Руіна/Гетьманованє Бруховецкого/X
| ◀ ГЛАВА ДЕВЯТА | Руина. I. Гетьманованє Бруховецкого ГЛАВА ДЕСЯТА |
ГЛАВА ОДИНАЙЦЯТА ▶ |
|
На останку Польща и Росія помирилися. Зупинивши воєнни̂ справы, во̂дпоручники обохъ державъ зъѣздилися ко̂лька разо̂въ, та довго не могли поєднатися, зновъ розъѣздилися, зсылалися зъ своими урядами и зновъ зъѣздилися.
Отакъ и проволѣкалася справа ажь до нового 1667 року. За Польщею показалось зновь бо̂льше надѣй и приводу проволѣкати справу, нѣжь за Москвою. Неблыскучимъ було становище московскои державы: фінансы занепали, монеты було въ омаль, новои не робили, платили служачимъ не гро̂шми, а сибірскими футрами, футра мусѣли спродавати, часомъ дешевше того, за що брали ихъ служачи, та й на футра була недостача. Во̂йско не гараздъ було вымуштроване; удержувати єго було трудно. Ватажки майже щоденно жалилися, що ихъ по̂дурядни̂ втѣкають. Фортецѣ були не полагоджени̂, наро̂дъ бѣдувавъ во̂дъ поборо̂въ и користолюбства властей; воєводы и дяки, ѣдучи правыми мѣстами и околицями, дбали лишень про власни̂ кишенѣ; механізмъ устрою розхитався; самъ державець загрузъ въ дро̂бну набожно̂сть, мало знався зъ бѣгучими сучасными народными потребами, втѣшаючи свою совѣсть тымъ, що во̂нъ выконує церковни̂ правила; во̂нъ не пропускавъ церковныхъ богослужень, та роздававъ старцямъ милостыню зо̂брану зъ збѣднѣлого народу. Самъ во̂нъ бувъ чоловѣкомъ добрымъ, щиро бажавъ усѣмъ добра, але по̂дпадавъ по̂дъ вплывъ тыхъ, котри̂ стояли побо̂чь него, користувалися зъ єго доброты и довѣря и часто ошукували єго. Дѣловодствомъ кермували лукави̂ дяки, котри̂ дбали лишень про свою дро̂бну користь. Скро̂зь панувало лицемѣрє и тупоумно̂сть. Не мала Московщина нѣ спо̂льнико̂въ, нѣ прихильнико̂въ. Навпаки було въ Польщѣ: тамъ була спо̂льникомъ татарска орда страшенна своимъ руйнуючимъ чиномъ спроваджуваня во̂йны. Вже нѣчого було й гадати вдержати те становище, яке добула собѣ Росія въ половинѣ XVII. в. за Богдана Хмельницкого, коли помѣжь Польщѣ а Росіи стояло пытанє: кому зъ нихъ верховодити? Теперь въ Москвѣ не гадали вже, що бъ вдержати при собѣ велике князѣвство Литовске; навѣть не гадали й того, що бъ вдержати всю Украину, котра зъ доброи волѣ пристала до Московщины. Трудно було Москвѣ вымагати сего; бо вона сама, своєю безглуздою політикою скоила колотнечу на Украинѣ и росколола громаду на двоє: одни̂ бажали, а други̂ нѣ — пробувати въ державному звязку зъ Москвою. Ти̂, що не бажали сего, выробили собѣ идеалъ самосто̂йного, незалежного истнованя Украины; на лихо въ народѣ не ставало ще духовыхъ и моральныхъ силъ, що бъ досягти до сего идеалу: тымъ-то Украинцѣ й кидалися то на той, то на другій бо̂къ, чѣпляючись за надѣю, коли не на Поляко̂въ, такъ на Татаръ и Турко̂въ. Московскій урядъ почувавъ, що силы єго державы по̂дупали и во̂нъ вперся лишень на те, що бы вже вдержати при