Лїто палюче було. Після довгої спеки
Хмара нарештї вгорі над землею повисла,
Страшно счорнїла вона і лину́ла відразу,
Дужим дощем і густим оживляючи землю;
Спершу обмила її, всю запилену, ссохлу,
Далї, все білше та білш проливаючись з неба,
Всюди зібралась вода й потекла течіями…
Хмара давно вже пройшла, а струмки ще звивались
Скрізь і по пісках вони і між зїллям обмитим;
Сонце з за хмари зійшло і на землю блиснуло,
І оджило все немов у сьвятковім убраннї:
Дуб довговішнїй росу уже струсював з листя, —
Перлами тая роса обсипалась додолу;
Поруч тремтїла струнька срібнолиста тополя,
Повний нового життя, біля неї пишався
Сон рясноцьвітний, а з їм і барвінок хрещатий:
Радісно й ясно трава молодая блищала, —
Все віджило, що була нестерпучая спека звялила,
Радісно дужим усе і блискучим зробилось!
Тілки одна, де струмки дощові каламутні
Буйно пробігли, одна не пишалась там квітка:
Нїжне коріння вода з його рідного ліжка
Вирвала, біднеє, геть, усю землю обмила:
Сумно і мовчки тодї похилилася квітка,
Листям своїм тремтючи в передсмертнім сконаннї;
Тихо поникла вона і умерла навіки…
|
