Про старі часи на Українї (1919)/Київська держава розпадаєть ся

by Михайло Грушевський

◀ 4. Володимир і Ярослав. Християнство на Українї

Про старі часи на Українї Михайло Грушевський 5. Київська держава розпадаєть ся

6. Татарський погром. Галицька держава ▶

5. Київська держава розпадаєть ся.

По Ярославі (вмер р. 1054) лишилось багато синів, і він, вмираючи, роздїлив між ними свою державу. Тодї князї — не тільки у нас, а й по инших краях, ще не розуміли, що держава — то не поле, яке батько роздїлює між дїтей, аби нїкого не обдїлити, що то не власність його, а річ громадська, публична.

Правда наказував Ярослав синам, аби не заводили такої бучі, як він сам з братами по смерти батька звів: аби держали ся купи та слухали ся старшого брата замість батька, бо як будуть воювати ся, то й себе й землю свою погублять. Та легко то було старому говорити! Син батька не слуха, і сам Ярослав батька Володимира не слухав, як той жив — хотїв з ним воюватись; де-ж уже, що брати брата слухали!

До того-ж старший Ярославів син, що дістав Київ, був не дуже проворний — проворнїщий був другий син Святослав, і той вигнав його з Київа. Та позбирати всї землї до своїх рук і йому не вдалось, і тим, що пробували по нїм зробити, так само не вдало ся, або й ще меньше. Уже князї, ставши християнами, трохи бояли ся гріха і не сміли вбивати одні одних, як за давнїх часів. Що далї, то більше їх намножалось, а кождий хотїв мати якусь часть в своїй „батьківщинї“, отчинї, як вони казали, і для того не цурали ся нїяких заходів.

Давні українські гроші (срібна монета Ярослава).

Давні українські гроші (золота монета Володимира).

Тодї в чорноморських степах були кочові орди, охочі до походів та грабування. Як котрому князеви своїх сил та війська бракувало, то він їхав до орди, кликав її йти на Україну воювати, — а та й рада тому: йшла з тим князем воювати, палити, грабувати села й міста його супротивника. Тяжко було з тим раду дати.

До того треба сказати, що таки по самих землях люде, особливо бояре та всякі заможні, не раз хотїли мати свого князя, нїж слухати київського, чи його воєводи: звичайно такий свій князь більше слухав громади і дбав про її ласку, анїж той київський, або його воєвода. Тому й самі люде часто помагали свому князеви відборонити ся від київського.

Через те все київським князям не вдавалось нїяк зібрати до купи Київську державу, і вона що далї то дїлилась на дрібнїйші та дрібніші части. З початку Україна подїлила ся на більші землї: Київську, Волинську, Галицьку, Чернигівську, Переяславську. Потім кожда з сих земель роздїлилась на дві або три частини: напр. Волинська — на князївство володимирське і луцьке, Чернигівська — на чернигівське й новгород-сїверське. Далї сї части стали дїлитись на ще дрібнїйші части. В кождій був свій князь, і кождий хотїв загорнути більш землї, воював ся з другими князями, палив і нищив його замлю, розгоняв і забирав в неволю людей, приводив орду до помочи, або й та сама, користаючи з княжих суперечок, набігала, палила і в неволю забирала.

Гіркий світ настав людям. Ось як пісня, зложена пізнїйше (зветь ся „Слово о полку Ігоревім“, — найкраща то пісня, яка нам з тих часів лишила ся) описує біду, яка настала за синів та внуків Ярославових: „тодї засївалась земля та поростала сварками, гинуло житє людей божих, укорочував ся вік людський серед княжих суперечок! Тодї рідко де по руській землі гукали орачі, за те часто крякали ворони, дїлячи між собою трупи, а галки мовили свою мову, збіраючи ся летїти на поживу“.

Дїлячи все дрібнїйше та дрібнїйше землї та тратячи свій час і сили в вічних війнах та усобицях (суперечках), князї все більше обтяжали своїх людей податками, а все меньше мали силу боронити українські землї від сусїдів і від тих орд степових, що гірко давали ся в знаки Українї.

