Про старі часи на Українї (1919)/Литва та Польща забирають собі українські землї
| ◀ 6. Татарський погром. Галицька держава | Про старі часи на Українї 7. Литва та Польща забирають собі українські землї |
8. Польські порядки на Українї ▶ |
|
|
Так ослабла й розпалась Українська держава. Винні в тім були князї й бояри, що брали ся правити, а не вміли анї завести ладу, анї задержати вкупі українські землї. Винна була й громада, що вміла жалїти ся на княже та боярське безголовє, але не старалась і не уміла направити того і вкінцї піддавала ся під татарську власть, замість того, щоб завести порядок у своїй державі. Власна держава — велика сила до всього доброго, треба тільки постаратись, щоб у нїй був добрий лад. А окремим городам та селам без державної звязи, без спільної сили і поради і в теперішнїх часах не дадуть прожити, а не тільки в тодїшнїх. І як розбилась та подїлилась Україна, — стали загарбувати українські землї держави сусїднї.
Подїлені та ослаблені землї поднїпрянські, в Київщинї та Черніговщинї, стали забирати князї литовські. Саме тодї як на Україну впала Татарщина, у литовського народу завязувалась своя власна держава, і воєвничі, меткі князї литовскі почали забирати землї білоруські сусїднї з Литвою, а далї й українські.
Робили се вони по малу й потиху, без ґвалту і крику. Дрібним князям казали помагати їм на війнї, слухатись як своїх зверхників як що накажуть, і ті, не маючи сили противитись мусїли слухатись. Люде наскучивши непорядками і татарською неволею, легко приймали власть квязїв литовських. Тим більше, що князї литовські в справи їх не мішались, нїчого не переміняли. „Ми старини не рухаємо, а новини не уводимо“, — казали звичайно литовські князї, і справді не робили зпочатку великих перемін.
Ті князї з литовського княжого дому, чи литовські пани та воєводи, що осїдали ся по українських краях та городах, хрестились на православну віру (Литва була тодї ще не хрещена). Приймали українську мову, в судї судили по місцевим звичаям, в управі теж місцевих порядків пильнували. З часом вони й самі забували, що вони не Українцї, а Литвини, і люде того не памятали й уважали їх за своїх.
В 1340 р. бояре галицькі та волинські, забивши свого князя, що у них княжив (був він внук короля Юрія по матери, а по батькови з польського роду), добровільно взяли за князя Любарта, сина литовського князя Гедимина. Але того не схотїли допустити король польський і угорський, що вже давнійше умовили ся собі забрати землї галицькі та волинські, бачучи, що бояре не живуть добре з своїм князем. Коли бояре свого князя вбили, зараз польске військо з одного боку, а угорське з другого рушили в Галичину.
Найстарший з бояр Дмитро Дедько, що правив тодї Галичиною, покликав Татар до помочи й з ними відігнав Поляків та Угрів. Одначе тим не скінчило ся: 35 лїт воювались Поляки та Угри з Любартом за галицько-волинські землї. Любарт хотїв їх собі задержати, Поляки та Угри хотїли собі взяти. Галичину опанували Поляки, Волинь держав Любарт.
Та незабаром то все змінилось. В Польщі, вмер король, не лишивши синів, тільки доньку. Найстарший з князів литовських („великий князь“) Ягайло, Любартів братанич, посватав ту королївну. Польські пани згодили ся видати її за нього з тим, щоб він охрестив свою Литву на католицьку віру (бо Поляки були католики) та щоб прилучив на вічні часи до Польщі всї землї, які до литовских князїв належали, отже й білоруські та українські. Ягайло на се згодив ся, бо хотїв бути королем над Польщею й Литвою, й списали таку умову про злуку Польщі й Литви в одну державу.
Сталось се в роцї 1385. Ягайло оженив ся з польською королївною й став королем у Польщі а Поляки надїяли ся, що тепер всї землї литовські, білоруські й українські їх будуть. Та воно не пішло так легко.
