Роксоляна/VII
| ◀ VI. В невідому будучність | Роксоляна VII. В Царгороді на Авретбазарі |
VIII. Служниця в султанській палаті ▶ |
|
„Viel dunkle Wege fuehren
Vor unbekannte Tueren,
Wer keine Heimat hat…“
„Żal z oczu łzy wyciskał tym, со tam patrzyli,
Co z Bahramem w niewoli w Carigrodzie byli,
Widząc, ano tuteczne ludzie przedawano,
Xiędza, chłopa, szlachcica, — nic nie brakowano.
Jednych kijmi na bazar jak bydło pędzono,
Drugich w pętach, a drugich w lańcuchach wiedziono“.
Щойно перестали падати рясні дощі над гарним Царгородом[1] і весняне сонце усміхалося до нього блиском і теплом. Зазеленіли сади й огороди. І міцніще притулився повій до струнких кипарисів у парках Ільдіз-Кіоску. І зацвили білі й сині бози і червоний квіт брескви покрив гилля її. З величезних мурів резиденції Падишаха позвисали сині, міцно пахучі китиці квітів ґліцинії. Запах їх доходив аж до пристані, де виладовували довгі ряди молодих невольниць. …Йшли сковані, по чотири, злучені міцними подвійними ланцюшками, з кайданками на руках. А для чвірки, в котрій була Настя, якось не стало легких, жіночих ланцюшків. І на березі Золотого Рога столиці Падишаха заложили на її ручки тяжкі ланцюхи, призначені для молодих мужчин-хлопців, стиснувши їх на три огнива, бо дрібні ручки мала.
Булаб тут може ревно заплакала, якби її увагу не відвернули дикі сцени, що діялися тут при виладовуванню мужеських невольників. Від Чорного Моря, від берегів Скутарі й від Моря Мармара тиснулися до Золотого Рога ріжні-преріжні судна, ґалєри, байдаки і каравелі[2]. А з них виганяли на беріг пристані маси невольниць і невольників. З невольницями поводилися ще сяк-так, але невольників гнали як худобу: били буками і різками, дротяними нагайками і кінцями ланцюхів, аж до крови.
Тут узріла розгорнену в самій середині „книгу історії наших найбільших страждань і мук.“ Від хвилі, коли побачила своїми очима, що навіть найстрашнійший опришок турецький умів пошанувати правну владу своєї землі, вже не сумнівалася в розвиненій болем головці своїй, що кождому народови дає Бог справедливий таку долю, на яку заслугує. В синих очах Настуні знов мигнула чаша чорної отруї — на тлі Високого Замку у Львові. І длятого не заридала в голос на березі Стамбулу і золотої пристані його. Тільки дві тихі слези скотилися з очей її на ланцюхи-кайдани і засвітили як перли. І пригадали їй ворожбу циганки, котрої вже давно не згадувала: „В перлах і фарарах ходити будеш і адамашки під ногами будеш, а горючий камінь у волоссю твоїм…“
Не в перлах, а в ланцах ішла, не по адамашку, а по поросі, скропленім слізми невольниць. У волоссю не мала дорогого „горіючого каменя“, але зате немов палахкотів горіючий камінь у голові: хвилями відчувала такий пекучий біль у головці, що здавалося їй, немов її власні очі западаються в нутро голови. Коли біль уставав, віддихала мовби на світ щойно вродилася.
А від Пери й Ґаляти, великанських передмість Істамбулу, гнали сухопуттям в ланцюгах і путах нові товпи вже проданих невольників! Кого між ними не було! Робітний народ; селяне і міщане, шляхтичі й духовні, що видно було по їх одягах: мусіли їх недавно пригнати з Рідного Краю кримські ординці або дикі Ногайці. Бранці йшли сковані й повязані як худобі, биті й катовані. А турецькі пси лизали кров, що капала з їх ран від побоїв.
