Пропащий час. Українцї під Московським царством (1654–1876)
| Пропащий час. Українцї під Московським царством (1654–1876) під ред. Михайла Павлика Львів: накладом Михайла Павлика, 1909 |
|
 |
Українцї під Московським
| ||||
царством |
||||
З передмовою
МИХАЙЛА ПАВЛИКА
З друкарнї Івана Айхельберґера і Сп. Львів, Ринок ч. 10.
Дім „Просьвіти“.
Стаття Драгоманова, котру пускаємо отсе окремим виданням[1], се лише вступ до розвідки його під тим-же заголовком, у якій мало бути показано докладно, чому то він уважав пробуток України під Москвою-Росією за пропащий для неї час.
Розвідки мала складатися, очивидячки, з цїлого ряду дослїдів усїх царин життя України, в момент її прилуки до Москви, — показати всї добрі й лихі зерна того життя, а далї — занидїння добрих зерен або й затоптання їх копитами московсько-російських орд, а розростання злого — давного й нового, посїяного тими-ж ордами й виплеканого під їх захистом. Остатний дослїд мав бути посвячений, очивидячки, найдорожчому духовому доробкови України — її вустній словесности та письменству, — забороненому звісним маєвим указом 1876 р. В самім кінцї розвідки мусїв бути поданий загальний висновок і вказаний Українї вихід із її пропащости під Росією.
Льоґічний вихід міг бути тут лиш один — відрив України від Росії.
До cero виходу Драгоманів і хилився в перші роки своєї еміґрації, чуючи за собою й реальний ґрунт до того — революційний настрій серед певної частини тих земляків у Росії, котрі й поручили були йому ведення української полїтики за границею, — настрій, викликаний головно згаданим указом, котрий, своєю чергою, виданий був для „пресѣченія“ „сепаратизму“ російських Українцїв.
Свою прихильність до насильного заведення самостійної української держави Драгоманів виявив тоді прилюдно — в полємічній статї з редакцією львівської народовецької „Правди“, п. з. „Опізнаймося“, писаній, — знаю се, — в другій половинї 1876 р., та надрукованій аж у сїчню 1877 р., в нашому радикальному „Друзѣ“ (бо в „Правдї“ не хотїв її надрукувати тодїшний редактор її Володимир Барвінський).
„Перед патріотами нашими, — писав Драгоманів, — дві дороги, — або прямо вирватись у купі з своїм народом з під держави російської, також австрійської і угорської: і я нїчого не скажу проти тих, хто не язиком, і не в чотирьох стінах, а дїлом почне до того йти, — або користуватись усяким прогресивним ступнем тих держав і тих громад, з которими наш народ звязаний, особливо усякими інституціями і напрямками демократичними. Ш. редакція „Правди“ не раз жахалась „сепаратизму“, і „нельояльности“ проти которих я, — адвокат россійського правительства (так називала Драгоманова редакція „Правди“!) — ex principo нїчого нїколи не говорив і т. д. („Другъ“, 1877, ч. 1, з 8. н. ст. Сїчня.[2]
В такім, очивидячки, революційно-сепаратистичнім настрою, Драгоманів і задумав був свою розвідку, — що доказує зрештою, й самий заголовок її.
Велику трудність написання своєї розвідки, — котра могла була мати величезну вагу не лише для історії України, з 1654 р., але й для дальшого її розвою, — Драгоманів був би певно поборов, маючи задля сего в собі всї вимоги, не виключаючи й вимогів совісти, — бо в прінціпі він нїколи не був противний самостійній українській державі. Але перед ним, — котрий, кажучи до речі, усе вважав себе неспосібним до практичної полїтики, особливо революційної, та ще й начальної української, що вимагала гетьманського ґенія, — мусїли встати вже в часї писання його розвідки далеко більші трудности полїтичної самостійности України, а то: недостатність, до такої важкої справи, самого революційного настрою, — навіть далеко дужчого, сталїщого, нїж се було в тогочасних наших земляків, — сила держави російської, як і австро-угорської, та недостача прихильної полїтичній самостійности України сили якоїсь инчої великої европейської держави.
Ось, певно, й причина тому, що Драгоманів увірвав свою розвідку, написавши й надрукувавши лише згаданий вступ до неї та частину, — здається більшу, — I-ої глави п. з. „Вольности Війська Запорожського“, (про соціяльно-економічний лад у Запорожській Сїчи й належній до неї країнї), тай те не пустив у світ, так що лишило ся всего кілька відбиток.[3] Скиба заорана була за глибоко тай за довго, аби можна було її поправити тай повернути в супротивний бік, зазначений у поданій вище виписцї зо статї Драгоманова „Опізнаймо ся“, і через те він ту скибу й кинув.
Але-ж, як раз те, що й такий завзятий, сталий тай могутнїй орач української ниви, під Росією, по-ровень тай по напряму з кращими російськими орачами, зневірився був здорово в єдиноспасенности такої роботи, — доказує найяркіще, що справа належности України до Росії, в усякім разї, не рішена без апеляції, і вривок його розвідки, се видний знак на роздорожжу української полїтики — знак, перед котрим повинні стати тай задуматися глибоко власне ті земляки, що ще прихильні державній звязи України з Росією.
