Про дітей (Аверченко)
У дітей завжди буває дивний, часто недоступний розумінню дорослих ухил думок. Думки їх йдуть по якомусь своєму шляху; від образів, які складаються в їх мозку, віє прекрасною дикою свіжістю.
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| Про дітей |
|
Ось декілька дурниць, які запам'яталися мені.
I
Одна маленька дівчинка, обійнявши мою шию руками і затишно примостившись на моєму плечі, розповідала:
— Жіл-бил слон. Ось одного разу пішов він в пустелю і ліг спати... І сниться йому, що він прийшов пити воду до величезного-превеличезного озера, біля якого стоять сто бочок цукру. Великих бочок. Розумієш? А збоку стоїть величезна гора. І сниться йому, що він зламав товстий-претовстий дуб і став розламувати цим дубом величезні бочки з цукром. В цей час підлетів до нього комар. Великий такий комар — величиною з коня...
— Та що це, насправді, у тебе, — нетерпляче перебив я. — Все таке величезне: озеро величезне, дуб величезний, комар величезний, бочок сто штук...
Вона заглянула мені в обличчя і з виглядом переваги зібрала плечима:
— А як же б ти думав. Адже він же слон?
— Ну так що?
— І тому що він слон, йому сниться все велике. Не може ж йому приснитися скляний стаканчик, або чайна ложечка, або шматочок цукру.
Я промовчав, але про себе подумав:
«Легше дівчинці спіткати психологію сплячого слона, чим дорослій людині — психологію дівчинки».
II
Знайомлячись з одним трирічним хлопчиком украй зосередженого вигляду, я узяв його на коліна і, не знаючи, з чого почати, запитав:
— Як ти думаєш: як мене звуть?
Він оглянув мене і відповів, чесно дивлячись в мої очі:
— Я думаю — Андрій Іванич.
На безглузде питання я отримав помилкову, але ввічливу, дихаючу гідністю відповідь.
III
Одного разу літом, гостивши у своєї заміжньої сестри, я улігся після обіду спати.
Прокинувся я від удару по голові, такого удару, від якого міг би розвалитися череп.
Я здригнувся і розплющив очі.
Трирічний крихта стояв у ліжка з величезною палицею в руках і з цікавістю мене роздивлявся.
Так ми довго мовчки дивилися один на одного.
Нарешті він з цікавістю запитав:
— Що ти лопаєш?
Я думаю, цей вчинок і питання були викликані ось чим: бродивши по кімнатах, малятко забрався до мене і став розглядати мене, сплячого. В цей час я уві сні, ймовірно, пожував губами. Все, що стосувалося жування взагалі, і пищи зокрема, дуже цікавило малятка. Щоб привести мене в стан неспання, малятко не знайшов іншого способу, як сходити за палицею, тріснути мене по голові і поставити єдине питання, яке його цікавило:
— Що ти лопаєш?
Чи можна не любити дітей?