Руіна/Гетьманованнє Самійловича/V
| ◀ ГЛАВА IV | Руіна. III. Гетьманованнє Самійловича ГЛАВА V |
ГЛАВА VI ▶ |
|
Дорошенко хоч обіцяв, але не поїхав до Переяслава, а почав ріжне вигадувати, щоб прогаяти часу. У своєму листї до Самійловича він заприсягавсь справдити слово, але ранїш прохав надіслати певних людий до Переяслава, які-б відібрали у него присягу в Чигиринї. Гетьман і боярин вирядили до него: перший — чернигівського полкового осавулу Калиника Ничипоренка, а другий — стрілецького голову Романа Ефимєва. Отсї післанцї, прибувши до Черкас, вимагали, щоб з Чигирина теж прислали заручників, прочекали 6 день, не діждали нї заручників, нї листи від Дорошенка і повернули назад нї з чим, а привезли тілько вістки з Черкас, що Дорошенко післав за запомогою до турецького султана та до кримського хана.
Цїлий квітень після сего не відгукав ся вже Дорошенко, до боярина і до гетьмана, а проте до него прибуло 4.000 Татар. Він вибравши частину сеї орди, доручив свому братови Андрію здобути міста, що від него відпали. Місточка Балаклея і Орлівка піддали ся без бою, здавшись на обіцянку, що помилують, але гетьман Дорошенко наказав всїх мешканцїв сих місточок віддати у неволю Татарам. Казали навіть, що, як заняли отсї місточка, тамошній старшинї вертїли очи. Після таких звісток боярин та гетьман вирядили на правий бік віддїл — боярин-полковника Беклемишева, а гетьман яко наказного Дмитрашку-Райча з переяславським, полтавським, миргородським, гадяцьким та лубенським полками. Він наказав їм ще зійти ся з правобережними полками — черкаським, канївським, уманським і торговицьким та з охочими полками і стояти, дожидаючи, куди дальше справа повернеть ся. Але цар Олексїй Михайлович і тепер все ще не губив надїї, погодити ся з Дорошенком. По царському наказу боярин і гетьман заслали ще раз у Чигирин царську грамоту через голову московських стрільцїв Терпигорева. Як потім подав вістку Мазепа, Дорошенко, одержавши від Терпигорева царську грамоту, скликав Чигиринцїв і наказав прочитати її голосно перед всїма. Чигиринцї в одностайне закричали: „Всїм и волимо бути у царя в підданьстві“.
Дорошенко сказав їм: — „І я був би радий, коли-б нам прислали справжню царську грамоту, а то у них ось як ведеть ся: пришлють у полки до боярина, а також до гетьмана Самійловича неписаний папір, і на такому папері ті самі попишуть грамоту, як їм треба, а потім пришлють її до нас. Тілько нас баламутять!“ Покликавши до себе Терпигорева, Дорошенко казав єму так: „Я підданий єго величеству турецькому султану. Дві шаблї раз-у-раз у мене над шиєю висять: султанська та кримського хана. Ранїш сего я дїйсне хтїв бути у підданьстві у вашого царя, а наша старшина і полковники сего не схотїли, але прирадили бути в підданьстві у турецького султана“.
— „Тепера“, сказав Терпигорев, — „твоя старшина і полковники вже самі без тебе вчинили ся в підданьстві царського величества і присягу принесли“.
— „Се — сказав Дорошенко, вчинили вони задля соболїв. Не навіки вони у підданьстві лишать ся. Хутко зрадять: побачите самі. А в царській грамотї, що ти привіз, на мене похваляють ся, що князь Рамодановський і гетьман Самійлович підуть війною на Чигирин. Я ладен їх стрінути, аби-б тільки діждав ся орди. Тепер вже два кримських султана стоять з 6.000 Татар за 20 верстов відсїль. Ось нехай боярин і гетьман йдуть на мене!“
Терпигорев прохав відпустити єго, щоб переказати відповідь. Дорошенко сказав, що трохи згодом відпустить, але потім наказав Терпигорева закувати і кинути в тюрму.
