чуємо про сю боротьбу, не бачимо наслїдків її і навіть нїчого не відаємо й про те, за що власне бореть ся нова інтелїґенція?“
Годї ось тут докладно відповісти на всї оті питання. Одно можна сказати, що первозвістника сучасного полїтичного українства — Шевченка не зрозуміло анї його власне поколїннє, анї поблизькі до нього. Коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю полїтичну, національну та економічну українського народу, то поблизькі до нього поколїння з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: „Робім так, щоб нїхто, нїгде не бачив нашої роботи!“ Сї поколїння „білих горлиць“ своїм псевдо-патріотизмом деморалізували цїле українське суспільство в протязї півстолїття. Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, сї поколїння виплекали цїлий культ страхополохства, виробили цїлу релїґію лояльности, сї поколїння своїм нечуваним сервілїзмом своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю відіпхвули від себе цїлий ряд рухів молодїжі, що стояла на українсько-національному грунтї. Сї поколїння зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним! Сї поколїння надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії. Сї поколїння самі найлїпше назвали себе українофілами, себто людьми, що симпатизують Українї. Вони не хотїли навіть звати себе Українцями. Тактика й полїтика українофілів довела до того, що цїла молода Україна з відразою від них одсахнула ся, симпатій же старої України вони не змогли собі приєднати. Таким чином українофіли лишили ся без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднїм спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною й українофілами не має нїяких звязків — крім однієї страшної й фатальної звязї — своєю кровю заплатити за помилки попередників.
Часи вишиваних сорочек, свити та горілки минули і нїколи вже не вернуть ся. Третя Українська інтелїґенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби крівавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обовязок. Вона виписує на своєму прапорі сї слова: „Одна, єдина, нероздїльна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ.“ Вона віддає себе на служеннє сьому великому ідеалови і доки хоч на однім клаптї української території пануватиме чужинець, доти українська інтелїґенція не покладе оружія, доти всї поколїння Українцїв йтимуть на війну. Війна провадитиметь ся усїма засобами, і боротьба культурна уважаєть ся также відповідною, як і боротьба фізичною сплою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного істновання. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все-ж істнуємо і хочемо далї істнувати. І не тільки істнувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяне, як члени вільної нації. Нас богато — цїлих 30 мілїонів. Нам належить ся будуччина, бо зовсїм не можливо, щоб 1/30 частина усїєї людности, цїла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цїлим світом! Ми істнуєм, ми відчуваєм своє істнуваннє і своє індівідуальне національне „я“. Наша нація у своєму історичному часто була не солїдарною поміж окремими своїми частинами, але нинї увесь цвіт української нації по всїх частинах України живе однїєю думкою, однїєю мрією, однїєю надїєю: „Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ“. Нинї ми всї солїдарні, бо зрозуміли, через що були в нас і Берестечки і Полтава. Ми відродили ся з грунту наскрізь напоєного кровю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матїрок стародавню любов нашої нації до вітчини і її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що зламавши кригу на веснї бурхливо несеть ся до моря, так не можна спинити нації, що лама свої кайдани, прокинувшись до життя. Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолї, щоб вести до здїйснення великого ідеалу. Але ми мусимо памятати, що ми тільки оповіщуємо його силу, ми тільки його післанцї. Сей великий — увесь нарід український.
Але як партія бойова, партія, що виросла на грунтї історії і єсть партією практичної дїяльности, ми зобовязані вказати ту найблизшу мету, яку ми маємо на оцї. Ся мета — поверненнє нам прав, визначених Переяславською констітуцією 1654 року з розширеннєм її впливу на цїлу територію українського народу в Росії. Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належить ся по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нинї вже стає до боротьби. Вона добуде собі повну свободу і перший ступінь до неї: Переяславська конституція.
Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що се вже остатня боротьба, що потім вже нїколи не настане слушний час до нової боротьби. Ніч була довга, але ранок наблизив ся і ми не попустимо, щоб проміння свободи усїх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розібємо їх до схід сонця свободи! Ми в остатнє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо… Ми не хочемо довше бути евнухами, не хочемо довше зносити панованнє чужинцїв, не хочемо більше зневаги на своїй землї. Нас горстка, але ми сильні нашою любовю до України! Сини України! ми, як той Антей, доторкаючись до землї наберемось усе більшої сили й завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Українї і кожен, в кого ще не спідлене серце, озветь ся до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!Нехай страхополохи та відступники йдуть, як і йшли, до табору наших ворогів, їм не місце поміж нами і ми проголошуємо їх ворогами вітчини.
Усї, хто на цїлій Українї не за нас, ті проти нас. Україна для Українцїв, і доки хоч один ворог чужинець лишить ся на нашій території, ми не маємо права покласти оружія. І памятаймо, що слава і побіда — се доля борцїв за народню справу. Вперед! і нехай кожен з нас памятає, що коли він бореть ся за нарід, то мусить дбати за ввесь нарід, щоб цїлий нарід не згинув через його необачність.
Вперед! бо нам нї на кого надїятись і нїчого озиратись назад!
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Кожен з інтересом прочитає сю „промову,“ ми певні в тому; але так само певні, що сливе нїхто не згодить ся з арґументацією бесїдника, а вже напевне всї нові читачі запитають: чому власне сю бесїду за наше безперечне право на самостійність друкуєте тепер?
Так, „мова“ полїтиків міняєть ся, вона мусить бути пристосована до обставин часу і взаїмовідносин полїтичних сил: не сміє у чесних, серьозних і далекосяглих полїтиків міняти ся лиш суть того, що вони відстоюють, за що борють ся!
Ми, видавцї, так колись говорили. Ви чуєте від нас тепер инншу мову, але все-ж про те саме, про самостійну Україну, про що говорили ми й тодї — 15-20 років назад!
Видаємо власне сю книжечку тепер для того, щой раз на завше збити дурні й нечесні пльотки, які розпускають наші московські й польські вороги, покликаючись при тім на „цїлком певні“ „ябеди“ наших таки українських полїтичних недоумків та потурваків, наче-б до війни ми нїколи про самостійність не думали.
Починаючи від московських чорних кроків, що вже третє столїттє захланно й невпинно „довбуть ребра й точуть кров“ зі знесиленої нещасної України, кінчаючи на новоспечених червоних „патревотах сваєво атєчества“: Алєксїнських, Бурцевих, Плєханових і їм же нїсть числа… всї в один голос крячуть:
„Нє било, нєт і нє будєт нїкакой України! А „Самостійну Україну“ вигадали Австріяки та Німцї закупили на се кількох безчесних зрадників з посеред еміґрантів, які, як самозванцї, не мають права говорити за український народ. А український нарід свято держить ся „вєлїкай недєлімай Рассєї,“ про що свідчать такі відомі й популярні на Українї люде… як Юркевич, Донцов, Левинський і К⁰.!
І хоч наші присяжні свідки говорять ще й дещо инше, нїж то їм підсовують чорні й червоні московські їх приятелї, але вони покірно мовчать про суть справи. Вони не пробують навіть скритикувати річево полїтичну дїяльність „Союза визволення України,“ а лиш захлистують ся з радости та щастя, що чесне імя „Союза визволення України“ волочать по багнї на підставі їх „ябед“ вороги українського народу.
Війна поставила українську справу як міжнародну, полїтичну. „Союз визволення України“ зробив усе, що було в його слабих силах, щоб змусити всї правительства воюючих держав признати розвязаннє української справи основним питаннєм найближчої міжнародної полїтики. Се зрозуміли всї московські полїтики. Лиш для наших полїтичних недоумків справа ця лишила ся книгою за семи печатками. Вони, справжнї ученики високої московської та польської полїтики, спромогли ся в сей великий, історичний момент, коли ми підняли стяг Мазепи, піти слїдами Кочубея лиш в мізерній формі. Бо коли той писав свій донос бодай впрост до царя, то сї задовольняють ся тим, що їх ябеди благосклонно передрукує Плєханов або Меньшіков.