Зайва річ, гадаю, й згадувати, що й пробуток України під Росією після 1876 р. — пропащий час. Доказують се найкраще подїї послїдних років у Росії, підчас „революції“ й після неї — коли то на полїтичнім позорищі світа явився загал російських Українців: безсильний, безпорадний, несвідомий, майже кругом заляканий, чекаючий змилування від московсько-російських полїтичних дуків — дїйсний, жасний продукт їхнього пановання над Україною! І се в пору, коли тому загалови приходиться мати дїло майже виключно з офіціяльними російськими ордами, — відносно нечисленними, тай ослабленими, а раз, було, й лежачими! А що-ж то буде при заведенню в Росії „конституційного ладу“, з центрами: в Петербурзі, Москві (та мабуть і в Варшаві), коли російській Українї прийдеться мати дїло з десятками мілїонів, так кажучи, з'офіціялїзованих московсько-російських (а по части й польських!) орд, — усїх партій, від чорносотенної, аж до соціяльно-демократичної, — мілїонів, зіяючих централїзмом та ворожнечою до волї неофіціальних націй, особливо-ж нашої, української!… Та вони просто розтопчуть Україну так, що не можна буде й пізнати, де вона була!
Одно спасїння: вирватися з царства нашої пропащости, віддїлити й відгородити українську землю від Росії — як найшвидче, за всяку цїну, поки ще час…Тяженна се, що правда, річ, — вимагаюча лютої боротьби, напруження всїх сил і повної самопосвяти нашого народу, та ще й сильної підмоги з боку заграничних суспільностей і держав, — боротьби, грозячої скаженими репресалїями з боку російства. Але лїпше впасти від разу, лїпше таки й не жити, нїж конати сотнї років, дурячи себе надїєю на краще життя під Росією.
Скажете: до такої боротьби, на смерть або життя, треба найперше загальної свідомости, котрої нема-ж! А я скажу, що така свідомість виросте до загальности серед самої боротьби, тим певнїще, що провід у нїй мусїли би взяти свідомі елєменти, яких уже доволї серед галицьких Українцїв, особливо селян-радикалів, у котрих давний український козацький дух обновлений у сяєві всесвітних ідей: просвіти, волї й поступу. Всю-ж нашу націю повинен би пхнути до боротьби з Росією просто звірячий інстинкт — інстинкт самозбереження, котрий метав же колись маси нашої нації на Татар, Турків, Поляків і Москалїв, тай доказував чудес!
Добути, або дома не бути! — отсї мужні слова молодчих запорозьких козаків, присягаючих 9-го цьвітня 1709 р. Мазепі, повинні стати від тепер одиноким полїтичним окликом України.
Добути!…
Добули-ж собі незалежність від одної зо східних деспотій — Туреччини, тай завели власні національні держави: Греки, Серби, Румуни, Болгаре й инчі — історія котрих не богато славнїща від нашої, країни-ж котрих, як і численність, куди менчі від нашої! Чому-ж не мало би поталанити нам — вирвати Росії найкращий, найродючіщий, найкористнїще положений шмат землї — припираючий до Чорного Моря, під боком самого серця Туреччини, котра роспалася-ж на наших очах! Чому-ж не малаби роспастися й російська деспотія?!
Добути-ж, або дома не бути!
Львів, 7. III. 1909.
М. ПАВЛИК.
Плакати про старовину, бажати вернути її — завжди даремне дїло, а особливо для нас, слуг „простого“ українського народу. Ми знаємо добре, що того, чого ми хочемо — не було ще нїколи на світї, а тільки буде колись, як люди стануть далеко розумнїщі, нїж тепер. Одначе оглядатися назад треба, щоб знати, через що тепер стало так гірко, щоб не помилитися знов, як колись помилялись. Українцям треба добре оглянутись назад і пригадати остатні дві сотнї і два десятки років, після того, як козаки українські за приводом Богдана Хмельницького піддались під руку „царя Восточного, Московського“, у 1654 роцї.
Перше, що кинеться в очі, як глянеш на Україну в часи Хмельницького і на Україну сього часу — ось що: тодї була козаччина, тепер нема. Вчені люди, що пишуть історію, чужі, а то й наші, завсїгда кажуть: така зміна і мусїла буть; козаччина — дїло не пригідне для життя чоловічого; козаччина появилась у гіркі часи життя люду руського, тодї, як його неволив татарин та лях; козаччина своє одслужила: вона обороняла землю українську од чужих, поки могла, поки на півночі не вкрепилась велика братня держава, московське царство, потім прилучилась до нього, — передала в руки його свою воєнну працю, і мусила одступити туди, де була ще потрібна, на далекий край руського царства, на Кубань, щоб там битись з невірами. На Українї-ж мусили завестись инші порядки, стрій держави для життя мирного: промислового, ремісничого, наукового, умілости. Далї кажуть вчені люде, що нїби-то проти московської держави і її порядків на Українї впирались хиба які завзяті вояки, що не хотїли знати нїчого, окрім „лицарства“, та змінники, котрих збивали вороги народу руського, та люде, звиклі до несупокою та до „шатости“, як колись казали.
Росказуючи, яке то гарне життя завела по низовим Днїпровим степам цариця Катерина, що пороздавала землї панам та чужим, нїмцям кольонїстам, московський профессор Соловйов каже, що коли запорожцї прохали, щоб їх землї зоставлено було за ними, то це-б то значило, щоб краї цї, „Новая Россія повернулась в пустиню“.[4] Звісно, виходить, що цариця мусила військом знищити Запорожжя! Такі погляди виучують наші дїти по школам та ґімназіям і держать їх в головах своїх, не думаючи довідатись, чи правда воно, чи нї, — чи справдї козаки, мов божевільні, тільки й думали, щоб завести круг себе пустелю, а що усе добре позаводили круг нас царі, котрі мусили викоренити тих божевільних розбишак, та й що ми справдї живемо, незнать в якім добрі!