собѣ, хочь бы невеличку частину съ того, що само зъ доброи волѣ злучилося зъ Московщиною. Такимъ чиномъ Москва не во̂дъ того була, що бъ лишити при Польщѣ у него правобережну Украину, а себе обмежувати вже лѣвобережною, добра частина котрои давно належала Москвѣ, але була страчена за Олексѣєвого батька Михайла по̂сля смутнои самозванщины. Благочестивый царь Олексѣй бажавъ вдержати на правому боцѣ Днѣпра, хочь бы Кієвъ зъ околицею, на пять, чи шѣсть верстовъ, и хочь бы не на вѣкъ, а роко̂въ на пять, сподѣваючись, що за сей часъ перемѣняться обставины. Польски̂ во̂дпоручники не йшли и на се, и царь Олексѣй на останку почавъ вже згоджуватися, що бъ и Кієвъ во̂дступити по̂дъ Польщу, але тутъ Дорошенко, выявивши зъ себе одкрытого ворога Польщѣ и умовившись съ ханомъ, привѣвъ Татаръ, котри̂ роспочали руйнувати польски̂ краины и тымъ часомъ зъ недавныхъ спо̂льнико̂въ обявилися ворогами Польщѣ. Зъ сихъ обставинъ и покористувався Ордынъ-Нащокинъ та й вымовивъ Москвѣ Кієвъ, прецѣнь лишень на два роки. Поляки сподѣвалися, що за сей часъ вони переиначать на Украинѣ все на сво̂й ладъ и нестала орда зновъ справлятиметься на ихъ руку. Отакимъ робомъ 13. сѣчня 1667 р. и по̂дписано умовы на 13 лѣтъ, до червця 1680 р. Москва мусѣла поступитися польскимъ во̂дпоручникамъ подарунками, имъ подаровано по 10 тысячѣвъ золотыхъ, а головному референдареви Брестскому — вдвоє. Видко, що вже й тодѣ польски̂ державни̂ люде не во̂дъ того були, що бъ взяти во̂дъ чужихъ державъ подарунки, за спроваджуванє дѣлъ, хочь и на переко̂ръ интересамъ свого власного ро̂дного краю.
Во̂дповѣдно симъ умовамъ въ березолѣ того жь року зъ Москвы выряжено гонцемъ у Крымъ стольника Ефима Лодыженьского разомъ съ крымскимъ гонцемъ Мухамедъ-Агою, котрый приѣздивъ въ Москву прохати царя роспочати вмовлятися съ ханомъ. Лодыженьскій зъ своимъ товаришемъ „подьячимъ“ Скворцовымъ переѣздили черезъ Полтаву и выпрохали у тутешнёго воєводы Волконьского, впровадити собѣ рейтаро̂въ. Перевѣзшись черезъ Днѣпро бо̂ля Переволочны, татарскій гонець поѣхавъ попереду, Лодыженьскій ѣхавъ за нимъ позаду. Се було 4. цвѣтня. Ажь ось помѣтивъ Лодыженьскій позадъ себе 150 сѣчовико̂въ, котри̂ зимували въ украиньскихъ мѣстахъ и теперь верталися на Сѣчь. Дня 6. цвѣтня Сѣчовики минули Лодыженьского и поѣхали попереду. Въ урочищѣ Першои-Пришибы бо̂ля рѣчки Базавлука наздо̂гнали Запорожцѣ крымского гонця и напали на него: замордували єго и 30 єго товаришѣвъ, забрали у нихъ коней и всю худобу. Семеро Татаръ зъ двома ко̂ньми спаслися и побѣгли по̂дъ оборону до Лодыженьского. Лодыженьскій прибувъ зъ ними 8. цвѣтня въ Сѣчь, оповѣстивъ кошового Ждана-Рога, яка пригода постигла татарского гонця и вымагавъ знайти и покарати на смерть виноватыхъ Сѣчовико̂въ. Кошовый єму во̂дповѣвъ:
„У насъ на Сѣчи нема отыхъ лихихъ людей. Ся пригода счинилася безъ вѣдому кошового уряду“.