Вже Мілюков і Струве, які звикли до европейських форм, встидають ся використувати це сміття. Вони точнїсенько так само, як Меньшіков або Плєханов, як Савенко або князь Крапоткін, умлївають зі злости й ненависти від успіхів полїтичної дїялности „Союза визволення України,“ яка прямує до полїтичної самостійности України. Це зрозуміти нам легко. Всї-ж вони — далекосяглі полїтики, всї вони патріоти „вєлїкай, нєдєлїмай“ і тому добре знають, що ґрунт величі їх „вєлїкай“ спочиває на тім, чи удасть ся й далї удержати в кайданах Україну. Але Мілюков мудріщий полїтик і розуміє, що такими „средствами,“ як ябеди та наклепи, цїлої біди не знищиш і він пускаєть ся на переговори з деякими українцями про автономію України в межах „нєдєлїмай,“ бо знає, що його чорні й червоні спілки в поборюваннї українського руху зроблять і без нього все, щоб ошельмувати український самостійницький рух на підставі „ябед“ Юркевича і К⁰, на підставі кличів за „благо всєго міра, за общеє дєло“ і т. далї.
І серед наших людей єсть чимало таких, що не розуміють цїяльности Союза визволення України, що вірять безсоромним наклепам. Вірять ще й тому, що Союз визволення України не відповідає нїчого на „ябеди“ і очорнювання.
„Союз визволення України“ мовчить на тому, що він не може себе виправдати, а тому, що він не має в чім виправдувати ся. По війнї потягне він до громадського суду тих, хто його шельмує тепер, і певен, що громадський суд ошельмує наших нїкчемних Кочубеїв. Час війни — час дїла, а не судів, дїло, вже зроблене „Союзом визволення України“, само говорить за себе. Не всї його бачать ще вповнї, але не за горами вже час, коли „Союз визволення України“ зможе виступити перед українським громадянством з повним звідомленнєм про свою дїяльність.
А поки що тим, хто уміє полїтично думати, подаємо під розвагу ось що:
„Союз визволення України“ є безпосередним продовженєм полїтичної дїяльности на-
шої першої справжньої полїтичної партії — „Революційної Української Партії“ (Р.У.П.).Історія Р.У.П. не могла бути ще досї написана, бо ми, що колись складали збірне тїло партії, ще живі, з нас багато жиє і тепер „в предєлах досяґаємостї“. Тому Р.У.П., не дивлячись на всю свою популярність, є загадкою для всїх, хто безпосередно не належав до Р.У.П. Тому для таких людей нового поколїння Українцїв незрозуміла закономірність дїяльности Союза визволення України з його безпартійністю і самостійництвом.
Хто знайомий з всїма виданями Р.У.П., потвердить сї головні тези:
1. Р.У.П., почавши свою видавничу дїяльність отсею брошурою „Самостійна Україна“, в усїх своїх дальших численних виданнях нї одним словом не згадує про се своє основне гасло.
2. Загальні радикально-демократичні погляди Р.У.П., що характеризують перші роки дїяльности Р.У.П., дістають все більшу і більшу примішку соціялїстичних домагань і протягом 1904-го року цїле видавництво Р.У.П. носить вже цїлковито соціяльдемократичний характер.
З. Сей соціяльдемократизм Р.У.П. ясно зазначуєть ся в світоглядї видань Р.У.П., значно впливає на тактичну дїяльність партії, але не нищить її національного характеру. В аґрарній справі Р.У.П. здоровим інстинктом, реальним розуміннєм наших аґрарних відносин нї на хвилину не пішла слїдами московських соціяльдемократів і дуже влучно вела свою селянську ґазету „Селянин“ — першу і свого часу єдину часопись на цїлу хлїборобську Росію.
