|
На високій чорногорѣ
Буйні вѣтри вѣют,
По зеленій полонинѣ
Сѣри воўки виют;
Тисяч коней вороненьких
В байраках ирзає,
Тисяч гарних ледѣників
Коники сѣдлає.
А ватажко сивий Мадей
Зморщиў густі брови
Чорні очи заблищали
Та жаждою крови. —
По верх коней яснобарві
Прапори сияли
Байраками и дебрами
Ратищя мелкали. —
∗ ∗
∗
Мрачно, скучно по майданѣ
Пітьма-ся чорнѣє,
Огнѣ горят по шалашѣох,
Лехкій вѣтер вѣє
Мадей велѣў чятовати
Густаю дебрею
Гомін далеко клекоче:
„Вертаймо Мадею,
З верх Бескида глухий дубот,
Бором ся шибає,
Тѣмою вихром ѣдут Угри
Дебрь ся улягає. —
„Нѣт вертать-ся сив Мадею
С соромом до дому;
Глухоў пущеў темноў ночеў
Блудити по лому;
З безчестними оченьками
Ясне сонце зрѣти,
З безчестними губоньками
Богу ся молити;
Кіньми зорю долиноньку,
Засѣю стрѣлами,
Переломлю вражі тучи,
Пролю кровѣ рѣками! —
Та вже сива бородонько
Не тобѣ ся бити —
Під зеленоў муравонькоў
В деревищи гнити;
Не тобѣ ўже сиру землю
Тулами стелити,
Не тобѣ ўже вражу кровцю
Ратищом точити. —
∗ ∗
∗
Трублят роги жубровіи,
Сумно конѣ рзают,
Шумят тучі срѣбних стрѣлок
Та мечи брящают. —
А з байрака летит шпарко
Остроє ратище,
Заточиў ся під Мадейом
Кінѣ на колодище...
Люто кликне сивий Мадей
А дебрѣ заклекоче —
Воўком верже-сь в вражі тучи
Зубми заскрегоче.
Куда мелькие ясним мечем
Кровѣ рѣкою точит,
Куда ратищом засвище
Кінь ѣздця волочит. —
И рев лютший, мрак темнѣйший
По сирѣм Майданѣ...
Звонят конѣ брящят мечи,
Тьмют стрѣли каляні. —
А з Мадея девять стрѣлок
Ссут кровцю теплую,
З бѣлих грудей три ратища
Влекут ся землею. —
Сивий Мадей утомиў-ся
И ноженьки мдлѣют,
З слѣдів кровця виступає
Груди-ся чорнѣют. — —
Вежеж за шию ужеўками
К мажи привязаний,
За рученьки и ноженьки
Вкований в каидани. —
∗ ∗
∗
Вилетѣла зазуленька
Сѣла на тополи —
Заковала жялібненько
Мадей у неволи. —
Ой, зазуле сивенькая!
Не ковай сумненько,
Не задавай серцю тучи
И так менѣ тяжеиько?
Ноги зелѣзо зриває
И в руки-ся ўѣло,
Кровцьоў груди обкипѣли
Тѣло почорнѣло. —
Моѣ други бѣлогруди
В Бескидах дрѣмают,
А ворони чорні крячут
Кровцю попивают!
Моѣх вѣрних ледѣників
Кости ся бѣлѣют
Сѣрі воўки стѣкают-ся
Трупи рвут и виют! —
Ой, полети коваючи
За темненькі звори,
На зеленій лѣвадоньцѣ
Бѣлѣют ся двори;
Не кажи рідному сину
Що мя, уковали;
Лише мене на вѣсѣлє,
На силу призвали,
З студеноѣ кирниченьки
Медом упоѣли,
А під зимну колодоньку,
Снати положили. —
Далибор Вагилевичь.
|