Незабаромъ прибуло въ Сѣчь 30 Запорожцѣвъ съ помѣжь тыхъ 150, що ѣхали зъ Лодыженьскимъ, наздо̂гнавши єго. То бувъ козакъ Иванъ Соха съ товарищами, котри̂ не по̂шли на розбишацтво проти татарского гонця.
Лодыженьскій вымагавъ, що бъ єго пустили дальше ѣхати; але 10. цвѣтня Запорожцѣ скликали раду и прирадили во̂добрати у гонця гроши и листы. У Лодыженьского були гроши во̂дъ царя Крымскому ханови и платня боярину Василю Шереметеву, котрый перебувавъ у полонѣ въ Крыму: була грамота царска до хана и листы до московского по̂сланця въ Крыму Якушкина. Запорожцѣ переглядѣли все, але листо̂въ, яки̂ були у гонця, не читали. Гонцеви выповѣли, що єго докищо не пустять, бо въ Сѣчѣ нема нѣ царского наказу, нѣ грамоты во̂дъ гетьмана.
Чи по волѣ, чи по неволѣ, а мусѣвъ Лодыженьскій сидѣти въ Сѣчѣ, не тямлячи, чи довго доведеться єму просидѣти. Дня 12. цвѣтня Лодыженьскій выславъ листъ до Бруховецкого, але й кошовый листувавъ до гетьмана, запевняючи, що крымского гонця замордували злодѣѣ, а кошовый урядъ про те не вѣдавъ.
Сидячи въ Запорожѣ, Лодыженьскій бачивъ, якъ приѣздили въ Сѣчь Дорошенкови̂ по̂сланцѣ. Зъ сего приводу кошовый скликавъ раду и радилися, що во̂дповѣдати; але Москалѣ, котри̂ сидѣли въ полонѣ тутъ, не могли настояще зрозумѣти, про що радилися сѣчовики. Лишень сѣчовики натякали рейтарамъ, що царски̂ Москалѣ стоять залогами въ украиньскихъ мѣстахъ; мы ихъ выпремо всѣхъ, що бъ на нашо̂й Украинѣ на заставахъ жадного царского ратника не було.
Въ Москвѣ, одержавши таку несподѣвану вѣстку про пригоду зъ Лодыженьскимъ, заразъ вырядили до гетьмана по̂сланцемъ Василя Кикина; во̂нъ повѣзъ наказъ, абы гетьманъ заразъ же вырядивъ въ Сѣчь певныхъ людей и звелѣвъ Кошовому Ждану-Рогу и всему запорозкому товариству, нарядити слѣдство про замордованє ханьского гонця, выслѣдити, чи не було тутъ по̂дослано злодѣѣвъ во̂дъ Дорошенка и на останку покарати душегубо̂въ на смерть. А Лодыженьского во̂дпустити въ Крымъ и провести єго до першого татарского мѣста Шекерменя, та разомъ зъ Лодыженьскимъ выпустити и тыхъ Татаръ, що були съ ханьскимъ гонцемъ и втекли во̂дъ смерти, вернувши имъ усе, що взято було у нихъ.
Кикинъ прибувъ у Гадячь до Бруховецкого 15. мая. Гетьманъ, перечитавши царскій наказъ, вырядивъ на Сѣчь гадяцкого полкового осаулу Ивана Донця, переказати кошовому царску волю.
„Се все коить проклятущій Дорошенко, мовивъ Бруховецкій до Кикина; во̂нъ по̂дсылає на Запороже своихъ по̂сланцѣвъ, хоче перетягти на свою ручь товариство. Боязко менѣ, коли бъ во̂нъ своимъ лукавствомъ не спокусивъ кошового. И до насъ сюды заходять зазывни̂ листы и во̂дъ Дорошенка и во̂дъ Крымского хана: по̂дмовляють старшину и поспо̂льство злучитися зъ ними.