Ось приміром д. Де-Пуле, чоловік бувалий і в Московщинї, і в Литві, і в нас на Українї, — де він був чи й є інспектором воєнної ґімназії в Полтаві, чоловік, котрий нераз писав, що не може того бути, щоб на всїй великій обширі царства руського були однакові порядки, та ще й порядки московських чиновників. А як торкнувсь цей д. Де-Пуле нашої України і написав статтю про Горленків та Ломіковських, ворогів царя Петра і прихильників Мазепи, то й забув, що він же сам писав про московські порядки.[5] Ось що говориться в кінцї статтї д. Де-Пуле, ось що прочитали ті тисячі письменних людей, що купують і читають на Українї „Вістник Европи“:
„Старая казацкая воля“, старая казацкая слава, что по всему степу дыбомъ стала“, выражаясь словами народного эпоса, могли существовать тогда лишь, когда было для нихъ питаніе, — войны съ невѣрными, турками и татарами, защита и спасеніе русскаго юга отъ поглощенія его Польшей. Но затѣмъ, когда удалось отстоять свою самостоятельность, когда стала мельчать борьба съ невѣрными, казацкая слава, естественно, должна была становиться анахронизмомъ, переходить въ область эпоса и только въ немъ быть окруженною поэтическимъ ореоломъ, въ дѣйствительности же обращаясь, или долженствуя обратиться, въ разбой, какъ обратилась она вездѣ на русскихъ окраинахъ, гдѣ казачество стояло живою стѣною, защищавшею Русь отъ азіатскихъ кочевниковъ.
„Въ Малороссіи, гдѣ задачи казачества были шире и роль несравненно значительнѣе, чѣмъ на Дону, Волгѣ и Уралѣ, въ началѣ прошлаго вѣка, и при Петрѣ Великомъ, отъ прежней славной дѣятельности, отъ старой казацкой воли оставалась устарѣлая, на военный ладъ построенная община, въ которой аристократія, „старшина“, высшее военное сословіе рѣзко отдѣляется отъ народа и любя „волю“ для себя, не признаетъ ее необходимой для простого народа, котораго начинаетъ давить и порабощать задолго до введенія крѣпостного права. Кромѣ русской народности и православія, въ малороссійской военной общинѣ не выработалось ничего оригинального, своего: всѣ зачатки гражданской жизни, всѣ формы ея были въ ней польскія. Самостоятельное существованіе было немыслимо: приходилось быть или Польшей, или Москвой. Но Польшей не захотѣли быть еще отцы и дѣды современниковъ Мазепы и Горленка. Перейти къ Польшѣ, значило повторять зады, отказаться отъ славнаго прошлаго, ибо Польша, забравъ себѣ почти ⅔ русскихъ земель, не перестала быть Польшей, не сдѣлалася западной Россіей, какъ нѣкогда сдѣлалась ею Литва; что же оставалось дѣлать? правда, дѣло сдѣлано, и давно, еще Хмѣльницкимъ; но Москва, московскіе порядки, московскій деспотизмъ, московская грубость… Носонѣнно, еще до Мазепы и Горленка съ товарищами, многіе изъ малороссіянъ, без всякой мысли объ измѣнѣ, не разъ и серьезно думали и передумывали объ этомъ, вздыхали и поминали прошлое… Но вотъ появился геніальный человѣкъ и прошелъ по всей Малороссіи лѣваго берега Днѣпра, прошелъ своею особою, съ другими „москалями“. Только старые, отпѣтые люди, въ родѣ Мазепъ, Горленокъ и Ломиковскихъ, не могли въ немъ видѣть новаго русскаго человѣка, какихъ не давала прежняя Москва, но съ какими легко можно было ужиться и малоруссамъ, вкусившимъ, въ высшихъ своихъ слояхъ, черезъ посредство Польши, европейскую гражданственность; вмѣсто Москвы создавалась новая Россія, вмѣсто москалей появлялся новый народъ, русскій, чуждый мѣстной и этнографической узости“.
Себ то так виходить, що царь Петро був не москаль тільки, а такий новий русин, що вбрав в себе усе, що було доброго в українського і московського чоловіка, а ті порядки, які позаводились на Українї після нього, були нові европейські порядки, то-б то воля не для самих тільки панів, як в Польщі, не для козаків тільки, як в нашій старій Гетьманщинї, а для усїх людей: воля робити, думати, вчитись, говорити, правитись народови, як сам хоче, ось як в Швайцарії та тій Голяндії, де вчивсь Петро караблї строїти; або хоть така, як була вже й тодї в Анґлїї, де вже не сам король правив землею, а з виборними хоть од панів та купцїв і міщан; або хоть не така воля, так хоть рівність, хоть льгота, коли не увільнення од крепацтва, як то було вже й за часи Петра по західній Европі, і як то не забаром сталось в нїй скрізь за часи великого повстання французів. А до волї та рівности прибавим науку, освіту: за часи Петра вже жили Нютон, Вольтер, Лєссінґ і т. д., що увільняли розум людський од путів попівських.
Так ось на яке добро пощастилось нашим прадїдам перемінити старовину козацьку українську!Шевченко узивав ту козацьку старовину „срамотньою годиною“; казав, що він би оддав половину свого віку молодого, тільки щоб забути тяжкі дїла батьків наших. Так то не жаль українським народолюбцям старовини своєї!
