Ось уже теплі проміння зігріли
Землю і снїг ростає уже білий;
От полилися струмки по землї
І обмивають і будють її.
Голі зробилися степ і долина,
Мов нарожденна недавно дитина;
Сонце-ж ласкаве не спить, не вгава, —
Землю травою потроху вкрива.
Глянув плугатарь — година настала,
Став лаштувати і борони, й рала;
Рано він їде на ниву свою,
Кидає зерно у чорну ріллю
І заволочує він бороною,
Зерно вкриває землею святою.
От і засїяв — година мина,
Хлїб уже сходить, рости почина:
Там, де було колись чорне і голе,
Зазеленїло селянськеє поле.
Глянув плугатарь на поле й зрадїв:
„Тілки-б Господь мінї хлїб позернив,
„То не голодні-б сидїли зімою
Ми з дїтворою своєю малою.
„Боже! як би ти убогим поміг, —
Хоч пожалїв би дїтей ти малих!“
Він не благає у Бога нїчого,
Просить шматка тілки хлїба сьвятого,
Щоб не сидїти голодній сїмї,
Щоб не дивитись на горе її.
Хочетьця вбогим вільнїше дихнути,
З голоду й холоду пута роскути.
Сїючи зерно у землю з весни,
Вкупі із їм положили вони
В потом крівавим политому полю
Всї їх надїї на кращую долю
Й, Бога благаючи, тілки і ждуть,
Долю чи горе поля принесуть.
