Розкол Европи/Засів Паризької Комуни

Розкол Европи
Валеріян Поліщук
Засів Паризької Комуни
Харків: Книгоспілка, 1925
 
ЗАСІВ ПАРИЗЬКОЇ КОМУНИ
 
 
ЛУЇЗА МІШЕЛЬ

Пригадується скульптура під назвою «Стіна комунарів», де молода жінка розп'яла руки на камінях стіни, і де кожний камінь має обличчя і те обличчя є портретом одного з розстріляних комунарів.


Луїза Мішель.
Ті обличчя так грізно дивляться і разом стільки муки заховує їх лице, що твір на довго в'їдається в пам'ять і примушує думати про ту одну з перших трагедій працюючого люду нашої доби. Але на тій стіні немає, мабуть, портрета Луїзи Мішель, відомої на ввесь світ комунарки Паризької комуни 1871 р., бо її тоді не розстріляли, вона ще дуже довго боролась за ідеї комуни і вмерла визнаним ватажком робітництва. Героїчна постать її, зміцнена власною волею і волею тих, хто йшов за нею або, краще сказати, хто висунув і підтримував її сухорляве обличчя орлиці комуни, що збройно одстоювала, Париж, — особливо свіжа в пам'яті паризького пролетаріяту.
 
ПОХІД З УЧАСНИКАМИ ПАРИЗЬКОЇ КОМУНИ

І от у роковини її смерти 1-го лютого цього року в «Юманіте», газеті ЦК Компартії Франції і за день перед тим об'ява говорить, що буде похід на кладовище Левалюа, де поховано Луїзу Мішель. Це на окраїні міста за одними з неіснуючих воріт Парижу.

Метрополітен, або скорочено метро швиденько довозить до тих воріт. Уже тут купчиться нарід, багато парочок, що у них червоні з матерії квіточки в петельках пальто. Сонце, тепло, весняний легкий вітерець. Один старий з білою бородою, трясучи, наче щось сверлить у повітрі руками, пропонує ті самі червоні квіточки, а друга поруч пропонує свіжі фіялки. Хто це продає такий старий?

— Це один з учасників Комуни 1871 року.

Якась весняна радість ще більше опановує і плюхається в грудях. Невже він бився десь на барикадах, якось пережив брутальну розправу буржуазії з комунарами, коли більше 20.000 було розстріляно на протязі кількох день? Тепер він дожив, що десь далеко існує звитяжна комуна инших народів.

Квіточки розкуповують, фіялки теж добре йдуть, бо революція й молодість ідуть поруч.

Побачили, що червоні стрічки продають і комсомольці і люди середнього віку. Нам кажуть, що серед тих, що продають є часом і шпики — їм так краще стежити. У провулках загони кінної жандармері в гарних строях і мідних касках часу Римської імперії. В провулках, коло вулиці, якою проходить маніфестація, загони пішої поліції в убраннях подібних до австрійської колишньої піхоти, тільки шапки инші.

Руслом вулиці тягнеться кількатисячний похід. На певному віддаленні одна од одної групи — купчаться червоні прапори. Співають «Інтернаціонала», «Варшав'янку», «Сміло, товариші, в ногу» й инше. Але навіть хор співає одним голосом без поділу на партії.


МАНІФЕСТАНТИ ДРАЖНЯТЬ ПОЛІЦІЮ
Такі міцні обличчя робітників. Деякі попадаються в одежі, що в ній працюють на виробництві. Широкі шаровари з вільвету коричневого, або синього коліру які коло самої ступні кругло підходять до черевика як галіфе на цілу ногу. Куртка, кепі й люлька в зубах — це стильова одіж французького робітника. В такій одежі вони лазять і в люки каналізації, ходять коло варстатів і йдуть на демонстрації. На малюнках Стейнлейн майже всюди трапляються такі типові вбрання й обличчя. Ідуть рядами не дуже муштровано, але й не анархічно. Щоб дужче подражнити жандармерію й поліцію, яка попадається в провулках, чи коли проходять повз поліційних участків, маса починає викрикувати: «фараони!», «Еріо — геть!», а потім ідуть міцним кроком під ритмічні вигуки: «лє совєт! лє совєт!»…

Подражнити, подрачитись для француза одна насолода. Видовисько, громадська акція, колективне дійство — це частина життя француза. Це тому, що вони дуже імпульсивні, вміють і люблять захоплюватись, щоб так само швидко і вгамуватись. Коли француз сьогодні концентрує на чомусь увагу і коли це йому не вдалось сьогодні-ж виконати, завтра він або зовсім забуде, або візьметься без охоти і з великими труднощами. Постійний тиск (нажим) для таких імпульсивних характерів майже неможливий. Стояти на місці, не піддаватись і тиснути — так важко. Краще одскакувати, наскакувати, заскакувати, смикатись у бік, вперед, назад, і головне при тому повинна бути цікавість, розвага, щоб було «занятно».