Самі землї не хотіли переходити до Польщі, бо під литовськими князями вони жили по своїм давнїм звичаям, а Поляки в тих землях, які забрали — от як у Галичинї, заводили польську та латинську мову, польські порядки, забирали ґрунти й роздавали Полякам,— як далї побачимо. Князї з литовського роду, що сидїли по землях українських та инших, теж не хотїли під Польщу йти. Брат Ягайлів у-перших Витовт схотїв стати великим князем та правити замість Ягайла в землях литовських. Почали ся за те великі суперечки — потягли ся вони більше як на півтораста лїт.
Поляки покликались на ту умову про злуку 1385 р., а литовські князї й пани казали, що вони на ту умову не приставали, а Ягайло зробив її самовільно, їх не питаючись. Вони вибирали собі великих князїв, які хоч узнавали польських королїв (Ягайлових синів та внуків) своїми старшими, але нї в чім їх не слухали й правили зовсїм на свою руку. Щоб досягти свого — мати литовські землі під Польщею, Поляки не раз умисно вибирали собі тих великих князїв литовських за королїв (бо то була та сама княжа сїмя — потомки Гедимина). Але і в такім разї литовські пани та князї правили своїм краєм окремо від Польщі.Багато про се сварились, навіть і воювались, та се не помагало; велике князївство Литовське було собі окремо, хоч часом оден і той самий чоловік був заразом і великим князем литовським і королем польським: в Польщі правило правительство польське, в великім князївстві Литовськім — литовське, а король чи великий князь і тут і там не богато значив.
Одначе зовсїм відірвати ся від Польщі литовські пани, що правили великим князївством Литовським, теж не хотїли, бо Поляки помагали їм держати в руках українські та білоруські землї. Ті пани Литвини по тім, як їх вихрестив Ягайло, стали католиками, через те були Полякам близші, і ті помогали їм на православних — то значить на українських та білоруських панів та князїв. Від Поляків литовські правителї переймали також постанови ріжні, які були їм на руку. Постановили й таке, щоб православних на нїяке вище начальство не пускати.
З того українські князї та пани були дуже незадоволені й пробували бунтувати ся. Але не мали стільки сміливости та однодушности, щоб усїм повстати: одні забунтують, а инші притихнуть, і так з того нїчого не виходило, і мусїли вкінцї тихо сидїти. А державою правили пани з Литвинів і так хотїли справою вести, щоб і з Польщею разом бути і осібну державу мати та нею самим правити.
Коли-ж Поляки побачили, що не можуть зробити одну державу з Польщі та Литви, то захотїли прилучити до Польщі принаймнї українські землї, що належали до Литви. Довго про се спорились і навіть воювались. За Ягайла забрали Поляки Поділє, а инших земель не могли. Аж у 1569 р. се їм удалось.
Тодї королем польським і великим князем литовським був Жигимонт-Август, правнук Ягайла. Він не мав синів і бояв ся, що як умре, то Литва віддїлить ся від Польщі і всякими способами помагав звязати Литву з Польщею в одну державу. Для сього був скликаний в містї Люблинї сойм з Польщі й Литви. Литва й тут противила ся, та щоб перешкодити, не допустити до постанови, навіть тихенько з сойму відїхала. Але Поляки постановили без неї, що українські землї — Волинь, Браславщина (де Винниця й Умань), Київщина з заднїпрянськими землями й Підляше (по ріцї Бугу) мають бути прилучені до Польщі. Видали про се манїфест і наказали панам і послам (депутатам) з тих земель приїхати на польський сойм — зложити присягу Польщі. Инакше грозили ся, що відберуть від них маєтности й уряди.
Пани й посли з українських земель приїхали, але просили короля аби їх не змушував до тої присяги, не прилучав їх силоміць до Польщі. Та король не слухав: казав присягати, бо инакше буде відбирати маєтности й уряди. Пани настрашились і хоч з плачем, а присягли: не мали сміливости противитись.
Так тодї сливе всї українські землї прилучено до Польщї. Тільки закарпатські землї зіставались далї під Угорщиною та Чернигівщина тодї належала до Москви, бо тамошнї православні пани, як воювались з Литвинами, піддали ся Москві. Але і Чернигівщину трохи згодом Поляки забрали, хоч на коротко, — тільки тридцять лїт перед Хмельнищиною, яка всї землї заднїпрянські й київські від Польщі відірвала.
Святогорсьва церква в Дрогобичі, деревляна церква з тих часів, яв Українцям так тяжко було добитись дозволу на будову камяної церкви.