Въ Сѣчѣ тымчасомъ, ще доки прибувъ гетьмано̂въ по̂сланець Донець, 12. мая зсадили кошового отамана Ждана-Рога и выбрали натомѣсць другого, та й стали гомонѣти на радѣ, що дѣяти съ царскимъ гонцемъ?
„Треба знайти тыхъ, що замордували ханового гонця, промовивъ зсадженый кошовый Жданъ-Ро̂гъ.
„А якъ ты ихъ знайдешь? гомонѣли козаки: Самъ ты мусишь тямити, хто замордувавъ, бо гонцеве добро у тебе въ куренѣ“.
Потрусили Ждано̂въ курѣнь и справдѣ знайшли тамъ лукъ, стрѣлы и шапку-мисюрку (залѣзну).
„Ось воно де мурзине добро!“ гомонѣли козаки. Жданъ во̂дповѣвъ: „Се менѣ козаки подарували, а де вони добули — про те не скажу, не пытавъ у нихъ“.
Козаки нѣчого Жданови не заподѣяли и здається, чи й роспытували єго, хто съ козако̂въ принѣсъ єму оти̂ подарунки.
Дня 15. мая Сѣчовики прирадили выпустити царского гонця и єго рейтаро̂въ, та заразомъ вже выпустити въ Крымъ и Татаръ, товаришѣвъ замордованого гонця ханового. Усѣхъ ихъ посадили въ човны и вырядили зъ ними, нѣ бы то провести ихъ 40 Запорожцѣвъ въ човнахъ; зъ ними поплывъ и новый кошовый Остапъ Васютенко. Плысти по Днѣпру треба було лишень пять верстовъ, а далѣ вже дорога йшла суходоломъ; тымъ-то напередъ вырядили до камяного перевозу (сѣмь верстовъ во̂дъ Сѣчѣ) коней съ 30 рейтарами, офіцеромъ ихъ Пенкинымъ и зъ сѣма козаками.
Ледви Лодыженьскій проплывъ Днѣпромъ верстовъ за двѣ, якъ кошовый Васютенко (по другому прозвищу Черемисъ) наздо̂гнавъ єго съ козаками и звелѣвъ єму и людямъ єго приставати до берега и выходити съ човно̂въ. Москалѣ корилися; бо не ихъ сила була. Козаки пороздягали ихъ, навѣть сорочки поздо̂ймали и голыми поставляли ихъ въ кругъ, а сами̂ оточили ихъ. „Тѣкайте въ воду, въ Днѣпро!“ гукнули на нихъ козаки. Нѣде дѣтися було Москалямъ; плыгнули вони въ рѣку. Тодѣ козаки пальнули на нихъ зъ рушниць. Куля вцѣлила Лодыженьского и во̂нъ насампередъ по̂шовъ на дно, а товаришѣ єго приспорили плысти. Козаки посѣдали на човны, до̂гнали ихъ и принялися бити. Убили товмача, що бувъ у Лодыженьского, вбили рейтарского офіцера Олексѣя Снѣтина, 5 Москалѣвъ, 4 Татаръ и двохъ боярскихъ людей Лодыженьского, а останни̂: подячій, офіцеръ, три Москалѣ оденъ Татаринъ и инши̂ зъ ними успѣли доплысти до берега: подячого такъ глемезнули весломъ въ голову, що во̂нъ, выйшовши на берегъ, впавъ мовь неживый, а очунявши на силу поволѣкся за товаришами. Усѣ вони голыми по̂шли въ Сѣчь. А тыхъ, котри̂ вырядилися до камяного перевозу, наздо̂гнали козаки, обо̂брали ихъ и коней пово̂днимали. Прийшли и си̂ пѣшки въ Сѣчу: то̂лько двохъ Татаръ встигло втѣкти верхи ко̂ньми въ татарски̂ селища.
