XII.

Коли Москалї сьвято виконували умови згоди, уложеної в Бахчисараї, і Самійлович усякими способами пильнував, щоб не допускати заселення правобережної України, Турки до сеї справи відносили ся не так честно. Турецький султан віддав Україну, як своє звойоване зброєю добро, на володїннє молдавському господареви Івану Дуцї. Мимо статий згоди, Дука звелїв заводити там слободи, назвав новим козацьким гетьманом Яна Драгинича, а сей казав настановити полковників козацьких до Корсуну і инших міст, що мали бути поновлені. Такі люди звались тодї осадчими через те, що головним дїлом їх було — осаджувати нових людий на спустїлих місцях. По лївобережній Українї стали кружляти між народом унїверзали молдавського господаря, що приманювали народ обіцянками усяких пільг: думка була така, щоб переманити Українцїв з під царської держави. Самійлович в марцї 1682 р. через посланця свого Мазепу сповіщав у приказ, що унїверзали сї викликають баламутство на лївому боцї Днїпра: не тільки ті правобережні прочане, що зостались без селитьб, але й коренні лївобережане і навіть люди з слобідських полків стали поривати ся на правий бік, бо приваблюють ся пільгами, які фантазия їх геть побільшує.

Мазепу, що привіз до приказу заклики Дуки і Драгинича, спитали:

„Чи не приладжують часом народ до переходу, обіцяючи вільну продукцию горілки?“

— „Ся принада дуже приваблює — оповідав Мазепа — бо в краю гетьманського реґіменту продаж горілки віддано на відкуп, заведено оранди і нїкому не вільно тримати горілки, а попереду того не бувало. Людий, що з того жили, се дотикає.

— А чи не можна відмінити оранд? — спитали Мазепу.

— Нї, не можна, — відповідав Мазепа. Нї защо буде одержувати охочекомонне війско.

Але війна скінчилась і охочекомонне війско можна розпустити, завважили в Приказї.

Мазепа сказав: — як розпустити козаків, то вони всї підуть на той бік до Драгинича і з їх піде нелад й сварки. Люди вони безхатні і звикли до сваволї: таких людий молдавський воєвода з радістю прийме.

А чи не можна винайти прибутків на утримуваннє охочекомонне війска? питали ся у Приказї.

Инших засобів взяти нїгде, — відповідав Мазепа. — Як арендні збори залишити, то прийдеть ся на поспільство накласти ще більше податків, а се буде для Українцїв геть прикрійше. Теперішнї орандові прибутки відкупні — річ прикра, хиба тільки про тих що держали шинки, та й тим, кажучи правду, нїчого нарікати. Хто схоче, то й тепер може спекулювати тим самим, нехай тільки прийде до відкупщика; а як накласти податки на се поспільство, то се буде річ однаково тяжка про всїх. Боїмо ся, щоб народ, що перейшов з правого берега на лївий і тиняєть ся без притулку, на заклик Дуки і Драгинича не втїк знов за Днїпро, і се примушувало, як можна скорійш, обібрати місце для селища правобережним прочанам. В марцї 1682 року приїхав до Батурина Косагів і привіз Самійловичеви карту новопоказаної країни і плян на збудованнє валу, що повинен був обороняти сю країну від татарських нападів. Думка, щоб спорудити такий вал, вже давно була та все відкладало ся на далї, бо різні війскові справи відвертали увагу в инший бік. Край, який обрано було для селища прочан, займає південну частину теперішньої ґубернїї полтавської, невеличкий шматок харківської і північну смугу катеринославської ґубернїї в повітах: новомосковському, верхноднїпровському і павлоградському. Косагів доводив гетьманови, що вал можна спорудити працею Українцїв. Але Самійлович завважив на причини, задля яких дуже трудно було ганяти на сю роботу людий з полків гетьманського реґіменту, окрім того зазначив, що хочаб навіть визначені на картї фортеци і засїки і були споруджені, то всеб такі полтавські і инші полчани не були зовсїм захищені від татарських наїздів. На останку Самійлович обіцяв на другий рік сам, або через певну людину оглянути край обраний для селища. Вал, проєктований тодї, був продовженнєм ще перше спорудженого від Валуйок до Цареборисова, а звідтіль до Валок і до річки Коломака. Новий вал повинен був йти по одній лїнїї вподовж річки Коломака до гирла, де вона втїкає у Ворсклу, а по другій лїнїї від Водолажського рівчака вподовж Берестової і Орелї до городка Нехворощі.