Чому-б і не так! Розумні Українцї давно вже перестали плакати за старою козаччиною, з її гетьманщиною. На Українї якось не звикли дуже захвалювати усе своє, старосвітське, — через те, що як нїдавно було тут щось подібне до власного царства та панства, то нїкому було привчити Українцїв пишатись своєю славою. Одну недовгу хвилину, як було тільки знов почали пізнавати освічені Українцї свою старовину, у 30–40 роки сього столїття, горстка людей покричала про славу козацької України, але зараз же сама знайшла в нїй плями, і тепер, коли хто хоче пізнати ті плями, пізнає їх найскорше з вчених праць Українцїв: з звісних усїм праць Костомарова, з коротких, але цїнних Лазаревського „Про крестян та панів на Українї (Малороссійскіе посполитые крестьяне, „Записки Чернигов. Статистич. Комитета“, т. 1. тай Очерки малор. фамилій. „Русскій Архивъ, 1875 р.), Антоновича (Послѣдніе годы казачества на правомъ берегу Днѣпра). Тай самий Шевченко, котрий попереду виспівував про „бунчуки й булави“ гетьманські, скоро приглянувсь до гетьманщини, побачив, що там давили простого чоловіка і торгували Україною, запродуючи її то москалеви, то королеви, крикнув:
Варшавське сміття ваші пани,
Ясневельможнії гетьмани,
Раби, піднїжки, грязь Москви!
Чого-ж ви чваните ся, ви,
Сини сердешної України?
Упять кажемо: чому-б не так! Чому не проміняти мирну працю над ремеством або наукою на гарцювання по степах, щоб „скородити татарські ребра!“ Тільки огляньмося: чи багато вспіли ми в сїй мирній працї, чи сповнилась хоть половина навіть того, „за що ми билися з Ляхами, за що скородили списами татарські ребра“, — бо хоть деякі із наших батьків, як деякі з усяких народів в свій час, любили війну для війни, били „невіру“ за те, що він „невіра“, та не всї-ж тільки за тим і гарцювали по степам, що-б битись та гарцювати. І гарцювати наші батьки були примушені для того, що-б одігнати од свого краю гарцювання татарське та турецьке, що именно не давало рости на Українї мирній працї над хазяйством та письменством. І не глядючи на се козацьке гарцювання, — відкіля-ж і сама Московщина за батька й дїда царя Петра, тай за його самого, брала і вчителїв і духовних, як не з нашої України! Це кажуть і вчені московські, тільки якось не вміють держати в головах своїх одної думки. Вони навіть хваляться й тим, як де військо царське погарцює, — от хоть би по усяких Прусіях та Швайцаріях, куди царі після Петра посилали й наших козаків та некрут, — не знать для чого, тільки не для того, що-б боронити нашу землю.
Погляньмо-ж на те, яке життя справдї настало на Українї після того, як скасовано козаччину, на те, що ми дїстали замісць неї, — і як вийде, що Україна не зовсїм згаїла остатні двістї років, то чи справдї через те, що в нїй скасовано старі питомі порядки, а заведено нові, московські та петербурські. Ми вже не будемо питати про те, чому так, коли вже козаччина перешкоджала вже років двістї мирному життю нашої землї і руської держави, то чому скасовано тільки українську козаччину, a зоставлено Донщину? Хиба степи Донські не так же потрібні для „миру і освіти“, як і Днїпрові і Днїстрові? Одповісти буде легко; Дон більш свій московському царству, вірнїщий йому, хоть і Донови врізано волї, бо й він колись бунтувавсь! Ну, та це ми залишимо! Ми зовсїм не заздримо „тихому Донови“, — хай живе, як йому любо, хай задержить зерно волї, як ще зосталось в нього, до других, лїпших часїв, поки воно зійде буйним деревом. Тодї він непремінно згада, що колись Дон і Днїпро, як правились сами собою, більш знали один про одного, нїж опісля, як над тим і другим стали верховодити петербурські канцелярії, а не ради козацькі, згадає, що колись співали кобзарі українські „славу війську запорожському і донському, з усією черню низовою на многая лїта, до кінця віка“. (Дума про те, як запорожський отаман Кішка вибавивсь із турецької неволї).
Ми лишимо других, а переглянемо, що ми самі, Українцї, виграли за остатні двістї років, як пропадали наші старі „негідні“ порядки, а заводились нові, московські і петербурські, буцїм то европейські.
Не знайдеш тепер такого европейця, котрий би не думав, що без волї народу, а при одній царській самоволї, не може добре жити нїяка земля, що народ не може добре правитись самими чиновниками, котрих згори наставляє самовольний царь. Тепер трудно знайти і таких людий, котрі-б не згоджувались з тим, що усї дїла в дуже великій державі не можуть бути вправлені чиновниками та указами з далеких столиць, не спитавши, що думають люде в тих краях, для котрих пишуться укази; тепер навіть і в руськім царстві заведено земства та городські управи, що-б хоть менчі дїла свої робили самі краєві люде, як самі знають, а не чиновники, що сьогоднї тут, а завтра там.