Изъ Сѣчѣ всѣхъ отсихъ Москалѣвъ пустили въ Полтаву, а доки вони перебували въ Сѣчѣ, такъ чували во̂дъ козако̂въ отаке: „Мы злучимося зъ Дорошенкомъ! Полтавскій полковникъ въ приязни зъ нами. Мы прирадили, що бъ усѣхъ царскихъ ратнико̂въ и уряднико̂въ повыганяти зъ украиньскихъ мѣстъ, що бъ въ нашому краю не заводили жадныхъ поборо̂въ зъ нашихъ батько̂въ и кревныхъ.
Багацько тодѣ козаки промовляли непристойныхъ сло̂въ, додавъ подячій Скворцовъ, росповѣдаючи въ Полтавѣ воєводѣ — про своє перебуванє въ Сѣчѣ. Дня 25. мая кошовый Остапъ Васютенко повѣдомивъ гетьмана Бруховецкого, що на Сѣчѣ на смерть вбито царского гонця Лодыженьского и пограбовано усе єго добро; але хто, коли и зъ якои речи се заподѣявъ, про те кошовый въ своєму листѣ нѣчого не писавъ.
Одержавши таку несподѣвану звѣстку Бруховецкій загадався було росписати універсалы въ усѣ полки, що бъ выступали на ворохобнико̂въ, та передумавъ, боячись, якъ казавъ Кикину, що бъ не выявилося зрады мѣжь козаками. Се все скоивъ, говоривъ гетьманъ, кошовый Жданъ-Ро̂гъ ради власнои користи и грабежу.
Выряженый во̂дъ гетьмана Иванъ Донець прибувъ въ Сѣчь на саму Тро̂йцю 26. мая. Запорожцѣ скликали раду и перечитали гетьмано̂въ листъ, въ котрому во̂нъ допевнявся знайти виноватыхъ. Тутъ по̂днялася колотнеча и лайка: „Старинни̂“ козаки, се бъ то таки̂, що пробули на Сѣчѣ по пять, або й бо̂льше лѣтъ, и козаки, що не що давно поприходили на Сѣчь съ Правобережа, завели гризню: старинни̂ козаки промовляли до молодыхъ: „Все отсе лихо прийшло до насъ съ правого боку Днѣпра!“ Молоди̂ обернулися до Донця, показали єму забрани̂ у Лодыженьского паперы и промовляли:
„Бачишь! Московскій царь погодився съ Польскими королемъ за тымъ, що бъ звести наше Запороже, отъ за те-то й повтоплювали Лодыженьского и Татаръ“.
Кошовый нишкомъ шепнувъ Донцю: „Ось йди лишень ты до себе въ курѣнь, а то часомъ, що бъ и тебе отутъ не вбили“. Донець послухався; а зако̂лько часу кошовый прийшовъ до него зъ старшиною и мовивъ, що рада вже ско̂нчилася, але промовчавъ про те, що прираджено на радѣ, абы знайти виноватыхъ, котрыхъ вымагавъ гетьманъ. „Не тямимо, що й дѣяти зъ отыми своєвольцями, мовивъ кошовый. Багацько ихъ наперлося въ Сѣчу. Нѣ мене, нѣ старшины не слухаються. Въ усему здаюся на царску волю“.
Хтось изъ помѣжь старшинъ промовивъ: „Настоящій баламутъ Страхъ! во̂нъ втопивъ Евхима! Єго жь були й злапали и до гарматы прикували, а во̂нъ по̂дпоивъ вартового, трохи не вбивъ єго! скрутивъ замокъ бо̂ля цепу и втѣкъ не знать куды“.
Обо̂звалися Запорожцѣ, котри̂ выдавали себе, що вони выйшли съ турецкого мѣста Исламъ-Кермена и промовляли, що при нихъ прибувъ до Турко̂въ той Запорожець, котрый втопивъ Лодыженьского и Татаръ: Турки задали єго на шибеницю“.