Ромадановський та Самійлович, заславши Терпигорева після царського наказу, чекали відповіди і, виправивши за Днїпро віддїл, не переправляли все війско на правий бік. Тимчасом Дмитрашко-Райча, котрого послано з ватагою межи місточками Балаклеєю і Сьмілою, 9-го червня розбив і забрав у полон Андрія Дорошенка. У сьлїд за сим зза Днїпра приходили до боярина і гетьмана вістки, що до Дорошенка збирають ся турецькі та татарські ватаги, а до того Дорошенко сподївавсь на згоду з Поляками, які лютували на Московщину, що наміряла ся відібрати у Польщі правобережну Україну; що новий польский король Ян Собєський, вибраний у маю, наказав у червнї своєму полковникови Преоровському писати до Андрія Дорошенка, що най брат єго, гетьман Петро, сподїваєть ся на запомогу від Польщі проти московського царя, що не по правдї присвоїв собі Україну. На останку трохи згодом прийшов царський наказ, не гаючись воювати Дорошенка.
5 липня Самійлович перейшов до Черкас. З ним почали переправляти і московське війско. У Чигиринї стревожились. Туди надійшла сила народу з місточок і з сел в облогу. Від натовпу настав голод. Люди заворушили ся, кричали, щоб Дорошенко здав місто і присягнув цареви. Таких горлачів було багацько і Дорошенко не наважив ся вжити острих заходів. Він запевняв всїх, що єго оточали, що от-от прийде страшне мусульманське війско, а сам усе таївсь у замку і не відважувавсь виходити у велике місто, де міг зустріти отверте повстаннє проти себе. „Як що, — казав він близьким — царське війско стане мене добувати, я сяду на бочку з порохом і підпалю, а живцем Москалям у руки не дам ся!“ Під Дорошенком окрім Чигирина, лишалось всего тілько два місточка: Жаботин та Вемедівка, а головно сила, на яку він сподївавсь, були єго спільники: Турки та Татаре. Але Татаре стояли ще за два днї пути від Чигирина на березї річки Інгула, а турецьке війско ще було по той бік Днїстра. Падишах йшов тодї не визволяти Дорошенка, а проти Поляків — карати їх за те, що не додержували бучацької умови, і польскі коронні гетьмани, здаючись на андрусівську умову, вимагали від московського царя військової запомоги. Але падишах по дорозї одержав вістку, що Москалї беруть у Дорошенка міста та замки і вже погрожають самому Чигирину. Після такої звістки, падишах мусїв був перемінити свій замір, відкласти на деякий час розправу з Польщею, а поспішати визволяти свого підручника і стати у ворожі відносини до московської держави. Він поручив кримському ханови скоріш рятувати гетьмана Дорошенка і потім дав обіцянку зараз рушити зо всїма турецькими силами.
Сподїваючись на запомогу тільки від Турків та Татар, Дорошенко випровадив свого ґенерального писаря Мазепу з листами до різних державних людий Туреччини і Криму. Дорошенковому післанцеви додано було 9 Татар, що стерегли єго і вели 15 християнських невільників, мешканцїв лївого боку Днїпра. Дорошенко засилав їх своїм спільникам на подарунок. Коли Мазепа з Татарами і невільниками наближали ся до Інгулу, єму загородили шлях запорожцї, що йшли до ріки Бога з своїм кошовим отаманом Сїрком. Запорожські товариші Олекса Борода та два брати Темниченки зупинили Мазепу, побили Татар, християнських невільників, що були з ним, визволили, а самого Мазепу приставили до свого отамана з листами, що перехопили. Запорожцї дуже розлютували ся, як побачили, що Дорошенків післанець вів християнських невільників на дарунок бусурменам, і хтїли замордувати Мазепу, але єго вирятував Сїрко. „Не вбивайте, братцї, отсю людину“, казав він, — може він на що небудь вітчинї і здасть ся“. І Запорожцї вдовольнились з того, що закували Мазепу, а Сїрко дав вістку про се гетьману Самійловичу. Гетьман вимагав, щоб прислали до него схопленого Дорошенкового гонця, але Сїрко страхав ся, що Самійлович виправить Мазепу до Москви і тим буде зрушено стародавне право не видавати нїкого з Сїчи. Сїрко відмовив Самійловичу видати Мазепу. Тодї Ромадановський за порадою гетьмана, послав у Харків заарештувати жінку Сїрка, що там мешкала, і єго зятя Ортеменка, вимагаючи, щоб вони підбили Сїрка, віддати гетьману Дорошенкового післанця. Ортеменко, що мав на тестя великий вплив, вблагав кошового, вволити гетьманів наказ. Сїрко прислав Мазепу до гетьмана, а гетьман, побалакавши з ним, передав єго боярину. Мазепа пробув у гетьмана два днї. Липня 15 єго виправили до Москви. Виправляючи, Самійлович написав до Мазепи: „Знову кажу тобі те, про що казав, як бачивсь, і в чому дав тобі слово. Ти лишиш ся увесь при всїм своїм добрі, зо всїм своїм господарством. Засилаю з тобою Павла Михайленка, нїженського полкового писаря. Він тебе і до Москви і відтіль назад з Москви провожати ме. Тілько ти у малоросийському приказї щиро повідай все, що нам тут казав про Дорошенкові заміри, і про хана, і про Сїрка, і про інше все; з жадною справою, хоч і малою, не таїсь. Бажаю тобі щасливого пути і скорого до нас повороту.