А коли так, то що-ж нам була за користь з того, що і ми перетерпіли жорстокість Петра I., остервенїлість Менщикова і Нїмцїв биронових, дурости Павла I., салдатське звірство Аракчеєва, холодну самоволю Миколая I, про котрих Українцї не можуть навіть сказати, що це були „свої собаки, котрих ми-ж самі вигодували“, бо в нас позаду не було нїякого Івана IV. Тай самі цї петербурські самовольники і нївечники натури чоловічої нїколи не вважали нас, Українцїв, за своїх і коли случалось, давили нас з більшою злістю, менш жалїли „безмозглих, упрямих хохлов“, нїж своїх „руських“. Хиба помоглось що небудь і Великорусам од того, що терпіли рядом з ними і „браття черкаси“, вмерти за котрих обіцялись батьки їх тодї, як Хмельницький прохавсь у підданство „царя Восточного?“ На що-ж було руйнувати ті права краєві, ті виборні уряди, які були колись на Українї, коли тепер усї освічені люде думають, що без краєвих прав та виборних урядників обійтись не можна? Двістї років мучення, поки царі доконали старі українські порядки, пропали, значить, даремне!
А все, що не робилось царським урядом для України після Хмельницького аж до 1775 р., коли зруйновано Сїч, усе те роблено нї для чого, як що-б доконати старі українські порядки. І скільки то хитрощів пішло на те в московських бояр та петербурських чиновників, скільки муки приняв простий Українець, скільки попогнувся та призвичаївся ябедничати український пан та полупанок, поки це случилось, — для того, що-б потім признатись що усї цї „нові“ порядки нїкуди не годять ся!
Коли в 1654 р. Україна прилучилась до Московського царства, то була між українськими козаками з одного боку і московськими боярами і царем з другого боку ось яка умова:
Прошеніе гетмана Богдана Хмельницкаго къ Алексѣю Михайловичу съ приложеніемъ договорныхъ пунктовъ.
Божіей милостію, великій государю царю и великій княже, Алексѣю Михайловичу всея великія и малыя Россіи самодержче, и многихъ государствъ государю и обладателю, твоему царскому величеству.
Мы, Богданъ Хмѣльницкій, гетманъ войска запорожскаго, и все войско запорожское; и весь міръ христіанскій россійскій, до лица земли челомъ бьетъ:
Обрадовався вельми спожалованья великаго и милости неисчетныя твоего царскаго величества, которою намъ изволилъ твое царское величество показать, много челомъ бьемъ тебѣ, государю нашему, царскому величеству, и служити прямо и вѣрно во всякихъ дѣлѣхъ и повелѣніяхъ царскихъ твоему царскому величеству будемъ по вѣки, только просимъ вельми, яко и въ грамотѣ просили есмы, изволь намъ, твое царское величество, въ томъ всемъ пожалованьѣ и милость свою царскую указати, о чемъ посланники наши отъ насъ твоему царскому величеству будутъ челомъ бити.
1) Вначалѣ, изволь, твое царское величество, подтвердить права и вольности наши войсковыя, какъ изъ вѣковъ бывало въ войскѣ запорожскомъ, что своими правами суживалися и вольности свои имѣли, въ добрахъ и въ судахъ чтобъ ни воевода, ни бояринъ, ни стольникъ въ суды войсковые не вступались, но отъ старшихъ своихъ чтобъ товарищество суждены были: гдѣ три человѣка казаковъ, тогда два третьяго должны судити.
Подъ сими статьями помѣта думнаго дьяка Алмаза Иванова:
Сей статьѣ указалъ государь и бояре приговорили: быть такъ по ихъ челобитью.
2) Войско запорожское въ числѣ 60 тисячъ чтобъ всегда полно было.
Указалъ государь и бояре приговорили: быть по ихъ челобитью 60 тысячъ человѣкъ.
3) Шляхты, которые въ Россіи обрѣтаются и вѣру, по непорочной заповѣди Христовой тебѣ, великому государю нашему, твоему царскому величеству, чтобъ, при своихъ шляхецкихъ волостяхъ пребывали и межъ себя старшихъ на уряды судовые обирали, и добра свой и вольности имѣли, какъ при королѣхъ польскихъ бывало, чтобъ и иные увидя такое пожалованье твоего царскаго величества, клонилися подъ область и подъ крѣпкую и высокую руку твоего царскаго величества со всѣмъ міромъ христіянскимъ. Суды земскіе и градскіе черезъ тѣхъ урядниковъ, которыхъ они сами себѣ добровольно оберутъ, исправлены быти имѣють какъ и прежде сего; тако жъ шляхта, которые казну свою имѣли по крѣпостямъ на маетностяхъ, тогда и нынѣ, любо чтобъ имъ поплачено, или на маетностяхъ довладѣти дано.
Симъ статьямъ указалъ государь и бояре приговорили: быть по ихъ челобитью.
4) Въ городѣхъ урядники изъ нашихъ людей чтобъ были обираны на то достойные, которые должны будутъ подданными твоего царскаго величества, исправляти или удержати, и приходъ на лежащей въ празду въ казну твоего царскаго величества отдавати.Указалъ великій государь и бояре приговорили: быть по ихъ чолобитью, а быти бъ урядникомъ, войтомъ, бурмистромъ, райцомъ, лавникомъ, и доходы денежные и хлѣбные и всякіе на государя збирать имъ и отдавать въ государеву казну тѣмъ людемъ, ково для тое зборныя казны государь пришлетъ, над тѣми зборщиками смотрѣть, чтобъ дѣлали правду.
5) На булаву гетманскую, что надано со всѣми принадлежностями староство чигиринское, чтобъ и нынѣ для всего ряду прибывало.
Указалъ государь и бояре приговорили: быть по ихъ челобитью.