Настуня закрила очі з внутрішного болю. Були се очевидно бранці з її рідних сторін, бо переважали між ними зітхання до Бога в її рідній мові, хоч чула також тут і там уривані слова польської молитви:„Здровась Марйо ласкісь пелна… мудль сєн за намі ґжешнимі… тераз і в ґодзінє сьмєрці нашей… амен…“
Польську мову чула між нещасними рідше ніж нашу. Пригадалися їй батьківські слова, що й Ляхи гарні пташки, але таки не такі гарні як наші. І длятого меньше їх попадало в отсю страшну каторгу-покуту. Думала: „Як вимірив Божою мірою справедливости…“
Розуміла, що й наші й Поляки були тут дуже нещасні, бо втратили свою Батьківщину, ціннішу навіть від здоровля. І тепер не знали, куди їх поженуть та перед чиїми дверми опиняться. А як не чула вже ні рідної ні польської мови, зачала розглядатися по місті, щоб забути страшний вид, який недавно бачила. Вона зі стисненим серцем дивилася на марморні палати і стрункі мінерети чудової як мрія столиці Османів серед квітів і зелені під синим небом полудня.
Якраз виправляли в Мекку святу весняну каравану, що везла дари й прохання султана до гробу Пророка. Бо був се приписаний день перед початком Рамазану[3].
Вже від ранка глітно було на широкій вулиці, що з північного кінця пристані провадить до Ільдіз-Кіоску, положеного над Босфором, на височині Бешікташу.
Незлічимі повозки сунули в барвистій товпі народа… А від Бешікташу аж до гори Ільдіз стояло шпалірами військо Падишаха. І все ще виходили султанські сили стройними рядами з довгої на милю казарми яничарів, котру скоро кінчив Десятий Султан Османів. Всі дахи камяниць були битком заповнені глядачами. З кождого вікна дивилися цікаві очі тісно стиснених голов. А всі мури по обох боках вулиці обсаджені були видцями до останнього місця. Довжезними рядами сиділи на них турецькі жінки і дівчата в завоях. Кожда з них очікувала нетерпеливо, щоб побачити молодого султана.
Те саме бажання мали й молоді невольниці, яких уложено далеко позаду — просто для того, що дальше в натовпі не можна було ні йти вперед, ні вернути до пристані.
З мошеї вийшов довгий ряд мусулманських духовних: старі, бородаті мужі, поважного вигляду, в довгих одягах з зеленого шовку, з широкими, золотом гаптованими ковнірами. На головах мали зелені турбани з широкими золотими лентами. Йшли мовчки і поважно — в напрямі до султанської палати. Там, перед вікнами великого Падишаха, в укриттю перед товпою, навантажували султанськими дарами святу, весняну каравану до гробу Пророка.
Настуня вся замінилася в зір. Але не могла бачити, що діялося там, куди пішов довгий ряд духовних.
Перемогла в собі внутрішне пригноблення, яке мала ізза наложених на руках ланцюхів.
І вже з веселим усміхом звернулася до старого „опікуна“ свого і сказала лагідним як оксамит тоном:
— „Скажи нам, добрий Ібрагіме, куди йдуть ті духовні?“
Ібрагім ласкаво подивився на неї й відповів:
— „Скажу тобі, о Хуррем, хоч ти й не визнаєш святого імени Пророка. Бо я не трачу надії, що світло науки його осінить колись твої веселі очі. Правду скажу тобі. А що се правда, переконаєшся, як Аллаг буде ласкав для тебе і зробить тебе служницею одної з жінок Падишаха, нехай живе вічно!…“
Показав рукою і говорив дальше.