Мазепа був людина дуже метка і розумна, а до того з таких, що мають природжену вдачу, відразу кожному подобатись і вабити до себе людські серця. Ухиливши ся від крайного лиха в степу від запорожцїв, він встиг подобатись Самійловичу і Ромадановському. Відразу подобав ся він, кому треба було, і в Москві. Мазепа розміркував, що служити Дорошенкови більше нема користи, бо Дорошенкова справа була вже трохи не зовсїм програна. Мазепа зрозумів, що хто з близьких до Дорошенка саме за вчасу за наруч від него відцураєть ся та послужить супротивникам єго, той багато покористуєть ся з сего. В такому саме становищі почував себе Мазепа. Він у „малоросийському приказї“ все розповів про свої відносини до Дорошенка, про відомі єму заміри правобережного гетьмана та про різні обставини і подїї останього часу.
— „Чому — спитали Мазепу — Дорошенко не післав заручників у Черкаси, коли боярин та гетьман виправили до него післанцїв, прийняти від него присягу?“
Мазепа висловив: — приїхало 23 чоловіка від Сїрка і почали казати Дорошенкові, щоб він не їздив до боярина та до гетьмана до Переяслава, не віддавав би своєї булави та бунчука, а, як і перше, — лишав ся-б за гетьмана на правому боцї. А приїхав би у Сїч, щоб затвердити своє гетьманство. А тут прийшли вістки, що з Криму йде до Дорошенка на підмогу орда. Дорошенко не поїхав у Запорожську Сїч, страхаючись царських людий на дорозї, але з післанцем стрілецьким головою не став вже зсилати ся. Я просивсь у него до Корсуня до своєї жінки, а Дорошенко не пустив мене і сказав: „Тебе, певно, Рамодановський спокушує соболями, хочеш мене зрадити!“ Він наказав менї заприсягнути, а потім заслав мене до турецького визіря з листом і наказав переказати єму, щоб скоріш було прислано турецьке або татарське війско. З сїм і виправив мене Дорошенко; а в степу мене перейняв Сїрко. Татар, що мене проводили, запорожцї побили, а я від них не тїкав і не бивсь і перебув я у них в степу тижнїв з пять.
Дорошенкові листи, що взято у Мазепи, писано було до турецького головного визіря, до кримського хана, до ханського визіря і до деяких мурзів, ханських любимцїв. Дорошенко звіщав своїх спільників, що вороги „барабаші“ (таке призвище давали правобережні козаки лївобережним) підступають під Жаботин, а Ромодановський і гетьман „барабашський“ вже переправляють ся з війском через Днїпро під Каневом. Хоча Москалїв і не страшно і колишнї гетьмани з підмогою самих Татар з ними справлялись, але у мене тепер людий мало“.
У Москві привитали Мазепу ласкаво і випровадили, дозволивши перейти з родиною та добром на лївий берег Днїпра. Про се прохав гетьман Самійлович. Відсїль почала переміняти ся доля сеї знаменитої людини.
