Під колесами історії/Finis Europae
| ◀ Нова карта | Під колесами історії Finis Europae |
Дипломатія ▶ |
|
Про що пишуть сучасні европейські часописи? Про большевизм — з кожним днем менче; видко, надоїло; до того й зайці перестали боятися „світової соціяльної революції“. Про останню страшну війну й останній ще страшніший мир? І це вже остогидло всім, так само як усі фрази про справедливість, демократизм, самоозначення народів і т. ин. Широка публіка цікавиться поперед усього курсом доляра, цінами пшениці у Шікаґо і бавовни в Ню-Орлінсі; а політичний світ? Його очі обернені в напрямі Вашинґтону…
Так воно і є. Горда красавиця Европа, яка ще з часів своєї романтичної пригоди з Зевесом величалася і була загально признаваною царицею світа, не стямилася, як постарілася й опинилася у наймах при новій повелительці землі, Америці. Оця справжня світова революція — після троянської траґедії чи не найбільша — не прийшла цілком несподівано. Історики й антропоґеоґрафи здогадувалися вже з давна, що Европі не вічно панувати над світом; одначе й вони не уявляли собі цього кінця вже на початку XX. віку; европейським політикам натомість ще й учора не снилося, щоби сьогодні вони мусіли антишамбрувати у заокеанських парвеніїв…
Як прийшло до цього? Перший знак був 1906. р., коли російсько-японська мирова конференція найшла собі місце в американськім Портсмавсі під опікою Русвельта, та тоді це здавалося припадком, щоб місце було як найбільш невтральне. Опісля прийшов сумної слави рік 1914. Обі воюючі партії почали забігати симпатії, ласки і підмоги в Америці; та з самого початку не було сумніву, по чиїм боці її симпатії, а для самих Американців не було сумніву, що вони візьмуть активну участь у війні. Це хибна думка, що сам Вільсон був причиною американсько-антантської спілки; в дійсности, хто не був би тоді президентом Унії, був би став до боротьби проти… Европи, в інтересі світового становища… Америки. Тому-то не було там жадного хитання, по чиїм боці має стати зоряний прапор.
Коли в марті 1918. р. Лойд Джордж, Клемансо й Орландо посилали звісну депешу Вільсонові, що без присилок кожного тижня по 50 тис. американського війська цивілізація пропаде, і коли у слід за цим у французьких портах виходило на беріг не по 50 тис., а по 100 тис. Єнкі, то з европейського становища була це не поміч союзника, а історична абдикація цеї частини земного шару із дотеперішнього верховодства над світом; з американськогож становища був це похід не на ратування „цивілізації“, а на удержання й обезпечення ново набутої корони.
Був Вавилон і була Нініва, були Мемфіс і Теби, були Крета й Атени, Рим і Византія, Ахен і Відень, Париж і Лондон — все це минуло, або минає; грядуща столиця світа найшлася на тім боці океану: політична у Вашинґтоні, господарська — не знати ще напевно — у Ню-Йорку, Шікаґо чи Сан-Франсіско… А далі? За сотні літ? Мабуть тоді тілько колишня фраза ex oriente lux („світло іде із сходу“) стане наново реальною; покищо світло й укази приходитимуть до нас із західного боку — з Америки.
Очевидність цього факту — упадку Европи й переходу володіння світом в американські руки — буде одиноким вислідом міжнародньої конференції, яка від 12. XII. почала радити у Вашинґтоні над розвязкою квадратури кола під назвою „розоруження“ чи хоч би обмеження нових зброєнь до нових війн. В дійсности за цею конференцією скривається боротьба за панування над Тихим океаном, поміж Америкою, Япаном й В. Британією — боротьба покищо дипломатична, за якою піде — це тілько питання часу — оружна боротьба-війна, яка своїми розмірами, своїм завзяттям, своїми страхіттями і наслідками перевисшить мабуть останню світову війну. Значить, правдива мета конференції у цьому, щоб до цеї війни не прийшло за рано, щоби було можливо приготовитися гаразд до неї.
Задля цього здетронізована Европа післала туди своїх „переможних“ державних мужів і своїх гордих заступників преси; якщо вони досі не вірили, що їх батьківщина ніщо тілько слуга Америки, то там на місці певно переконалися в цьому.
16. XI. 1921