4. Розкололи Р.У.П. в самім початку 1905-го року тактичні справи: в якій форми мали ми приймати участь в клекотївшій уже революції.
Се найбільш неясний пункт цїлої історії Р.У.П. і тут у кожного з нас, учасників сеї крізи, ріжне толкованнє справи і ледве чи й найобєктивнїйший історик за браком жерел зможе коли вияснити сю траґічну й глибоко цїкаву для нашого національного розвитку подїю.
Факт той, що безпартійна по своїй сутї Р.У.П. розколола ся на дві соціяльдемократичні орґанїзації, з яких нї одна не признала своїм гаслом самостійної України.
А між тим кожний з нас, що підготовляли і брали участь на останнїм зїздї Р.У.П. можуть засвідчити, що основним і рішаючим у виборі того чи иньшого делєґата на зїзд, на якім Р.У.П. розколола ся, був власне пункт самостійности України, який на зїздї мав (чи не смів) бути включений в проґраму Р.У.П.
Де ж зникло се домаганнє?Як бачите, воно не зникло! Воно чекало свого слушного часу, і як тільки загреміли гармати, направлені проти узурпаторів української волї й долї, „гурток еміґрантів“ із російської України зараз-же розгорнув стяг самостійної України.
Вже в осени 1914-го року „Союз визволення України“, відмежувавшись від полїтично непридатних або непевних елєментів, сконсолїдував ся в ту полїтичну орґанїзацію, яка відома тепер дуже широким масам полонених Українцїв, як полїтична репрезентація російської України по сей бік боєвої лїнїї.
Зі зрозуміння історичної конечности полїтичного виступлення України на поле міжнародної полїтики взяли ми на себе тягар державного представництва недержавного народу. Ми непохитно ідемо сим тернистим шляхом цїлий час світової війни; обороняємо інтереси українського народу, як уміємо і як то позволяють нам наші сили, і робитимемо се доти, доки творчі полїтичні спли нашого народу не покличуть до життя правно для того уповажнених представників.
Звідки взяли ся ми, представники неістнуючої ще самостійної України, і чому про се так мало чутно було доси? Чи не є правдою те, що ми називаємо наклепом на „Союз визволення України?“
Нї!Чи треба кому яснїйшого доказу на те, що самостійна Україна є наше старе гасло, як той, що всї чотири члени Президії Союза визволення України були дїяльними членами Революційної Української Партії, перша брошура якої (отсе подана читачеви) носила назву „Самостійна Україна“.
Зверх того ще кілька членів „Союза визволення України“ належало також до Р.У.П.
І се не припадок, що в „Союзї визволення України“ не могли удержати ся з більш- менш відомих еміґрантів нї Д. Донцов, нї М. Залїзняк — не могли, бо вони не пройшли Р.У.Півської полїтичної школи, як не припадок і те, що підчас війни в 1915—1916-их роках двічі приїздив до нас відпоручник Київської орґанїзації, що стала на ґрунт плятформи „Союза визволення України“, яка складаєть ся переважно з Р.У.Півцїв, який свого часу сам був, розумієть ся, видатним дїячем Р.У.П. Сей представник зимою 1915 року відвідав Раштатський табор. Але для читача все лишаєть ся неясною сама суть справи: куди-ж зникла в самій Р.У.П. проголошена в першім її виданню вимога самостійности України?
А в тім і річ, що питаннє нашої державної незалежности для нас Р.У.Півців нїколи не зникало, не сходило з порядку денного. Воно було охрещене у нас „неістнуючим питаннєм,“ неістнуючим для тих, хто в полїтичнім українськім життю не брав участи, хто до Р.У.П., а далї до тих партій, які видала з себе Р.У.П., не належав.