Пригода Мазепи з післанцем до Турків не перешкодила Туркам подати запомогу Дорошенковій справі. Замість Мазепи, Дорошенкови запоміг тодї Гоголь, який передавшись, як було казано, по переяславскій радї Польщі, зрадив Полякам, знову перейшов на Дорошенків бік і саме в пору звістив турецького султана про лихо, яке чекало чигиринського гетьмана. Поспішаючи рятувати турецького підручника, з початку червня турецьке війско перейшло через Днїстер біля Сорок.[1] Туди збилась сила народу з інших місточок, і обложенцї одинацять день завзято обороняли ся. На останку Турки лютою облогою взяли Куничне і все живе в нему знївечили, а місто спалили. Тим часом Гоголь розбив вірного цареви поднїстрянського полковника Зеленського. Липня 29 брацлавський полковник Лисиця доводив Самійловичу, що Турки набігли на Тульчин, обложили єго в замку, і прохав про рятунок. Самійлович показав Дмитрашкові-Райчу йти туди спід Сьмілої, але Дмитрашко-Райча, дійшовши до міста Буки,[2] вирядив свого наказного Войцу-Сербина з 2000 до Ладижина, а сам повернув на Корсунь, і відтіль на Канїв, бо турецькі язики, що взято у полон, сполохнули козаків, під мукою наговоривши їм, нїбито Турки погодили ся з Поляками та йдуть на Київ. Войца-Сербин злучив ся з Андрієм Мурашкою, якого Самійлович теж вирядив у Ладижин з охочим полком. Ледве встигли вони вступити в се місто, як під Ладижин підійшла турецько-татарська потуга. Ладиженські околицї попалено. Козаки замкнули ся у замку. Але ладижинське поспільство перелякало ся: викинули білу корогву. Великий визір спочатку сеї війни оповістив наказ: „губити всїх невір шаблею“ і Турки, не звертаючи уваги на білу корогву, далї палили у Ладижин. Городяне вирядили до него ще депутатів: ті кланяли ся Туркам і запевняли, що всї мешканцї ладижинські лишають ся вірними підданими падишаха, що ворожі вчинки виявляють не вони, а 2000 барабашівцїв, що прийшли до них непрохані і засїли у замку. Великий визір дав їм таку відповідь: „Коли-б ви були справдї вірні піддані Високої Порти, то ви мусїли-б або видати тих, що до вас прийшли, або відцуратись від них. Побідникам не можна чинити між вами ріжницю“. Ще дужче почали палити, і городяне в-третє вирядили депутатів: начолї їх був ладижиньський протопоп. Мешканцї здавали ся на волю побідника і прохали тільки випустити їх живцем з родинами та добром. Невблаганий визір сказав: що небудь одно з двох вибирайте — або неволю, або смерть; іншої долї вам не буде. Як що ще раз з сим прийдете, звелю гарматами все зустрінути!“ Другого дня городяне вирядили сказати, що здають ся зовсїм на волю побідника. Вийшло 800 козаків, поклали зброю, Турки зараз забили їх у колодки й виправили невольниками на свої ґалєри. Така-ж доля зустріла всїх ладижинських городян з їх родинами. Мурашка нї защо не хтїв піддатись, тримавсь де кілька день з своїми козаками, поки всї не пристали від безупинних баталїй, від спеки та безвіддя, і не полягли оден за одним. Так каже одна звістка. По другій звістцї Мурашка піддавсь сам і з ним 12 чоловіка, між яких були сотник та протопоп. Але коли визір почав чинити допрос, скільки війска у Ромодановського та Самійловича, Мурашка відповів: так багато, що можуть перемогти і султана, і хана. Отсе не подобалось визірови. Він гримнув на Мурашку, а Мурашка сьміливо став докоряти визіреви: „Ви — казав він — по злодїйськи прийшли на нас. Так межи державцїв не водить ся: обступили в Ладижинї нас несподївано і побили. Якби цареви ранїш було відомо про ваші заміри, так султана вашого стрінули-б не то що за Днїстром, але ще й за Дунаєм“. Розлютований визір наказав відтяти єму голову, але схаменувшись, знову єго завернув. А Мурашка став люто лаяти визіра і султана та всїх Турків і проклинав бусурменську віру. Визір наказав покарати єго на горло.[3]
Спід Ладижина головний визір вирядив свого товарища або каїм-мекама, любимця султанського Мустафа-башу, до Уманя — з наказом спалити місто та мешканцїв полонити. А як що спротивляти муть ся — перебити всїх без жалю.