— „Ті духовники йдуть на велике подвіря палати Падишаха, де під вікнами султана всіх султанів навантажують святу каравану султанськими дарами. Визначні паломники, що підуть з нею до гробу Пророка, і ті духовні, що товаришать їй, вступають у великий намет, де для них приготована спільна вечера. По вечері входить між них сам Шейх-Уль-Іслям, Заступник Халіфа у справах Ісляму і благословить їх на путь. Опісля виходять з намету і стають перед вікнами султана. Щасливий той, чиї очі можуть хоч раз в життю побачити десятого й найбільшого Султана Османів!…“
Тут старий Ібрагім зітхнув і говорив дальше:
— „Він стає в однім з вікон і знаком руки пращається з паломниками. А вони кланяються йому до землі. Зараз потім виходить трийцять висланців султана й передають провідникам каравани золоті гроші в шкатулах з білої шкіри, завязаних зеленими шнурами. За ними виходить багато носильщиків зі скринками, в яких є султанські дари для Мекки. Наперед навантажують двох верблюдів, потому трийцять мулів. Опісля тих двох верблюдів провадять по великих купах піску, насипаних на той час в подвірю султанської палати, щоб показати, як свята каравана йтиме важким шляхом пустині.“
В тім місци Настуні задрожало серденько в груди. Але вона ще не знала чому. Щойно по хвилі додумалася причини свого зворушення: мусулманський символ пригадав їй инший символ інакшого свята, в ріднім домі батьків, де на святий вечір вносили „дідуха“ і стелили на долівці пшеничну або житну солому. На дворі смеркало і перша зірка блимала на небі. І звичайно потрясав сніжок. Як сон, як сон, як далека мрія рисувався їй у душі сей святочний спомин. І Настуня похилила на хвилю головку.
А старий Ібрагім оповідав дальше:
— „По тій церемонії задержують обох верблюдів на місци й розстелюють перед ними молитовні килими. Духовники звертають лице до Мекки, а Шейх-Уль-Іслям ще раз благословить їх. І тоді свята каравана опускає палату султана і входить між народ. Ось зараз надійде…“
Дійсно. По зворушенню народа видно було, що надходить свята каравана. Очи всіх звернулися в той бік. На чолі каравани посувалися ті самі духовники, що йшли недавно до султанської палати. Тільки тепер їхали на білих конях; сідла їх були богато вибивані золотом. Шпаліри війська з трудом здержували товпу, що перлася, аби як найблище стати біля святої каравани. Військо тупими кінцями копій і ударами батогів заганяло тих, що випихалися із рядів. Два передні верблюди виставали високо своїми головами понад товпу. Дорогі металеві вудила звисали з їх писків, а шовкові кутаси з їх золотом тканих накривал. На хребті першого верблюда колисався на дорогоціннім килимі намет, скарбами наповнений, покритий килимами великої вартости, грубо золотом і сріблом тканими. Другий верблюд мав на хребті на шовкових килимах дивну вежу з павиними віялами й чудовими струсиними перами, що мали відганяти злих духів від каравани. За верблюдами йшла військова сторожа під такт глухих ударів барабанів.
Нараз похід став. Два Араби озброєні кривими шаблями й металевими плитами малими як тарілка скочили проти себе в дикім двобою. Скорими, напрасними ударами били себе взаімно по своїх металевих щитах і шаблях, справно граючи кіньми. Се видовище представляло напад розбишак на каравану й оборону її: паломники, заосмотрені в довгі палиці, відганяли напасників. І похід вже спокійно посувався дальше.
В середині каравани, під охороною сильної сторожі війська, несли два міцні мули гарну, як павільон різьблену, лєктику з темного дерева. Дах тої лєктики був на золочених стовпах. На верху її блистів золотий півмісяць. По обох боках мала лєктика по три відчинені вікна, а з переду і з заду по одному. Всі вони заосмотрені були занавісками. На пухких подушках чудової лєктики сидів малий синок султана, що представляв батька: сам султан тільки духом ішов з караваною.
На вид престолонаслідника велике одушевлення опанувало народ. Але він тільки рухами очей і рук а не криком давав вислів своїм почуванням, щоб голосним криком не злякати малого принца з крови Падишаха.
