БАЛЯДА ПРО ЛЕТЮЧОГО ГОЛЯНДЦЯ
Важкий
броненосець
відходить
в рейс.
Відходить земля,
мов іржавий дах.
Місток.
Капітан.
На злих вустах
тринадцять чортів,
а на носі
цейс.
У просмиках
корчиться
хмарний лоб…
Над обрієм
сонце
і синій чад,
і дивляться жабами
дула гармат,
роззявивши
в небо
залізний дзьоб.
У жмурках безодня.
Гуркоче даль.
Цвірінька на палубі
теплий
крап.
Дзвенять якорі.
На бакборті трап
тихенько
скрегоче
в холодну сталь…
Мовчить океан
блакитній млі…
І раптом
наказ:
— Повернути!
— Вест!
Над обрієм
щогла
здіймає хрест,
та прапор
кривавий
на синім тлі…
І гостро,
мов кортик,
напружено зір,
і рвуть
ляйтенанти
смішок на вустах.
На тім кораблі,
на обдертих вантах
розвішено
трупи…
— Як холодно!..
— Бррр!..
Все ближче…
Все ближче…
і жах нароста…
і сморід
пливе
броненосцю
в розріз…
Але,
налетівши,
легенький бриз…
— Назад!..
— Поверта!..
Пропав корабель…
а на спинах —
мороз…
І тільки но
впала
на палуби
ніч, —
на баці,
товаришу,
стримавши річ, —
сказав про Голяндця
рябенький матрос…
На хвилі
подмухував
вітерний міх…
Схилившись
на чорний, холодний борт,
причувсь капітан.
Рвонувсь, як чорт,
у спазмі,
крізь зуби,
намацавши сміх:
— Летючий Голяндець!?
— Ха-ха-ха-ха!
— Та це ж
комунарів
розстріляний бриґ!..
І раптом,
згубивши підпору з-під ніг, —
в покорчене
черево
регіт запхав…
У просмиках
крутиться
хмарний лоб…
Над обрієм
золото й
синій чад.
І дивляться жабами
дула гармат,
роззявивши
в небо
залізний дзьоб.
У жмурках безодня.
Гуркоче даль.
Цвірінька на палубі
хмарний
крап.
Дзвенять якорі.
На бакборті трап
глузливо
скрегоче
в холодну сталь.
|