Разом з Турками під'їхала до Уманя Дорошенкова старшина й почала вмовляти Уманцїв піддатись, обіцяючи ласку. Уманський полковник Яворський спокусив ся на такі обіцянки і пішов у турецький табор на поклон. Єго оголошено невольником і заковано. Умань лишила ся без привідця. Турки вимагали безумовної покірливости. Після сего прибули до турецького табору полкові чини, значнїші козаки й городяне. Турки всїх оголосили невольниками, а місто, замість помилування, почали руйнувати. Але в Уманї назбирало ся людий чимало, і вони були добре узброєні, а місто окріплено. Вони почали обороняти ся. Тодї Турки підвели під замок шанцї від Грекового лїса, насипали окопи та бійницї врівень з мійськими, палили з гармат і заразом почали підводити підкопи. Вони вибухнули більшу частину замкового муру на лївому боцї від шляху до Менї. Уманцї забивали прорви возами, гноєм, землею… але Турки підземним ходом пролїзли у місто. Уманцї завзято обороняли ся від них з барканів, з хатних дахів. Кров потоками полила ся по вулицях, Турки не розбираючи всїх губили. Останок Уманцїв збивсь біля міскої брами, що прозивала ся Рашевською брамою, і там вони обороняли ся доти, поки Турки всїх їх не побили. Декотрі залїзли у льох: Турки натаскали туди соломи, запалили і всїх подушили димом. Так згинула вся Умань згола з церквами й народом християнським, на семий день, як прибули до неї Турки. Біля Уманї, турецькі віддїли вигублювали сусїдні місточка і забирали у неволю мешканцїв, яких взагалї у сїй країнї лишало ся тодї вже мало після втеків на лївий бік. Так було зруйновано зовсїм: Тростянець, Бершад,[4] Маньківку,[5] Мале Полонне і інші місточка.
Коли на західному боцї України так орудували Турки про Дорошенка, сам Дорошенко засїв у верхньому городку або замку чигиринському. Він мав, як показав Терпигорев, що сидїв у неволї, до 4.000 війска, яке складало ся з Чемерисів (польских Татар), турецьких яничар, кримських Татар і так званих жолдаків (наємне війско), не лїчучи городян та селян, що зігнано в облогу, — всего тисяч на пятьнадцять. Липня 23-го боярин з гетьманом підступили до Чигирина і в сей день їм піддали ся — Медведівка, Суботів та Жаботин.[6] Отамани післали привести їх до присяги. Війско, що обложило Чигирин, отаборило ся по сей бік Тясмина: боярин став під лїсом, біля ставу, а по лївий бік ставу, на перестріл від міста, став гетьман. На другий бік від Чигирина послано було бунчужного і слободські полки сумський та острогожський.Виведено одинадцять шанцїв, постановлено на них гармати і почали палити. Але з Чигирина можна було відстрелюватись: в обох городках (нижньому і верхньому) мали до сто гармат і доволї боєвого запасу. Обложенцям бракувало тільки зручности, а вороги палили зручнїйше: розбили будинок Тукальского. Митрополїта утїк у верхне місто і від переляку занедужав, а селяне, що були в облозї, перебігали у московський табор і казали, що Чигиринцї ладні піддатись, і сам Дорошенко обіцяє піддатись, як що за тиждень не прийде до него сподїваний хан з ордою. Боярин та гетьман, прочувши про се, хотїли розпочати зносини з Дорошенком і покористували ся з того, що в таборі у них пробував бранець, гетьманів брат, Дорошенко Грицько. Вони наказали єму написати лист до своєї неньки та до брата, вмовляючи піддатись та покластись на царську ласку. З сими листами послано стрільця. Гетьман Дорошенко відповів, що коли боярин бажає з ним міркувати про згоду, нехай присилає не простого стрільця, а яку небудь значну людину. Сим Дорошенко хтїв показати, що памятає про свою повагу. Але стрілець, що ходив до Чигирина з листами, оповідав, що Дорошенко, бачучи свій останнїй час, хоче силоміць розважити себе і всїм показати, немов нїчого не лякаєть ся: раз-у-раз пиячить, ходить по шинках, а перед него грають дуди та скрипки.
