Про безхвостого вовка
Про безхвостого вовка |
|
Один чоловік багато років складав гроші на коня. А як була вже немаленька купка, то пішов на базар і в якогось цигана купив собі кобилу.
У неділю взяв собі чоловік сопільчину, сів на кобильчину, їде на пасовисько, грає і приспівує.
Ой, займу я сиву клячу На підгірку пасти.
А вовки ся закрадають, Хочуть її вкрасти.
Приїхав чоловік на кобильчині під ліс, спутав її і пустив на пашу. Сам став собі під дуба і на сопілці грає.
Аж тут з темного лісу виходить сірий вовк та й каже:
— Чоловіче, чоловіче, я дуже голодний і хочу тебе з'їсти.
А чоловік йому відповідає.
— Та як ти будеш мене їсти, коли я ще зі світом білим не прощався, ні не вмивався?
Вовк відповідає:
— Ну то добре. Попрощайся зі світом, вмийся, а вже тоді я тебе з'їм.
Став чоловік під дубом і думає, як біди спекатися. Як добре подумав, пішов до потоку вмиватися. Вмився і виламав собі доброго бука. Підходить до вовка та й каже:
— Я вже вмився, але не маю в що повтиратися.
Вовк повернувся до нього задом і каже:
— На, втирайся в мій хвіст, але борзо, бо я дуже голодний.
Чоловік втирається у хвіст, а тим часом намотує його на руку. Як намотав, тоді вовка буком по голові, по хребті. Вовк тікати, а той тримає і б'є. Як сірий шарпнувся, то хвіст лиш тріснув і залишився в господаревих руках.
Прибіг вовк до лісу і наробив там страшного крику. Всі вовки збіглися на його вереск. Як вчули, що сталося, то на своїй нараді вирішили розірвати чоловіка. Йдуть всі туди. А господар настрашився і виліз на дуба.
Збіглися вовки під дуба і радяться, як їм того чоловіка дістати.
Безхвостий каже:
— Я стаю на самий спід, а ви всі один на другого і верхній стягне його на землю.
Роблять вовки таку живу вежу. Ще бракує одного вовка й вже чоловіка з'їдять. А чоловік бачить, що біда, і каже:
— Я бачу, що вже мені виходу нема, але коби-м ще раз того куцого оцим патиком потягнув. Подайте його сюди!
А безхвостий подумав, що йдуть люди, і втік.
Всі вовки попадали на купу, потовкалися і зі страху повтікали до лісу.
Чоловік швиденько зліз із дуба, сів на свою кобильчину, їде додому і співає:
Гей, дав же я своїй клячі Стебло сіна і стебло соломи.
Тепер гоню свою клячу Додому поволі.
Пригнав та й жінці розповідає про свою пригоду. Жінка аж заплакала, як уявила, що вже нині могло чоловіка не бути. І каже:
— Більше я тебе, чоловіче, не пущу ту кобильчину пасти. Ти її ліпше продай, бо без неї обійдемось, а без тебе я ніц варта.
Лишився чоловік з жінкою, але вже без кобильчини.
Була я в тому селі і бачила, що понині обоє гараздують.
Ця робота є суцільним текстом, будь ласка за можливістю з'єднайте її з Індексом. |
Ця робота перебуває у суспільному надбанні відповідно до статті 8 Закону України від 1 грудня 2022 року № 2811-IX «Про авторське право і суміжні права», де зазначається, що не є об'єктами авторського права:
- вираження народної творчості (фольклор);
- акти органів державної влади, органів місцевого самоврядування, офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного і судового характеру (закони, укази, постанови, рішення, державні стандарти тощо), а також їх проекти та офіційні переклади;
- розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності і на які поширюється право особливого роду (sui generis).