„Ото жь нѣхто другій й бувъ якъ той самый Страхъ; во̂нъ родомъ съ Кальниболота, говорили козаки“.
Продержавши Донця два днѣ въ Сѣчѣ, кошовый одпустивъ єго зъ листомъ до гетьмана. А Бруховецкій сего самого Донця вырядивъ въ Москву зъ листами кошового: „Замордували гонця, писавъ кошовый, заподѣяли се своєвольники безъ вѣдому кошового уряду; але зъ листо̂въ одо̂браныхъ у замордованого гонця, мы спостерегли, що царь втѣшає насъ листами, наче дѣтей яблукомъ; вмовляє, що бъ мы служили єму вѣрно, а самъ побратався съ Польскимъ королемъ, та заразъ за тымъ же й до хана обертається и обѣцяє насъ змалѣти. Та воно вже ся обѣцянка потроху й выконується. Зъ якои речи убогихъ людей, зруйнованыхъ во̂йною, вельми такъ гноблять. Лодыженьского постигла смерть за те, що въ украиньскихъ листахъ наши̂ люде во̂дъ Москалѣвъ терплять велике лихо. Отже, ваша вельможно̂сть, изволь жити зъ нами полюбовно, а царя оповѣсти, що бъ во̂нъ наказавъ своимъ ратникамъ, абы вони въ нашихъ мѣстахъ не творили не вѣдь чого; а коли нѣ, то храни Боже, що бъ не розжеврѣлася велика пожежа“. Кошовый обѣцявъ покарати душегубо̂въ, якъ що буває злапають ихъ, „абы то̂лько царь за злочиньство отыхъ душегубцѣвъ не гнѣвався на всѣхъ Запорожцѣвъ“. Коли жь буде инакше, такъ кошовый похваляється отакъ: „Коли чоловѣкъ хоче орати ниву, то насампередъ бурянъ постягає зъ неи; отакъ и наши̂ предки, не щадячи свого здоровля, а терплячи усе, що доводилося терпѣти, стягували зъ ро̂дного краю бурянъ, що бъ родина наша вродила намъ волю; а воля намъ дорожша надъ все на свѣтѣ. Та й рыбамъ, и птаству, и звѣрятамъ, и всему живому вона мила. Якъ же намъ не сумувати, не тужити, коли за наши̂ послуги хочуть насъ въ неволю повернути“.
Бруховецкій, выряжаючи въ Москву Донця, въ своѣй грамотѣ до царя, писавъ, що „баламутство розносять мужики, котри̂ повтѣкали на Запороже, не хотячи оплачувати податко̂въ, а до того додають и ти̂, котри̂ повтѣкали на Сѣчь во̂дъ великихъ гнобительствъ и утиско̂въ воєводскихъ“. Гетьманъ казавъ, що треба спинити ворохобню московскимъ во̂йскомъ, а на своихъ козако̂въ во̂нъ не сподѣвається, бо мѣжь ними доволѣ є такихъ, що можуть стати заво̂дчиками.
Въ Москвѣ мѣжь иншимъ Донець переказавъ, що Запорожцѣ ремствують на гетьмана за те найважнѣйше, що во̂нъ выпрохавъ у царя на Украину воєводо̂въ, ратнико̂въ и переписчико̂въ.
Дня 26. червця Донцеви дано царску грамоту до гетьмана. „Довѣдалися мы, стояло въ грамотѣ, що по украиньскихъ мѣстахъ лихи̂ люде складають недобри̂ рады про зборы грошима и хлѣбомъ на прохарчованє ратнико̂въ и вважають собѣ ваготою те, що, ради ихъ обороны, наши̂ ратники перебувають въ мѣстахъ. Переписчико̂въ мы вырядили не на те, що бъ дратувати наро̂дъ, а що бъ забезпечити єго; та й вырядили мы ихъ лишень по вашому проханю, се бъ то по проханю гетьмана, полковнико̂въ, старшины, сотнико̂въ, старшины и чернѣ, на чому мы, великій державець вамъ и всему поспо̂льству поняли вѣры и теперь сподѣваємося, удержувати и харчувати нашихъ ратнико̂въ, выряженыхъ до васъ за для обороны и заступництва, безъ жадного гнобленя украиньского народу“. Бруховецкому наказувавъ царь радитися зъ Шереметевымъ про те, якимъ чиномъ спиняти легкодухихъ людей и не обважняючи народа, харчувати царскихъ ратнико̂въ по украиньскихъ мѣстахъ.