Давнїйші орди тільки переходили через чорноморські степи в дальші краї і від них не було Українцям такої біди. Але вже за Ігоря прийшла в сї степи з Азії, з Туркестану, орда Печенїгів, турецького коріня, дуже хижа й войовнича. Вона далї не пішла і стала кочувати в чорноморських степах. Жити разом із тими Печенїгами було неможливо: вони нападали, забирали худобу й людей у неволю, палили, й убивали. Українцї стали переселяти ся з Чорноморя в дальші краї; тільки подекуди лишали ся ще наші люде на Чорноморі. Але Печенїги стали потім нападати на дальші землї, грабили й палили, і знищили всю околицю близшу до степу, аж під Київ і Переяслав. Багато воював ся з ними Володимир, але тільки за Ярослава підупали вони, так що удало ся їх сильно побити, й вони потім забрали ся з наших країв за Дунай.

Одначе на місце Печенїгів прийшла друга орда — Торки, а потім і третя — Половцї. Торків було небагато, й вони скоро зникли, але половецька орда була велика, півтораста лїт кочувала в наших степах та пустошила українські землї. Як князї наші були в згодї, вони держали Половцїв в страху й не давали їм грабувати наших земель. Якже зачинали ся між князями війни та сварки, то вони не тільки що не боронили України від Половцїв, а ще й самі приводили їх, як я казав, а Половцї грабували не тільки ворогів того князя, не раз і самі його власні землї. Цїлі краї близші до степу не раз зовсїм пусткою ставали від тих половецьких грабовань, а люде тїкали звідти в дальші, лїсові краї, куди Половцї не заходили.

Так не було анї спокою анї порядку. Люде дуже жалїлись на своїх князїв, що сварять ся та воюють між собою, а не обороняють землю від сусїдів. Дають Полякам або Уграм захоплювати українські землї, не боронять їх від Половцїв. Не пильнують суда та управи, не вважають, що їх урядники та слуги кривдять людей, а й самі більше пильнують, аби щось взяти, нїж щоб була справедливість.

„Не май собі двора коло княжого двора, не держи поля коло княжого поля, бо княжий тивун (урядник) як огонь приложений трутом, а слуги його як іскри: від огня устережеш ся, а від іскор не устережеш ся, аби вони не попалили одежі“. Так пише один чоловік з тих часів, а другий так каже до князїв: „Коли тивун засуджує неправедно та бере гроші (за штраф), а за ті гроші купує собі їжу, пите, одежу, а вам — князям — на ті гроші купують обіди, бенкети справляють, то се так як би ви — князї — віддали людей христових на жир злодїям і розбійникам“.

А от яке оповіданнє зложено було в тих часах про князїв та про їх слуг; один князь на пиру, щоб тивуну докучити, спитав владику: „де буде тивун на тім світі?“ Владика сказав: „там, де й князь“. Князеви немило було таке почути, і він сказав владицї: „як то? тивун неправедно судить, хабарі бере, людей обдирає, мучить, все зло робить, а я що?“ А владика сказав на те: „Коли князь добрий і справедливий, то він і тивуном або иншим начальником поставляє чоловіка доброго, розумного, й совістного, — тодї князь і тивун в раю будуть. Колиж князь не має страху Божого, людей не жалїє, то він і тивуном поставляє чоловіка лихого, аби тільки лупив з людей гроші на князя, а людей не жалував—напустив його як голодного пса на стерво; то такий князь піде до пекла, і тивун з ним до пекла“.

З того видно, як невірно дивились люде на княжу управу, які жалї мали на князїв та княжих урядників і слуг. Та жалї жалями, але для того, щоб поправити дїло, люде нїчого не робили. Складали все на князя і тільки того собі бажали, аби князь був добрий — то все буде добре. Але князь часом трапляв ся добрий, а частїйше нїякий, або й зовсїм лихий. А хоч би й який добрий князь, то він сам один своєю головою не міг у всїм зробити доброго ладу: до сього треба було ради й помочи розумнїйших, кращих людей з громади. Але до того не могли тодї додуматись анї князї, анї громада.