ПОГЛЯД НА КОРОЛЯ Й КОНСЕРВАТИВНІСТЬ ЗВИЧКИ

Так як той хлопець казав в парикмахерській, поцокуючи ножичками і увиваючись навколо клієнта:

— Ви кажете, як я ставлюсь до короля? Я властиво ніяк не монархіст, я працюю… Але це було-б весело, «занятно», посадити короля, потім він був би нездалим — йому одрізали б прилюдно голову… Цікаво було-б подивитись…

Як вам подобається? Для француза уява про короля — це, щоб йому різати голову, але він може піти й на монархію, тільки щоб була розвага, щоб було «занятно».

Зате помічається поруч з тією жвавістю якийсь консерватизм попереднього стану. Зробити бучу можна, захопитись, мати, може, й криваву розвагу, а далі все до кінця переробляти так скучно, коли старе таке звикле і може не зовсім погане, як, наприклад демократизм.

Що голодує робітник? Але зате він «вільний», він може подражнити жандара, його депутат може нападати на Пуанкаре й Еріо… Чи-ж варто тоді так гостро братись і заходити у невідоме далеке? Ці настрої несконсолідованого бажання й «чи варто так різко?» — живлять специфічний французький пацифізм, демократизм і анархо-синдикалістські ухили серед робітництва, які ще мають у Франції велику силу. Щоб не зайти далеко, французький соціялізм у силу згаданої консервативности попереднього стану висуває таких спільників капіталу, як Леон Блюм, що йде в руку й ногу з Еріо; саме отут виростає угодовська лінія лівої частини соціялістів під гаслом жоресизму.

В сучасній революційній боротьбі, де треба масово тиснути, перемагаючи поразки, французам дуже тяжко укластись у рямці таких форм. Тому мабуть французький комунізм, як і соціялізм, увесь час зустрічається зі зрадами, з нечистими ухилами, розколами і т. ин. Проте, ідеї диктатури пролетаріяту все більше й більше просякають свідомість трудящих і ми бачимо на звичайній демонстрації з походом на кладовище більш 12.000 робітників, вигуки обурення в робітничих кварталах на адресу тих, що тільки виглядають з вікон, не бажаючи брати участи в демонстрації комуністів.


ПОСТАТЬ НОВОЇ КОМУНАРКИ

Коло білого мармурового погруддя Луїзи Мішель стоять старі, білі діди, стоять бадьоро і радісно вклоняються назустріч прапорам маніфестації, що склоняються перед могилою комунарки, — це все учасники Паризької Комуни. Коло них автор музики «Інтернаціоналу». Позад пам'ятника міцна постать пружної й красивої жінки-робітниці, мабуть представниці жінвідділу компартії, яка наче-б олицетворює собою працюючу Францію, нову молоду комунарку, що заступить Луїзу Мішель. Її темне волосся з відблиском міди на самих кінчиках завитків віє такою силою в весняному повітрі під співами революційних пісень, що захват піднімає серце і кроки комсомолят та дітей, які проходять, перемежуючись з робітничими колонами, віють такою миццю, що два робітники, які стоять поруч, од всієї цієї картини, кажуть один одному:

— А ти знаєш, видно, дійсно швидко комуністи у Франції візьмуть владу до своїх рук!

І в ту хвилю з переполоху навіть ворог може з ними погодитись.

На могилах уже пробиваються нові жовті квіточки, що так жорстоко контрастують з вінками з порцеляни, що міцними кружалами лежать і висять по могилах з чуточку помітним горельєфом пелюстків. Вони нагадують пароходні кружала для порятунку, порятункові кружала для усопших на той світ рятуватись на морі гріховному.

А робітники під рокоти поїздів, що проходять повз кладовище Левалюа, співають «Ви жертвою в бої нерівнім лягли» та «Інтернаціонала».