Липня 28 ватажки дали наказ переходити війску на другий бік Тясьмина і лагодитись до приступу, але язики приведені показали, що турецький султан вже перейшов через Днїстер і вирядив хана з ордою на визвіл Чигирина. Здавалось, що така чутка повинна була-б примусити ватажків скоріш кінчати розправу з Дорошенком, перше нїж до него прийде підмога. Але ватажки простояли до серпня, не наважившись на що рішуче, а сего дня одержали вістку, що турецький визір з війском стоїть вже біля Ладижина; хан-же йде до Чигирина. Ватажки прирадили, що небезпешно дожидати хана, 10 серпня наказали запалити свій табор і рушили, а 12-го дійшли до Черкас. Через день, як московське війско відступило, Дорошенко зустрів кримського хана за 10 верстов від Чигирина. Спочатку хан на подарунок одержав від гетьмана до 200 невольників з лївобережних козаків, а для всїх своїх Татар — дозвіл брати, скільки треба людий у неволю з околиць Чигирина за те, що мешканцї відпали від Дорошенка, як прибуло московське війско. Далї хан погнавсь за московським війском, що відступило від Чигирина, нагнав під Черкасами 13 серпня але після незначної баталїї повернув назад до Чигирина. Про успіхи турецького війска у західній частинї України московські ватажки, певно, ще не знали, хоча у гетьмана в руках були жалібні листи, що писано з Ладижина та Уманя в останнї днї для сих місточок. Але боярин та гетьман не вважали можливим заслати туди запомогу, тим паче, що сили їх меншали: не тільки у боярина, але і у самого гетьмана з полків самовільно повтїкали підлеглі, так що при гетьманови козацьких сил лишало ся не більше за пятьнадцять тисяч. Гетьман та боярин розміркували краще податись на лївий бік, і тїкаючи наказали спалити Черкаси. Окопи сего міста були в поганому становищі, все попідгнивало, обвалилось, не було нї тайників, нї колодязїв, рів помілїшав і не було кому лагодити: багато Черкасцїв пробувало на Запорожі. Мешканцї що лишали ся у Черкасах, по наказу боярина та гетьмана не ремствуючи подались на лївий берег за війском, бо знали, що інакше їх полонили-б Татаре.
Відступивши від Черкас, хан рушив на Умань, а Дорошенко, пробувши де кілька день у своїй столицї, щоб впорядкувати її оборону, пішов за ханом[7]. Тодї багато поспільства, що пробувало в облозї в Чигиринї, втїкли на лївий берег Днїпра. Серпня 26 визволивсь Терпигорев затриманий Дорошенком. Він розломав вікно своєї тюрми і вилїз відтіль у кайданах разом з вязнями, що там сидїли. За ним була погоня, але він щасливо утїк від неї, переправивсь через Днїпро і добивсь до Кременчука, відкіль єго провели у полк до Ромодановського. Дорошенко, як казали, наказав повішати тих, що не настигли Терпигорева.
Московське війско, що так рішуче зібралось переходити на правий берег, похопцем в одну ніч перебрало ся на лївий. За ними сунули юрби правобережних прочан. Приклад одних залучав інших. В серединї серпня полковник Мигалевський з Лисянки писав, що він довго затримував поспільство „від блуканини“, запевняючи про запомогу від Самійловича, але як поміж народом пішла вістка, що боярин та гетьман повернули на лївий берег, то вже неможливо було нїчим спинити нарід. Крилов опустїв. З великих та малих місточок, з сїл та хуторів йшли обози з возами, які навантажено прочанами, з їх родинами та добром. По їх прикладу і мешканцї Лисянки всї втїкли за Днїпро. Місто, перше людне та міцне, що добре давалось у знаки Чарнецькому, Тетері, Суховієнку, тепер зовсїм спустїло, — каже український лїтописець. Без перешкоди увійшли туди Татаре, тодї як перше страхались і дивитись на се місто. Рух народу до переселювання, що вже багато років з черги більшав через похід Турків на Україну, тепер досяг до найвищого ступня. Мешканцїв України опанував переполох. Де тільки почують, що близько з'явились бусурмени, зараз мешканцї підіймають ся з родинами і добром, яке на швидку поспіють захопити. Часто вони самі не знали, де їм шукати пристановища, і йшли, як казали тодї, „на мандрівку“ або „на блуканину“. Більшість їх простувала на лївий бік. На перевозах проти Черкас і Канева що дня зранку до вечера стояв натовп возів з прочанами, чекаючи черги для переправи. Ледве встигали їх перевозити. За Днїпром вони подавались на схід до слободських полків шукати привільних місць задля нової оселї. Але декотрі з західної частини України втїкалн на Волинь та в Червону Русь, у польскі володїння. Сила прочан не діставшись до нової селитьби, гинули з голоду, безвіддя і надзвичайної утоми, у непривітній пустелї, в яку оберталась тодї правобережна Україна, яку ще недавно Поляки прозивали їх благодатним Єгиптом. На віки покидаючи свій рідний край, прочане часто палили свої господи. Так Дорошенко, сьлїдкуючи за ханом з Чигирина, прочув, що мешканцї Богуслава спалили свої двори і втїкають на мандрівку. Він видав унїверсал, де писав: „Узнавайте добрість нашу з того, що ми вас по чужих кутках блукати не посилаємо, а дбаємо про ваше добро і за вас не жалїємо власного здоровя. Не сумнївайте-ж ся нї в чому, і затримуйте тих, що ідуть на мандрівку. Райте їм повертати до своїх осель, до свого добра. А хто нас не послухає і не захоче повернути назад від Днїпра у свої давні оселї, не втече від лиха і там, куди гадає переховатись, бо ми закінчивши з заднїпрянами, не гадаємо лишити свою справу, хоча-б війна і на кілька лїт затягла ся.