Як воно було для нас важне, про се невтаємничені в партійне життє Р.У.П. можуть тут і там знайти лиш неявні натяки. Як приклад сього наведу тут кілька рядків з моєї розвідки, присвяченої Росії, як державній цїлости, що вийшла у Львові в 1905-ім роцї під тодїшним моїм псевдонїмом Ол. Вишневський „На переломі“. В примітцї, що тягнеть ся на сторінках 74-77, читаємо:
В шаленім зрості продукційних сил промислового району України, і в нім передовсїм, чи властиво в тих підвалинах, на яких він полягає та в обставинах, які його супроводять, слід шукать обґрунтовання передчасно ославленного шитання „самостійної України“.
До останнїх часів „самостійна Україна“ була питаннєм не актуальної полїтики, а, сказати-б так, чистої науки. Для певного розвязання його бракувало не лиш ґеніяльної голови, але й перед усього матеріялів. Розвитком продукційних сил України, о скілько знаю, ніхто (за виїмком одного, здаєть ся, Яснопольского) особливо не цїкавив ся і науковим обробленнєм сього питання не займав ся. Се з рештою знаходить собі виправданнє в тій молодости сього розвитку, а через те і в „чистій науковости“ сього питання.
А про те, чи хоч-би й наперекір сьому, розвиток сей дає вже себе знати і в полїтичнім життю. Певна, науково видкрита тенденція дальшого розвитку України причинила ся-б до яснїйшого зрозуміння життєвих завдань ріжних полїтичних сил суспільства, усунула-б марну їх трату і тим самим прислужила ся б до швидчого культурного, в широкім значінню слова, її зросту.
„Самостійна Україна“ в наші часи перетворюєть ся з питання „чисто наукового“ на полїтичне, життьове; брак наукового його розвязання дає себе відчувати вже зараз дуже болюче.
Російська полїтична революція в дальшім своїм розгонї безперечно поставить на порядок денний і се питаннє. Можна, звичайно, жалкувати, що питаннє так і досї лишаєть ся питаннєм, та зарядити сьому можна лише ширшою науковою працею. В усякому разї се буде зроблено, бо мусить бути зроблено, і буде зроблено тим швидче, чим питаннє втратить свій академічний характер, чим швидче воно стане питаннєм полїтичного життя.
А се тепер станеть ся швидко.А раз се станеть ся, тодї безперечно знайдуть ся й жерцї „чистої науки“, які знайдуть у сїм питанню одну з найцїкавійших проблєм для своїх кабинетних праць. Тодї знайдуть своїх коментаторів усї й найдрібнїйші факти, тодї, коли зараз проходять мовчки мимо впрост кольосальних, як внїшним виглядом, так і величезним їх впливом на внутрішний уклад суспільного життя.
Всї наведені тут факти промовляють за раціональність „самостійности“. Та не треба забувати, що се лиш окремі факти, вирвані з їх орґанічного звязку. Їм можна так само протиставити чимало також вирваних із тогож економічного життя фактів, якими сміливо можна довести абсурдність „самостійности“. І мусимо признати ся, що досї у нас навіть і так рідко хто обґрунтовував сю тезу. Здебільшого в сім пунктї навіть у соціяльдемократів ми здибаємо цїлком не матеріялїстичний спосіб думання. Вигадуєть ся якийсь імманентний закон (в ту чи иншу сторону, се все одно), якому дальший розвиток по волї винаходцїв закону, підлягати конче мусить, і коли деякий факт хто запямятав, що не перечив його „законові“, то й оперував ним, наівній певности, що в його руках грізний меч, вирваний із страшних таємниць чарівницї-природи, тодї як направду се не більше як копистка, запозичена в якоїбуть славної може й на цїлім покутю, та все лише на Покутю, ворожки.
В сїй примітцї маєте відгомін того, як ми в той час дивили ся на справу самостійности України, але лиш відгомін.
Як ми не зелені були тодї в полїтичнім життю, ми всеж із самого початку мали справу цїлком реально, як автор „Самостійної України“ формулує: „Питаннє права нашого народу на „самостійне істнованнє може бути розвязане лиш силою“.