І тільки тихий шепіт ішов в народі мослємів: „Се Мустафа, первенець султана Сулеймана…“
Був се перший член семї Падишаха, якого Настя побачила в столиці султанів. Гарне, живе дитя.
За лєктикою йшов довгий ряд тяжко навантажених мулів. Кождий з них двигав крім двох скринь ще якийсь дивоглядний, чотирогранний прилад з павиними і струсиними перами. Всі ті тягарі покриті були дорогоцінними шалями.
За мулами знов їхала сильна військова сторожа. А за нею инші члени святої каравани і маса народу.
Весь той мальовничий похід сунув у напрямі до пристані, де мав переправитися на азійський беріг, до Скутарі.
За той час Вірменин і Ґенуенець кудись ходили. Мабуть шукали нічлігу для себе і для свого жіночого товару. А може шукали покупців, бо філія їх фірми мусіла вже давно приготовити нічліг для свого „товару“. Може й відповідних покупців знайшла і Вірменин та Ґенуенець тільки для переконання ходили кудись.
Настуню якось сильніще заболіло серце на думку про тяжку долю, яка жде невольниць. Не журилася чомусь собою, тільки ними. Вроджена їй веселість немов говорила до неї: „Ти даш собі всюди раду.“
Але як день почав умирати в улицях Царгороду, закрався неспокій і в серце Насті. Зразу щемів у нім тихо, мов дрожання маленької рани. Потому щораз дуще і дуще. Вже тьохкало серденько в груди. З початку мов цвіркун в житі — вривано, незначно. Нарешті розтьохкалося, як соловейко в калині, в саді над Липою.
Вже сумерк почав тихо блукати в улицях Стамбулу. Муєззіни кінчили співати пятий азан на вежах струнких мінаретів, як надійшли Вірменин з Ґенуенцем. Були задоволені зі своєї прогульки по місті. Вірменин шепнув щось Ібрагімови і той також повеселійшав.
Звернувся до дівчат і сказав:
— „Ходіть! Маємо вже нічліг біля Авретбазару“.
Рушили.
Єврейка Кляра, що йшла коло Настуні, шепнула до неї:
— „Мати-мемо завтра богатих купців.“
— „Та що з того?“
— „Як то? що з того? Все лучше попасти в богатший дім, ніж в убогий.“
— „А звідки знаєш, що так буде?“
— „Як то, відки? Ти гадаєш, що вони вернулиб такі задоволені, якби не підкупили слуг якогось богатого дому, котрі завтра купуватимуть невольниць? Но, я їх дуже добре знаю! А не забудеш за мене, як тобі буде лучше, ніж мені?“
— „Ні. Але й ти не забувай!“
— „А чи я тебе забувала в Криму?“
— „Ні, ні. Я тобі дійсно вдячна!“ казала Настуня до Кляри. Та розмова трохи успокоїла її.
Вже зовсім було темно, як їх власники запровадили їх у великі сіни якогось заїздного дому, що стояв при самій жіночій торговиці. Спокійно, як овечки зайшли туди дівчата. Незабаром розковано їх і розміщено у великих кімнатах. Для котрих не стало місця, тих приміщено в сінях, на сіні. Всі одержали воду до митя, харч і свіже білля.
Їсти майже нічого не могли. Але з приємністю милися по довгій дорозі. І поклалися спати, кожда зітхнувши до Бога.Настуня відразу заснула.