6) Сохрани Боже смерти на пана—гетмана (понеже всякъ человѣкъ смертенъ, безъ чего не можно быти) чтобъ войско запорожское само межъ себя гетмана избирали и его царскому величеству извѣщали, чтобъ то его царскому величеству не въ кручину было, понеже, тотъ давной обычай войсковой.
Государь указалъ и бояре приговорили: быть по ихъ челобитью.
7) Имѣній казацких, чтобъ никто не отнималъ: которые землю имѣютъ и всѣ пожитки съ тѣхъ земель чтобы при тѣхъ имѣніяхъ добровольно имѣли; вдовъ послѣ казаковъ осталыхъ чтобы и дѣти такія жъ вольности имѣли, какъ предки и отцы ихъ.
Быть по ихъ челобитью.
8) Писарю войсковому чтобъ, по милости его царскаго величества, одна тысяча золотыхъ для подписковъ, также и мельницу для прокормленія, что великій расходъ имѣетъ.
Быть по ихъ челобитью, давать изъ тамошнихъ доходовъ.
9) На всякаго полковника, чтобъ по мельницѣ было, для того что расходъ великій имѣютъ, но когда милость будетъ твоего царскаго величества, и больше того, чѣмъ твое царское величество пожаловать изволишь.
Государь пожаловалъ по ихъ челобитью.10) Также на судей войсковыхъ, по 300 золотыхъ, и по мельницѣ, а на писаря судейскаго по 100 золотыхъ.
Государь пожаловалъ по ихъ челобитью, а про судей допросить сколько судей.
11) Также ясауламъ войсковымъ и полковымъ, что на услугахъ войсковыхъ завсегда обрѣтаются и хлѣба пахать не могутъ, по мельницѣ бъ имъ было, просить твоего царскаго величества.
Государь пожаловалъ по ихъ челобитью.
12) На подѣлку снаряду войсковаго и пушкарей и на всѣхъ людей работныхъ у снаряду, просимъ твоего царскаго величества, изволь имѣти свое царское милостиво призрѣніе, яко о зимѣ, такъ и останахъ, такожде на обознаго по 400 золотыхъ.
Государь пожаловалъ, велѣвъ давать изъ тамошнихъ доходовъ.
13) Права, наданыя изъ вѣковъ отъ княжатъ и королей какъ духовнымъ и мірскимъ людемъ, чтобъ ни въ чемъ не нарушены были.
Государь пожаловалъ, велѣлъ быть потому.
14) Послы, которые изъ вѣка изъ чужихъ земель приходятъ къ войску запорожскому, чтобъ пану-гетману и войску запорожскому, которые къ добру бъ были, вольно приняты, чтобъ то его царскому величеству въ кручину не было, а чтобы имѣло противъ его царскаго величества быти, должны мы его царскому величеству извѣщати.
Государь указалъ и бояре приговорили: пословъ о добрыхъ дѣлѣхъ пріимати и отпускахъ, а о какихъ дѣлѣхъ, приходили и съ чѣмъ отпустятъ, о томъ писать къ государю; а которые послы присланы отъ кого будутъ съ противнымъ дѣломъ государю, и тѣхъ задерживать и писать объ ихъ государю; а безъ государева указу ихъ не отпускати, а съ турскимъ салтаномъ и съ польскимъ королемъ безъ государева указу не ссылаться.
15) Какъ по польскимъ землямъ дань вдругъ отдается, воли бы есмя и мы, чтобъ цѣною вѣдомою давать отъ тѣхъ людей, которые твоему царскому величеству належатъ: а если бы инако быти не могло, тогда ни на единаго воеводу не позволятъ, о томъ договориваться развѣ бы изъ тутошнихъ людей обобравши воеводу, человѣка достайнаго, имѣетъ тѣ всѣ доходы въ правду его царскому величеству отдавать.
Сей статьѣ государь указалъ и бояре приговорили быть потому, какъ выше сего написано, збирать войтомъ, и бурмистромъ, и райцомъ, и лавникомъ, а отдавать въ государеву казну тѣмъ людемъ, кого государь пришлетъ, и тѣмъ людемъ надъ зборщиками смотрѣть, чтобы дѣлали правду.
16) А то для того имѣютъ посланники наши договариваться, что наѣхавъ воевода права бы ломати имѣлъ и установи какія чинилъ, и чтобъ быти имѣло съ великою досадою, понеже прав иному не могуть вскорѣ навыкнуть и тяготы такія не могутъ носити: а изъ тутошнихъ людей когда будутъ старшіе, тогда противъ правъ и установъ тутошнихъ будутъ исправляться.
О правахъ государевъ указъ и бояръ же приговоръ написанъ въ иныхъ статьяхъ.
17) Прежде сего отъ королей польскихъ никакого гоненія на вѣру и на вольности наши не было, всегда мы всякаго чину свои вольности и для того мы вѣрно и служили; а нынѣ, за наступленія на вольности наши, побуждены его царскому величеству подъ крѣпкую и высокую руку поддаться. Прилѣжно просити имѣють послы наши, чтобъ правился его царское величество намъ на хартіяхъ писанныя съ печатьми, вислыми, единъ на вольности казацкіе, а другіе на шляхецкіе, далъ, чтобъ на вѣчные времена непоколебимо было; а когда то одержимъ, мы сами смотръ межь себя имѣти будемъ, кто казакъ, тотъ будетъ вольность казацкую имѣть, а кто пашенной крестьянинъ, тотъ будетъ должность обыклую его царскому величеству отдавать какъ и прежде сего; такое и на люди всякіе, которые его царскому величеству подданные, на какихъ правахъ и вольностяхъ имѣють быти.Государь указалъ и бояре приговорили: быть по ихъ челобитью.