Ми знали, що самостійну Україну відбудувати можна буде лиш тодї, коли на Українї знову заревуть гармати, а дула їх звернені будуть проти північного полїтичного опиря, що здушив все наше життє.
Як не молоді і не горячі ми тодї були, знайшли ми в собі досить холодної крови і полїтичного розуму: не маємо гармат та рушниць — не матимемо й самостійної України. Отже мусимо спочатку се наготовити, щоби мати право серйозно трактувати справу самостійности. І у нас знайшла ся сила волї і карности, щоби сцїпивши зуби мовчати перед чужими про те, що нас найбільше болїло.
Нашу постанову: про самостійну Україну в нашій пресї не писати нї слова, аж поки партійний зїзд не займе свого становища до сього питання, ми виконували свято.Як говорить автор брошури: „Ми (українська інтелїґенція) мусимо памятати, що ми предтечі того великого, що йде за нами, ми тільки оповіщуємо його силу, ми лиш посланцї його. Сей великий — увесь український нарід“.
В наших, тодї ще наскрізь інтелїґентських громадах змагали ся ми за і проти самостійности. Але дїяльність нашу повели ми серед того Великого, серед мас українського народу, яким тодї було не до самостійности. Ми гуртували ті маси, які колись могли би взяти в руки рушницї, які змогли би повернути люфи гармат на північ…
Проти півночи звернені гирла великих гармат. Чужі вони нам, повернені не нашими руками — але проти нашого ворога! Вони розбивають наші кайдани і тому цїлком послїдовно ми говоримо: Настав час здвигнення самостійної України. Тепер не лише інтелїґенти говорять се. За самостійну Україну тепер стоять ті маси українського народу, в чиїх руках і рушницї й гармати. Тому ми тепер, виставляючи гасло самостійности України, такіж реальні й урівноважені полїтики, як тодї, коли ми, сцїпивши зуби, се наше гасло замовчували.
Непримиримий, смертельний ворог українського народу — царський бюрократизм — не істнує більше. В огнї світової пожежі, підпаленої захланною царською політикою, в реві гармат звалили з себе народи Росії тяжку мару, яка душила нас протягом: столїть.
Московський нарід перебрав державну керму в свої руки. Ми твердо віримо, що московський нарід в своїй державній полїтицї пірве з московською традиційною полїтикок „собиранїя зємель“ на перекір тому; що заповів уже в його імени Мілюков; що московський нарід не піде шляхом найстаршої демократії Европи і не змагатиме нас і далї держати на становищі Ірляндії; а відкриє нам змогу самим порядкувати в нашій хатї.
Ми стоїмо за мирне співжитє зі всїма народами в світї, не лиш з московським і польським, але заразом гуртуємо наші сили, щоб бути готовими відстояти своє право на вільне життє від усїх, хто гадає, що ми, наше поколїннє, родившись у ярмі, маємо в ярмі й сконати.
В українських інтелїґентських кругах досить широко розповсюджена поплутана оцїнка самостійництва. Перед війною в пресї на російській Українї про самостійництво, яко таке, не писало ся зовсїм, а зате досить енерґічно пропаґувала ся Д. Донцовим так звана „австрійська орієнтація“. В сутї річи ся орієнтація, як тактичний спосіб боротьби, має таке-ж саме оправданнє в буденних життєвих обставинах, як і орієнтація російська або польська. Оріґінального в нїй нїчого немає. Заімпонувала вона неполїтикови Донцову по його переїздї до Галичини, як велика полїтична мудрість лиш тому, що він нїчого мудрійшого на полїтичнім виднокрузї Галичини добачити не міг. Він старанно, з запалом і не без успіху перекладав сю переважно польську полїтичну мудрість на українське і ширив її досить ревно по наших видавництвах, оскільки російська орієнтація деяких наших редакцій не закривала йому до того змоги.