Спала так слабо, як пташина на гильці. Від довшого часу переслідували її майже що другої ночі якісь дивні сни. І тепер мала дивний сон: Снилося Насті, що йшла степами, крівавими слідами, з иньшими невольницями. І всі дійшли до якогось мрачного міста над морем. Було темно в улицях його. При вході до кождої вулиці стояв мужчина у зброї з жінкою в білім одязі і з дитиною. І брали на ніч утомлених подорожних. Але питали: — „Чи маєш батьківщину?“ Хто мав, той ішов відпочати до дому, до кімнати. А хто не мав, мусів лягати на вогке каміння, під домом. А собаки бігали скрізь і нюхали лежачих і зубаті щурі скакали по них. І холодна мрака стояла в темних улицях. Настуня лягла на мокре каміння й заснула. І в сні мала сон: весь час снилася їй чорна чаша отруї, кінжал убийників і якась довга бійка без кінця. Тупа, безладна і безцільна. З криком і вереском плювала на себе і шарпали себе і кололи довгими ножами.
Збудилася в сні. І знов їй снилося, що не хотіла спати на твердім мокрім камінню чужої вулиці. Встала і добивалася до дверей. Але вони були вже замкнені і ніхто не відчиняв. І щось збунтувалася в ній. Зачала бити дрібними пястуками в чужі замкнені двері, міцні, дубові, в мурі вмуровані. І на диво — розбила їх. Але геть покрівавила собі рученята. І з серця їй плила кров по білім одязі. І з очей її двома струями лилися кріваві сльози — такі червоні-червоні, як огонь. А як дісталася до чужого дому, він був пустий у тім крилі. Впала втомлена на ложе, на мягкі подушки, але заснути не могла. А кров з її серця плила і плила по подушках, по ліжку, по підлозі — до дальших і дальших кімнат. А потому надійшов якийсь мужчина. І збирав ту кров, пригорщами з долівки — і хитався мов пяний.
Стряслася на всім тілі.
Пробудилася втомлена до краю. Глянула у вікно.
Ледви сіріло на торговиці. Тихо клякла на лежанці, обернена обличчам до закратованого вікна й підняла очі до неба. Черствий подув ранку відсвіжував її чисту душу. Вона мов біла квітка відчувала, що наближається щось у її життю, щось зовсім нове й невідоме. Всі думки і всі почування звернула до одинокого Опікуна, котрого тут могла мати — до всемогучого Бога.
І представився їй в уяві ясний верх Чатирдагу, що підноситься високо над землею. Вона ніколи не була на нім. Але бачила його і знала, що він істнує, гарний як мрія, спокійний і могутній. В сірім сутінку ранка молилася до Бога з твердою і міцною вірою в те, що Він чує кожде її слово, хочби як тихо шептала. Молилася.
— „Всемогучий Боже, що бачиш все на світі! Ти видиш, як встає мій батько, щоб іти до Твоєї церкви на молитву. Даруй мені, Боже, поворот до дому! Я піду пішки крівавими ногами, о прошенім хлібі, як ідуть убогі на прощу до святинь. Ніколи без милостині не відійде прошак із мого дому. І ніхто ніколи не попросить даром мене за нічліг. Я для сиріт буду добра, як ненька…“
Слези заперлилися їй в очах. Крізь них побачила якісь невисказано далекі простори і відчула надзвичайну силу молитви. Хвилинку мала вражіння, що всемогучий Бог вислухає її та сповнить її горяче бажання. Відчула роскіш, яка розлилася їй по очах і по обличчу та миттю висушила слези. Була задоволена вже тою хвилинкою щастя, хочби тепер прийшло хто знає що! Була певна, що се Божий дар-ласка на дальший шлях життя.
— „Да будет воля Твоя яко на небесіх так і на земли…“ прошепотіла з глибоким відданням себе в опіку Провидінню. І засоромилася в душі того, що хотіла вказувати Божій премудрости шлях, яким має її вести. Була вже зовсім спокійна і приготована на все, що присудить їй Всевишня Сила Божа. Чулася дитиною Бога й вірила, що Він не дасть їй зробити кривди. Мала розяснені як дитина очі й відсвіжене екстазою обличча як моленниця. Виглядала мов ранна квітка полева, свіжа і ясна.
На дворі теж розясінювалося.
Зачинався рух.
Невольниці повставали й почали митися й одягатися. Робили се нервово, як перед далекою дорогою, в невідомий світ. Снідання майже не їли. Не могли.