18) О митрополитѣ помянути имѣютъ, какъ будутъ разговаривати, и о томъ посломъ нашимъ изустный наказъ далъ есмь.
Государь указалъ и бояре приговорили: митрополиту на маетности его, которыми нынѣ владѣетъ, дать жалованную грамоту.
19) Такожде просити прилѣжно послы наши имѣютъ его царскаго величества, чтобъ его царское величество рать свою вскорѣ прямо къ Смоленску послалъ, не отсрочивая ничего, чтобъ непріятель не могъ исправиться и съ иными совокупиться для того, что войска нынѣ принуждены, чтобъ никакой ихъ лести не вѣрили, если бъ они имѣли въ чемъ дѣлать.
Указалъ государь и бояре приговорили: про походъ ратыхъ людей объявить посланникомъ съ котораго числа государь самъ и бояре, и ратные люди, съ Москвы пойдуть, а къ гетману не писать.
20) И то надобное дѣло припомнити, чтобъ наемнаго люду здѣ по рубежу отъ ляховъ, для всякого безстрашія, съ 3,000, или, какъ воля его царскаго величества будетъ, хотя и больше.
Допросить въ коихъ мѣстахъ по рубежу стоятъ.
21) Обычай тотъ бывалъ, что всегда войску запорожскому платили: просить и нынѣ его царскаго величества, чтобъ на полковника по 200 золотыхъ, на ясауловъ войсковыхъ — по 400 золотыхъ, на сотниковъ по 100 золотыхъ, на казаковъ по 30 золотыхъ.
Отговаривать Великій государь, его царское величество, для православныя христіянскія вѣры, хотя ихъ отъ гонителей и хотящихъ разорити церкви божія и искоренити вѣру христіянскую, отъ латынь оборонити, собралъ рати многія и идетъ на непріятелей, и свою государеву казну для ихъ обороны ратнымъ людемъ роздалъ многую. А какъ было у гетмана, у Богдана Хмѣльницкаго, государевъ ближній бояринъ, и намѣстникъ тверской, Василій Васильевичъ Бутурлинъ съ товарищи, и говорилъ съ гетьманомъ о числѣ войска запорожскаго, и гетманъ говорилъ: Хотя число войска запорожскаго и велико будетъ, а государю въ томъ убытка не будетъ, потому что они жалованья у государя просить не учнутъ; а говорилъ гетманъ при ихъ, и при судьѣ, и при полковникѣ, и имъ нынѣ о томъ говорить не доводится.
22) Орда естьли бы вкинуться, тогда отъ Астрахани и отъ Казани надобно на нихъ наступати, такожде и донскимъ казакамъ готовымъ быть; а нынѣ еще въ братствѣ дати сроку, а ихъ не задирать.
Сказать: на Донъ къ казакамъ государево повелѣнье послано будетъ: будетъ крымскіе люди задору никакого не учинятъ, на нихъ не ходить, а буде задоръ учинятъ, и въ то время государь укажетъ надъ ними промыслъ чинить.
23) Кодакъ городъ, который есть сдѣланъ на рубежу отъ Крыму, въ которомъ панъ гетманъ всегда по 400 человѣкъ тамъ имѣетъ и кормъ всякія имъ даетъ, чтобъ и нынѣ его царское величество какъ кормами, такъ и порохомъ къ наряду изволилъ построити; также и на тѣхъ которые за порогами Коша берегутъ; чтобъ его царское величество милость свою изволилъ показать, понеже нельзя его самого безъ людей оставити.
Допросить: по скольку корму человѣку на тѣхъ 400 человѣкъ даютъ и за порогами для Коша сколько человѣкъ, и о чемъ за нихъ бьютъ челомъ.
Доложить государю бояре говорили: которые государевы всякихъ чиновъ люди учнутъ бѣгати въ государевы черкасскіе города имѣете, и тѣхъ бы сысковъ отдавати.
Ми не считаємо цих переяслівських статей за „верх премудрости“ державної. Те, що ми тепер бажаємо, нам „собі дорожче“, як кажуть купцї, нїж те, що втратили Українцї. Переяслівські статтї писали козаки і думали про самих козаків. Вони вважали за Україну не всю землю, де живе український чи, як вони казали тодї, руский або російський, або малорускій народ, — а тільки ту землю, де по давнїм умовам козаків з Поляками, мусили жити козаки: не усю землю по Сян в Галичинї і по гірний Дунаєць і гірські Тисси в Карпатах, а тільки по Случ: воїводства Чернигівське, Київське та Брацлавське. Переяслівські статтї вмовлялись з царем тільки про волю козацьку, а „пашенного крестянина“ зоставляли „должность обыклую отдавать его царскому величеству, какъ и прежде сего“, значить, як було це за часи Польщі, проти котрої уставали і „пашенні крестяне“ у купі з козаками. Ті шляхтичі, котрі верховодили канцелярією Хмельницького (тай сам цей батько козацький був шляхтич!) не забули осібно написати в статтях переяславських про шляхту, що-б вона „при своїх шляхетських волостях пробувала, як при королях польських бувало, і що-б уряди судові, земські і городські, як і за Польщі було, вибирали шляхтичі“, а не пашенні люде. Тільки козаки мали-б свій власний суд, — після цеї умови!