Місточка і села, що спокусили ся на такі унїверсали і піддались Дорошенкови, були люто покарані за їхню віру. Дорошенко віддав Татарам усїх тубольцїв у неволю. Були і такі випадки, коли поспільство з крайного голоду само віддавалось Татарам. Так з околиць Корсуня 3.000 селян, не маючи змоги пробрати ся на лївий берег Днїпра, хтїли бігти до Орди. Але Андрій Дорошенко їх завернув.
Дорошенко, попри зруйнований та залитий кровю Умань йшов до султанського табору, що був недалечко від Ладижина. Коли гетьман в'їздив до турецького обозу, єму загородила шлях густа юрба українських невольників. Вони уклонили ся до землї і благали, щоб він заступив перед султаном. Вересня 5 гетьман ставивсь падишаху, одержав оксамітну шапку, що облямовано соболячим хутром, золоту булаву, коня з богатим убраннєм і халат — звичайний подарунок султанської ласки підручникам.
Дорошенко випрохав у падишаха волю декотрим з невольників: то були, певна річ, деякі з громади людий всякого чину, яких наловили, переважно молоді парубки та дївчата.
Від падишаха Дорошенко з ханом рушив на Синицю[8]. Одно по другім міста присилали до гетьмана, що вони бажають корити ся. Прислав тодї до Дорошенка і брацлавський полковник Лисиця, що щиро служив цареви, але не одержавши від Самійловича до-часу запомоги, тепер поневолї мусїв був уклонити ся Дорошенкови. З Бук[9] хан вирядив частину орди з нечисленним ясиром, який одначе Українцї встигли на дорозї відбити і визволити. Сам хан йшов укупі з Дорошенком до Днїпра. На дорозї Дорошенко наказав захопити і закувати у кайдани старшину з місточок: Насташки,[10] Рокітна,[11] Вахнівки[12] і Богуслава за те, що вони підбурювали нарід, щоб відцурати ся Дорошенка. А Степан Бутенко і білоцерківський полковник утїк з жінкою до Білої-Церкви, але білоцерківський комендант наказав зарубати єго нїби за те, що він перше зраджував Ханенкови і переходив до Дорошенка. Дорошенко з ханом підступили до Днїпра біля Ржищева і вже забирали пороми, щоб перебратись на лївий бік, коли раптом хан миттю повернув до Криму, прочувши, що московське війско, Калмики та Донцї-козаки турбують кримські улуси. Дорошенко став під Корсунем. Єму лишили Татар, як кажуть, тисяч до десяти. Тут Дорошенко почув, що тисяч більш десяти прочан їдуть з Побожа і Поднїстря обозом, простуючи за Днїпро. Дорошенко з Татарами перейняв їх під Сьмілою. Прочане почали було змагатись. Дорошенко наказав всїх їх рубати, не розбираючи нї полу, нї віку, а тих, що не змагались й відразу корили ся, віддав Татарам в неволю.