Коли одягнулися, їх власники оглянули докладно кожду зокрема й усі разом. На деяких поправляли одяг. Деяким казали замінити одяг. Знов закували їх у ланьцюшки і вивели їх на торговицю.
Там уже був рух.
Зі всіх усюдів надходили малими й більшими ґрупами невольниці призначені на продаж, під доглядом своїх власників і їх слуг. Деякі вже стояли на видних місцях. Були там жінки й дівчата з ріжних країв, усякого віку й вигляду — від найчорніщих муринок до найбіліщих дочок Кавказу. Були з грубими рисами, призначені до тяжких робіт, були й ніжні як квіти, виховані виключно для роскоші тих, що їх куплять. Усякий смак мужчин міг тут бути заспокоєний: від того, що хотів найтовстіщої жінки, яка з трудом рухалася, до того, що хотів дівчини ніжної й легкої, як птиця.
Купці вже крутилися по базарі й оглядали призначений на продаж товар. Настя спокійно придивлялася ґрупам невольниць, біля яких станув купець. Скрізь невольниці миттю зміняли своє поведення, відповідно до віку й вигляду купця. Очевидно, скрізь уживано тих самих або дуже подібних способів „виховання“ їх. По деяких ґрупах невольниць було видно, що були в особливо гострій школі. Бо надмірно виконували те, чого їх учили. Тільки призначені до тяжких робіт служниці сиділи нерухомо і лише час від часу, по наказу своїх власників підносили тягарі, які стояли біля них, щоб доказати свою силу. Товсті жінки переважно сиділи без руху. Деякі з них сильно заїдали, мабуть щоб доказати, що можна їх зробити ще більше товстими.
Продавці розкривали своїх невольниць і голосно захвалювали їх красу або силу. Деяких миттю спускали з ланьцюшків і переводили за руки перед купцями, щоб доказати плавність їх ходу.
Деяким наказували танцювати на площі або співати.
Всі ті картини зразу цікавили Настуню своєю ріжноманітністю. Потому так обурювали, якби кождий наказ відносився безпосередно до неї. А потому знов збайдужніла. Втома робила своє. Сиділа як камяна подоба.
Але коли до її ґрупи наближалися покупці, довга тресура в школі робила своє: мимохіть викликувала й у неї виучені рухи та погляди очей. Переходили цілі товпи купців. Першу продали Єврейку Кляру. Настуня зі сльозами в очах пращала її. І навіть не могла зміркувати, до якого краю поїде її товаришка. У чвірці Настуні остали вже тільки три невольниці: вона, одна Грекиня й одна Грузинка.
Коло полудня Настунею зацікавилися аж два купці нараз, один молодий, другий поважний, з довгою сивою бородою. Але почувши високу ціну, відійшли. Молодий вертав іще два рази. Але власники Настуні очевидно не спішилися з продажею її. І навіть не дуже прихвалювали. Видно ждали на щось.
Настуня втомилася й сиділа, підібгавши ноги під себе, збайдужніла на крик торговиці й на все кругом.
Нараз побачила, як заметушилися її власники й усі разом почали їй давати знаки руками, щоби встала. Махінально встала й оглянулася. Серединою торговиці йшла більша ґрупа чорних евнухів під проводом якогось достойника, також чорного. Мусів се бути слуга якогось дуже високого дому, бо всі кругом вступалися з дороги і кланялися низенько. Між чорними евнухами йшли дві, очевидно щойно куплені, білі невольниці надзвичайної краси. З ними йшла також якась старша жінка в заслоні, поважна як пані.