Тим часом Дука і єму підвладні „осадчі“ не переставали переманювати до себе Українцїв і вони потай, не вважаючи на сторожу, з лївого боку перебрались на правий. Самійлович в липцї 1682 р. про се писав до Дуки, але господар відповідав, що в него на думцї не було переманювати підвладних гетьманови царських підданків; він тілько вертає на ранїйші осїлости правобережан, бо вони через те саме, що земля їх віддана, відповідно умовам згоди, Туркам, стали яко би законними підданками Туреччини. Окрім унїверзалів, що приладжували лївобережанських людий обіцянками пільг перебиратись на правий бік, уживано инших заходів: настановлений на полковника до Чигирина Уманець потай заслав палїїв на лївий бік Днїпра, щоб пожежами примусити людий, шукати собі нових селитьб, утїкаючи на правий берег.

Самійлович повинен був боронитись з потайними ворогами в самому підвладному єму краю. В Конотопі якийсь Москаль Атонька розпускав чутки поміж народом, що нїби то козаки мають зібратись на раду в Путивлї і покликати гетьмана на розправу, а як не піде волею, то візьмуть силою. На гетьманську скаргу звелено було покарати на голову Атоньку, як що він справдї виноватий. В києвському кирилівському монастирі схопили двох ченцїв з польскої держави, аґентів унїятського єпископа Шумлянського. У них найдено інструкцию і листи змісту образливого і для московського уряду і для гетьмана. Ченцї з'явили ся, щоб ширити між Українцями незадоволеннє Москвою і нахиляти їх до Польщі, запевняючи, що Річ-Посполита стала зовсїм инша, що тепер там не чинити-муть утисків православній вірі, що народ не буде вже нїчого терпіти від панів і всякому вільно буде жити. Листи, що вони з собою привезли, найшли, одно в вузлику схованому в відро з дехтем, а другі були вдовбані у возї. Ченцям наказано було обіцяти від короля гроші і шанобу значним козакам, як що вони покажуть прихильність до него. Самійлович вирядив сих ченцїв до Москви на росправу, а з Москви їх заслали в Троїцько-Сергієвський монастир. У слїд за сими ченцями прибув з Польщі такий самий емісар Іскрицький.

Кримського хана, яко спільника московського царя, було оповіщено листом Самійловича, що Поляки підбивають московського царя до вороговання з Туреччиною і Кримом, але він ставить поновлену „стародавню дїдівську і приятельську приязнь“ з ханом вище над усякі брехливі під'южування Поляків, що хвалять ся „буцїм проти їх польскої величної шаблї нїхто не встоїть“.

I свої українські вороги чинили колотнечу і нелад проти Самійловича: оден піп, Денис, намовляв мешканцїв Опошнї і Котельви, втїкати на правий бік Днїпра, на слободи; єго за се заслали до монастиря, додавши, що він спекав ся кари на горло через те тілько, що тодї стала ся смерть царя Хведора.

Купцї, що приїздили на Україну за своїми справами, викликали переполох поміж народом, оповідаючи про стрілецькі повстання, які стали ся в Москві після смерти царя Хведора Олексїєвича. Отже Українцї теж стали балакати, що слїд би і на Українї народови повстати, перебити і ограбити значку старшину та орандарів, що обурили проти себе народ. Самійлович, загодя довідавшись про такі речи, видав до народу заспокоюючий унїверсал і повідомив про се боярина Василя Василєвича Голицина; боярин довів до Москви, а звідтіль послано наказ боярину Хованському, начальнику білогородського краю, заборонити купецьким людям, під карою на горло, розповсюджувати між народом усякі дурницї.

З Москви дали знати гетьманови про те, що дяк Прокопій Вознїцин надіслав стверджену турецьким султаном бахчисарайську умову; копію сеї умови прислали до Самійловича, щоб він переглянув і зробив свої уваги.

Гетьман послав у Приказ цїкавий донос, де критикував сю умову в імени гетьманської старшини. Він зауважив перш за все, що в грамотї турецького султана зроблені деякі відміни супроти бахчисарайської умови: промовчано про дозвіл запорожцям ловити рибу і зьвірину в низовинах Днїпра, сказано, щоб не будувати нових міст і не відбудовувати старих на обидвох берегах Днїпра, а тим часом бахчисарайська умова мала на увазї міста тільки на правому боцї, де й не було їх, а не на лївому. Турецький султан зоставляв за собою право заводити селитьби між Днїпром та Богом, а тим часом царські посланцї мали наказ наполягати, щоб край сей зостав ся незалюдненим і щоб Татарам не вільно було там кочувати. Але більш усего знаходив гетьман шкодливим, що в султанській стверджаючій грамотї було сказано, щоб з руської сторони не затримувати посполитих людий, які з лївої сторони Днїпра захотїлиб перейти жити на праву сторону під турецьку державу. Самійлович страхав ся, щоб багато з царських підданцїв не принадилось пільгами та родючостю правобережного краю і не стали втїкати туди, задовольняючись владою турецькою більш, нїж московською.