Ще раз: на буденнї передвоєнні часи се була користна праця. Її треба лиш відповідною міркою змірити й не плутати з самостійництвом, з яким вона не має більше спільного як і всяка инша полїтична „орієнтація.“ Орієнтація міняєть ся від того, які полїтичні взаїмовідносини істнують в данний момент між тими партіями чи націями, яких інтереси перехрешують ся з нашими. Щоби бути справжнїм полїтиком, треба мати основну цїль, до якої прямуємо; тодї можемо сміливо в відповідній хвилї держати ся тої чи иншої орієнтації. Лиш орієнтація не сміє не тільки не заступити, а навіть на хвилинку затемнити основну цїль. Загубимо цїль — станемо іграшкою в чужих руках, як се з Донцовим і стало ся.
Донцов, як „представник Заґальної Української Ради,“ в Стокгольмі весною 1915-го року інформував шведську пресу, що наче-б то нема нїодної серіозної української полїтичної орґанїзації, яка-б домагала ся самостійности, і що Україна почуватиме себе щасливою, як що до Австрії приріже війна більший чи меньший кусок України.
З огляду на те, що Донцов, подаючи свої інформації, покликав ся на те, що він сам російський Українець, а заразом заступає й австрійських Українцїв, як „представник“ Загальної Української Ради,“ то для „Союза визволення України“ було важно установити з чийого властиво припоручення Донцов так формулував бажання українського народу й чому властиво він, знаючи дуже добре наші самостійницькі постуляти, виступаючи часто з твердженнєм, що „він перший“ обоснував „самостійництво“ (плутаючи тут свою орієнтацію з самою цїлю), раптом так упав з тону?
„Союз визволення України,“ як представник змагань російських Українцїв, як відомо мав кілька місць в Загальній Українській Радї і одно місце в президії Ради, входячи туди з єдиною цїлю заманїфестувати спільність полїтичних українських змагань по обидва боки кордону. Як члени Загальної Української Ради і її президії, ми знали цїлком певне, що Донцов не був і не міг бути нїяким „представником“ Загальної Української Ради, а що найвище міг заступати приватні інтереси декого з членів Президії Ради.
На запит, звернений до президії З.У.Р., в чиїм імени і з чийого припоручення виступив Донцов з сим самовідреченнєм українського народу, дістали ми від п. віцепрезидента З.У.Р., М. Василька, тодїшнього покровителя п. Донцова, таку знаменну відповідь: „Він, віцепрезидент М. Василько, запевняє, що п. Донцов, живучи в Берлінї, стоїть в повнім контактї з нїмецьким і австрійським урядом і напевне, так догадуєть ся пан віцепрезидент Ради, дістав вказівки від центральних правительств заманїфестувати більш помірковані українські вимоги, бо мабуть на сей момент, по ходу воєнних подїй і міжнародних взаїмовідносин, самостійницькі змагання Українцїв не підходять для правительств центральних держав.“
За вірність змісту вияснення п. М. Василька нищепідписаний ручить: протоколів сього засїдання немає у мене під рукою, щоб можна було віддати власні слова його.
Сей „практичний полїтичний крок“ п. Донцова як найкраще вияснює всю небезпечність „орієнтацій“ для тих людей, у кого нема одної твердої цїлї. І навпаки, для кождого, хто уміє полїтично думати, ця ілюстрація як найкраще виясняє полїтичне становище „Союза визволення України“, який, звертаючись підчас війни до центральних і невтральних держав з своїми представленнями її домаганнями, весь час прямував до одної і тої-ж цїлї — державна незалежність цїлої України.
8 квітня 1917 року.
Вецляр, Schöne Aussicht.
За видавцїв
Ол. Скоропис.
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
| Для цієї роботи не вказано ліцензію, або вказана ліцензія не підходить для Сполучених Штатів. Причина: Недостатньо інформації, щоб визначити ліцензійний статус у Сполучених Штатах |