Разомъ зъ нещасливымъ дѣломъ Лодыженьского выпала друга рѣчь въ Полтавѣ. Дня 9. червця прийшовъ до Кикина въ Гадячь наказъ ѣхати въ Полтаву, выслѣджувати спо̂рки и непорозумѣня полтавского воєводы Волконьского и єго Москалѣвъ съ полтавскимъ полковникомъ Витязенкомъ, козаками и поспо̂льствомъ. Полтавцѣ жалѣлися, що воєвода и ратники беруть зъ нихъ не належно поборы, чинять надсиля, однимають у козако̂въ млыны, а воєвода жалѣвся, що полковникъ не живе зъ нимъ въ ладу, не дає збирати въ царску казну податко̂въ съ проѣзжихъ и розставляє свои варты на ярмаркахъ и въ слободахъ. Кикинъ выслѣдивъ неладъ въ урядованю воєводы: сей бравъ податки зъ медо̂въ не лишень съ поспо̂льскихъ самыхъ, а й съ козацкихъ черезъ те, що переписчики деякихъ козако̂въ повписували въ поспо̂льство. На Украинѣ бувъ отакій звычай: люде звалися на ро̂жни̂ призвища, у иншого було три, або й бо̂льшь призвищь, по батькови, по тестю, по жѣнцѣ. Выпало такъ, що переписчики помилилися, и вважаючи на похожи̂ призвища, позаводили козако̂въ въ поспо̂льство, а въ козацки̂ списки заведено тыхъ самыхъ козако̂въ зъ другими призвищами: по̂дъ часъ опису ти̂ козаки були въ походѣ, по̂дъ Кременчугомъ, а инши̂ и въ Запорожѣ, и не мали спроможности самымъ подавати обявки про себе переписчикамъ. Переписчикъ по полку не ѣздивъ самъ, во̂нъ сидѣвъ въ Полтавѣ, ѣздили єго помо̂чники, котри̂ поспѣшаючи, заводили козако̂въ въ поспо̂льство, не бачачи ихъ и не роспытавши, хто вони таки̂, а посполити̂ умысне такихъ козако̂въ называли посполитыми, що бъ бо̂льше було посполитыхъ и легше гуртомъ нести одбутки. Теперь же отси̂ козаки домагалися, що бъ имъ повертали поборы неналежно зъ нихъ побрани̂. Полковникъ и козаки жалѣлися ще, що воєвода бере хабарѣ на ярмаркахъ съ крамарѣвъ, черезъ що крамарѣ одбиваються во̂дъ ярмарко̂въ, а воєвода писавъ на полковника и полкову старшину, що вони похвалялися на смерть повбивати збо̂рщико̂въ царскихъ податко̂въ на ярмаркахъ. Якъ роспочавъ Кикинъ выслѣджувати оти̂ справы, такъ багацько дехто зъ Украинцѣвъ говорили воєводѣ самъ на самъ недобри̂ речи и про полковника и про воєводу, але додавали, що сего вони не скажуть голосно, бо бояться, що бъ не розгнѣвити на себе того, про чиѣ зли̂ вчинки доводитимуть.
Въ липнѣ Кикинъ поѣхавъ зъ Гадяча въ Москву. Черезъ него гетьманъ прохавъ царя, абы во̂нъ выбачивъ Запорожцямъ ихъ провину зъ Лодыженьскимъ, а то що бъ вони не звертали до Дорошенка и Крымского хана.