Дорошенкове становище стало тепер справдї траґічне. Турки й Татаре, що прийшли єму на запомогу, не тільки не підперли єго справ, але до останку попсували. Не сила була бусурменам-спільникам силоміць примусити нарід, любити гетьмана. Навпаки, Українцї дужче рвали ся покидати батьківщину, аби-б тільки не бути під рукою у Дорошенка; і вже з єго ріднї, яких було багато на Українї, і з самих щирих єго прихильників почали втїкати на лївий бік. Козацьке війско, яке він зібрав у Корсунї, загомонїло проти него: „Він нас голодом поморив,“ — гукали козаки. — „Всю країну опустошив, поспільство внївець зруйнував, християн у неволю віддав“. Навіть найбільш певні Дорошенкові серденята почали покидати гетьмана: серденяцький полковник Хведор Мовчан з пятьма сотнями своїх серденят прибув до Канева і заприсягнув цареви. З ним пішло ще 200 серденят, і даремне Дорошенко писав до них, вмавляючи повернутись. До того-ж ще турецький султан наказав Дорошенкови прислати до Туреччини 500 хлопцїв та дївчаток підлїтків. I се обурило проти Дорошенка самих найблищих, навіть тестя єго Яненка, так що Дорошенко вийшов з Чигирина і переховувавсь три днї у лїсї з своїми певними серденятами, поки не втихомирило ся місто.
Память про сей крівавий час народного лихолїття, коли сама тубольна старшина віддавала у бусурменську неволю Українцїв сотками й тисячами, — обізвалась у народній поезиї алєґоричними піснями. Так наприклад, сокіл улїтає на чужу сторону і лишає орла, доглядати єго дїтий і добро. Коли сокіл вертаєть ся, орел каже єму, що дїти єго — соколята, дійшовши до зросту, розлетїли ся по різних деревах; по дорозї їхали пани, зрубали дерево, де сидїли соколята, і самих соколят виправили на подарунок невірі — цареви. Сокіл почувши таку вістку, вигукує: „О, бодай-би не довелось більше отсїм панам панувати, за те що вони задали моїх дїток у чужу сторону!
- ↑ В Бессарабії.
- ↑ Місточко уманьского пов, при р. Раставицї.
- ↑ Се сьвідоцтво Анастаса Черкеса, Грека, що крамарював у Лисянцї. Як полонили Грицька Дорошенка, він прибув до Переяслава і тут єго постановлено „ротмістром“ в охочому війску. Самійлович вирядив єго з віддїлом на Поділлє, де він, злучившись з Мурашкою та Войцою-Сербином, засїв у Ладижинї. Анастас сьвідчив, що як з'явилась турецька потуга, Войца-Сербин потай утїк, а потім Мурашка піддавсь Туркам, і ті, що лишились, обрали за старшину Анастаса. Шість день Турки палили у місто, на семий зробили два приступи. Анастас дав їм відсїч. Але городяне поддались і всїх їх було обернуто в неволю, а молодих дїтий бусурмени покололи списами і ножами. Анастас, ухиляючись від лютої кари, яка стрінула-б єго яко старшину, переодяг ся селянином. Єго було продано, викуплено волоським господарем Дукою і виряжено через Угорщину у Польщу. Він ставив ся там перед королем. Король єго повитав, обдарував і пустив на Україну, а Самійлович післав єго до Москви. В єго сьвідоцтві багато чванливости та неімовірности. У Ладижинї окрім 20.000 городян з їх жінками та дїтьми, війскових людий було тільки 1½ тисячи, тільки одна гармата й та попсована, а окопи дуже погані; у Турків же до 40.000 війска і 80 гармат, але Анастас так хоробро відбивав ся, що побив 19.000 ворогів. Султан покарав на горло отамана яничар, гнїваючись, чому не взяв міста, і назначив 500 червінцїв за Анастасову голову! Про Мурашку — така суперечка: спочатку казано, що Мурашка піддавсь й листовне вмовляв Анастаса піти за ним, а потім казано, що визір покарав на горло Мурашку за сьміливі й відважні вихвалки. Того-ж то се сьвідоцтво мало важне.
- ↑ Місточко ольгопольского повіт. при р. Бершадї.
- ↑ Село уманського пов., при р. Тикачі.
- ↑ Чигиринського повіту.
- ↑ Виходцї приносили всїликі вісти про причини такого скорого відступлення: одні казали, що Татаре думають перебратись на лївий берег Днїпра, інші, що Татаре підуть підчинити Дорошенковій владї міста правобережні, що від него відпали. Після інших вістий Татаре дізнались, що Сїрко з Запорожцями пустошить околицї Перекопу.
- ↑ Село канївського повіту, при річцї Рось.
- ↑ Місточко уманського повіту, при річцї Чорний Тикач.
- ↑ Тепер місточко васильківського повіту.
- ↑ Тепер міст. васильків. пов. при р. Рокітній.
- ↑ Тепер міст. бердичівського п.