Вірменин, що стояв біля Настуні, перекинувся поглядом з Ґенуенцем й Ібрагімом і почав кланятися та голосно кричати:
— „Нехай ясні ваші очі не минають і сих квітів в огороді Божім!“
Нервовим рухом Ібрагім шарпнув заслону на грудях Настуні і закричав:
— „Маю одну дівчину, білу як сніг на Ливані, свіжу як овоч із нестертим пухом, солодку як виноград з Кипру з грудьми твердими як ґранати з Базри, з очима синими як туркус, що приносить щастя, — вивчену в школах для роскоші вірним, добру до танцю, добру до розмови, послушну як дитину, — вміє крити тайну…“
Настуня запаленіла на обличчу.
Чорний достойник став, придивився їй уважно і сказав щось невиразно до жінки в заслоні. Вона приступила до Настуні й не кажучи ні слова, діткнула її обличча й узяла в пальці її золотисте волося — зовсім так, як пробується матерію. Пригадала собі, як її перший раз продали у Криму.Зрозуміла, що була знов продана. Не знала тільки, кому. Кров ударила їй до очей і до голови. Мов крізь кріваву мряку бачила, як її дотеперішні власники кланялися чорному достойникови й жінці в заслоні. І чула ще, як чорний достойник відсапнув і сказав до Ібрагіма:
— „По гроші прийдеш вечером до мене.“
Склонила голову перед своїми ще непроданими товаришками, мовчки пращаючи їх.
Заходило сонце за Гаґію Софію, як бідну Настуню на Авретбазарі другий раз продали і з ланца спускали, кайдани з рук здіймали і чорним евнухам незнаного пана в руки віддавали.
Пішла в товпі чорних як уголь евнухів…
А за нею клекотіла й шуміла жіноча торговиця Стамбулу на Авретбазарі…
Рух улицями в поході оживив Настуню з її втоми. Думки зачали їй ходити по головці. Хотіла збагнути, кому її продали й куди її ведуть.
Від самого початку розуміла, що продали її до якогось дуже богатого дому. Може попаде в дім якогось аґи[4] або дефтердара. Але якого?
Не довго тревало, як евнухи зачали йти в напрямі величезних будівель. Серце в ній захололо зі страху… Не було сумніву: її вели в напрямі сераю…[5]. Здовж попід мури ходила рівним кроком військова сторожа…
— „Ну, відси вже ніхто ніякими грішми не викупить мене,“ шибнуло їй в головці. „Навіть якби Стефан продав увесь свій маєток, то й сим тут не дібється нічого,“ подумала і зітхнула.
Дріжала як лист осики, коли впровадили її в якусь страшну велику браму, на котрій видніли застромлені на гаках свіжі людські голови з виверненими від болю очима, отікаючі кровю. Зрозуміла, що входить у нутро дому сина і наслідника Селіма Грізного, десятого Султана Османів, найгрізнійшого ворога христіян.
Мимохіть піднесла ручку і притиснула до грудей малий срібний хрестик від матери. Се успокоїло її, хоч страх мала такий, що тільки на хвильку відважилася піднести очи до неба.
І так увійшла на подвіря сераю, де зеленіли високі плятани. А велика звізда дня якраз зайшла і сумерк ляг на величезні мури і сади сераю в столиці Сулеймана, султана Турків-Османів.
- ↑ Царгород, Византія, Константинополь, по турецьки Істамбул (або Стамбул), одно а найкращих міст на землі. Турки здобули його від сварливих Византійців раненько, дня 29. мая, 1453 р. за Сулейманового предка Магомета II.
- ↑ Каравелі = кораблі без чердаків.
- ↑ Святий місяць посту мослємів, девятий місяць в їх році.
- ↑ Аґа = ґенерал, або високий достойник на султанськім дворі. Ґенерали мали титул „зовнішних аґів,“ високі достойники сераю — „внутрішних аґів.” З внутрішних аґів найвищі були: Капу-Аґа (майстер церемоній і завідатель двора) та Кізляр-Аґа (управитель гарему султана). Перший був білий евнух, другий начальник чорних евнухів.
- ↑ Серай = комплекс султанських палат, взагалі резиденція султана.