Про старі часи на Українї (1919)/Незгода на Українї

19. Незгода на Українї.

То таки була правда, що старшина дивилась на порядки польські чи московські (де також пани поміщики — бояре людей у тяжкім кріпацтві держали), та й собі хотїла на Українї поміщикувати. Хутори закладала, людей, осаджувала на них та казала собі чинші грошеві чи осипи збіжем давати, в господарстві помагати. Не минуло яких пятьдесять лїт від того часу, як народ український, з Хмельницьким повставши, панів з України повиганяв і землю всю, що панською була, для всїх вільною зробив, а вже з тої козацької старшини нове панство викублилось. Землї позасїдало, людей своїми підданими поробило і вже до панщини почало нагинати.

Сей панський дух в старшин почули українські люде дуже скоро — тому й не хотїли слухати старшини. Є така гарна дума старосвітська про Хвеська Ганджу Андибера, гетьмана запорозького. Вона зложена недовго по смерти старого Хмельницького і з неї видко, як тодї вже люде на Українї невірно дивились на старшину, прозиваючи їх Ляхами за панський дух. В думі оповідаєть ся, як зайшов бідний обдертий козак до коршми черкаської:

Там пили три Ляхи, дуки срібляники.
Первий пив Гаврило Довгополенко переяславський,
Другий Війтенко нїженський,
Третїй пив Золотаренко чернигівський.
От вони пили-підпивали з козака-нетяги насміхались,
На шинкарку покликали:
„Гей шинкарко Горовая, Насте молодая,
Добре ти дбай,
Нам солодкі меди, оковиту горілку ще підсипай,
Сього козака, пресучого сина, у потилицю з хати випихай!“

Але козак-нетяга, випивши доброго меду, став сам на тих дуків гримати:

„Гей ви, Ляхове, вразькі синове, ів порогу посувайтесь,
„Менї козаку-нетязї на покутї місце попускайте,
„Посувайтесь тїсно,
„Щоб було менї козаку-нетязї де на покутї із лаптямя сїсти!“
Тодї ляхи дуки срібляники добре дбали,
Дальше ік порогу посували,
Козаку-нетязї більше місця на покутї поступали.
Тодї козак-нетяга на покутї сїдає,
Із-під поли позлотистий недолимок[1] виймає
Шинкарцї молодій за цебер меду заставляє.

Вийняв з череса червінцї та заложив ними весь стіл. Закликав до квартирки: аж тут один козак іде, шати дорогії несе, другий — чоботи сапянцї, третїй — шапку козацьку. Убрали нетягу, і пізнали тодї дуки, що се гетьман запорозький Фесько Ганжа Андибор. Стали його до себе до компанїї запрошати та медом горілкою частувати. —

То він теє од дуків срібляників приймав, сам не випивав.
А все на свої шати проливав:
„Ей шати, мої шати, пийте гуляйте!
Не мене шанують, бо вас поважають:
Як я вас на собї не мав,
То й нести від дуків-ерібляників не знав.“
Тодї то Фесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький, стиха словами промавляв:
„Ей козаки, каже, дїти, друзї, молодцї!
Прошу я вас, добре дбайте,
Сих дуків срібляників наче волів із-за стола вивождайте,
Перед вікнами покладайте, у три березини потягайте,
Щоб вони мене споминали, мене до-віку памятали!“
Тогдїж то козаки, дїти, друзї, молодцї, добре дбали,
Сих дуків срібляників за лоб брали,
Із-за стола наче волів вивождали,
Перед вікнами покладали, у три березини потягали,
Словами промовляли;
„Ей дуки, кажуть ви дуки!
За вами, всї луги і луки!
Нїгде нашому брату, козаку-нетязї, стати
І коня попасти.“

Під тими дуками представлені тут три полковники козацькі: переяславський, київський і нїжинський, а під тим нетягою — гетьман Бруховецький, отаман кошовий запорозький, що по Юрку Хмельниченку хотїв на гетьманство дістатись. Він на старшину відказував, а себе за великого приятеля простому людови удавав. Як же гетьманом став, обдирав людей гірше нїж ті дуки, і Москві їх запродав.

Так і не раз бувало: хто під старшиною яму копав, та на панський дух старшинський нарікав, потім як сам на верх діставсь, сам таким же зробив ся. Хто тільки з простого народу виходив наверх, зараз тягнуло його до панства; хотїв маєтности мати, підданих держати, роботою їх обкладати. Щоб тому запобігти, треба було иньших способів: треба було підданство заборонити, щоб один чоловік до другого, до його особи не міг мати нїяких прав, як пан до підданого; треба булоб міру земельну уставити, щоб по-над неї нїхто землї більше не мав; треба було з свобідних земель запас установити, який би цїлій Українї, всьому народови належав, з цього давала сяб земля для господарства, а як хтось перестав на нїй робити, до того б запасу поверталась. Але все се такі річи, до яких тільки за теперішнїх часів люде стали додумуватись, а тодї того не розуміла нї старшина, нї простий народ.

Простий народ на Москву надїї покладав і вірив, коли воєводи його на старшину підмовляли. Але в самій Московщинї був кріпацький дух, і Москва на Українї своїм повірникам, що їй вислужувались, роздавала землї селян, і самаж найбільше помагала їм на Українї кріпацтво заводити, людей приборкувати. А тим часом, противлячи ся старшинї, на перекір їй роблячи, простий народ не добачив і не вмів розріжнити доброго від злого: що старшина не тільки панування бажала, але хотїла забезпечити й свободу та самостійність Українї. Не вміли люде від неї того перейняти, в тім помогти, а панським забаганкам зась сказати. Без народуж не могла старшина й за право українське стояти і нарештї піддала ся Москві, побачивши, що не може без народу їй противитись. Зрікла ся прав і свободи української, а за то від московського правительства дістала на простих людей всякі права панські, грамоти царські та надання.


Петро Дорошенко, сучасна італїйська ґравюра.

Так і впала українська свобода через те ворогованнє — що старшина панувати хотїла: з чужого ярма народ визволяючи, своє накладала, а люде не попускали, та в тій боротьбі з старшиною й свою власну свободу прогавили. І не стало анї свободи на Українї, анї людям не покращало. Попали таки в підданство та кріпацтво старшинї, і таж Москва помагала тим новим панам держати своїх людей в кріпацтві. Свобода людська так само була противна московському ладови як і полїтична свобода автономної України.



——————

  1. Булаву.