Окрім козаків та шляхти, права і вольности вимовлені були для попів і ченцїв, що-б і вони мали те, що їм було надано од королїв польських, значить, і землї з пашенними людьми, та для міщан, що-б вони обирали для себе і для своїх дїл войтів і маґистрати та ратуші, що-б то як тепер городських голов та городську думу.
Так то зроблені козаками статтї вдержували стару нерівність між людьми українськими і не дбали зовсїм про пашенних людей, про бідних хлїборобів. На користь їм можна-б було хиба повернути 13 статтю, що „права, надані од князїв і королїв духовним і сьвітським людїм, що-б не були нї в чім порушені“. Та тільки прав таких простим пашенним людям нїхто не давав. Поки що, вони тільки зоставались вільними там, де повтїкала шляхта. А як земля за ними не була признана, то по-троху і стали цї прості люде обертатись у „послушенство“. Сам козацький батько Богдан Хмельницький мав од королїв польських надані села „на правѣ помѣстномъ съ подданными“. А посланцї його, котрі їздили в Москву вмовлятись з царем про вольности козачі, — генеральний судьдя Самійло Богданов і переяслівський полковник Павло Тетеря, подавали в марцї 1654 р. цареви челобиття, в котрім прохали, що-б: „мнѣ судьѣ на мѣстечко Имглѣев-Старый съ подданными въ немъ будучими и со всѣми землями издавна до Имглѣева належащими и на тѣхъ земляхъ подданными будучими, а мнѣ полковнику на мѣстечко Смѣлую такожъ съ подданными въ немъ будучими и со всѣми принадлежностями, полями, лѣсами, уходами и озерами, которые имѣютъ быть со всѣмъ, какъ и прежде было. И чтобъ есмы были вольны въ своихъ подданныхъ, какъ хотя ими уряжати и обладати, мы и дѣти и наслѣдники наши, которые бы имѣли отъ насъ тѣ маетности одержати; и чтобъ до нихъ никто кромѣ насъ и наслѣдниковъ нашихъ никакого дѣла не имѣлъ вѣчными времяны. Также чтобъ намъ вольно было на тѣхъ земляхъ своихъ, которыя съ милостиваго жалования его царскаго величества будемъ имѣти, людей селить, какъ которые къ намъ будутъ приходити, мельницы ставити и всякіе пожитки, какіе нибудь прежде были и какіе сами можемъ привлащить и вымыслить, можемъ приспособляючи безъ всякой въ томъ ни отъ кого помѣшки. Также потомъ челомъ бьемъ, чтобъ намъ вольно было всякія питья для своихъ же подданныхъ держати, вино курити и откупъ, какъ извичай есть на Украинѣ имѣти и при всемъ томъ извычаю, какъ въ томъ краѣ ведется, пребывати“. Про це усе просили пани Богданов і Тетеря у царя „привилїї на хартіях, золотими словами писаних“.
Колись польські пани також позабирали землї і перш усього старались захопити за тим такі струменти та заводи, що найпотрібнїщі хлїборобови, або такі, котрі переробляють хлїб — млини та винницї, що-б хлїбороба держати в своїх руках, та захоплювати луки, що-б не було куди без плати хлїборобови скотину вигнати, та лїси. Народ именно через те і піднявсь проти Польщі у купі з козаками, що „вражі ляхи“ ріки і луки жидам заарендували, — а тепер козацькі старшини, вмовляючись з московським урядом про козацькі вольности, почали вимовляти собі те, що за часи Польщі мали в себе пани та їх рандарі жиди. Потроху почало йтись до нового крепацтва, а московське царство не тільки не зупинило цїєї ходи, а ще помогло розростись злим зернам, що були в козаччинї, а добрі заглушило.
А були в переяслівських статтях і добрі зерна именно такого устрою громадського, до котрого також прямують скрізь освічені люде. Тут умовлялось, що-б чужі люде у дїла краєві не вступали, що-б усякий уряд був виборний, що-б нїхто без суду не був скараний і що-б судили свої люде, товариші, хоть козаків, шляхтичів та міщан, коли не усїх. Так була на частину огорожена воля краю і народу од самоволї царської. Гетьман і старшина тільки нїчого не сказали напроти слів бояр, посланцїв московських, об тім, що тільки козаки мусять присягати на умови з царем, а нї сам цар, анї посланцї його не можуть, що „підданні тільки присягають царям, а царям не личить присягати підданним, і що коли польські королї присягали на умови з козаками, то то тільки тому, що польські королї невіри і несамодержцї, і що коли прості козаки просять, що-б царь заприсягнув, то старшина мусить памятати милость великого государя, що ради христіянської православної віри і святих божих церков зволився прийняти козаків під свою велику руку, а тому мусить привести на вірність цареві військо запорожське, а нерозумних людей, — це-б то простих козаків, — вдержувати од непотрібних розмов“. На ті усї права, які ми вище прописали, козаки пристали, як „на пожаловання і милость царську“, а не так як на право своє; на перед згожувались дань давати і не так, як колись давали, тілько що-б не царські чиновники її збирали. Козаки вимовили своєму гетьманови, що-б до нього посли чужих царів приїздили, та тільки мусили гетьмани цареви казати, що до них ті посли говорили. Так козаки зоставляли у горі непорушенним самодержавне право царя над землею і підданними.
Однако, як порівняти і ті права, які вимовили собі козаки у царя московського з тим безправям, яке було у государстві московськім, то усе таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більш подібен до устрою теперішних вольних держав европейських, так званих констітуційних, нїж московське царство і теперішня російська имперія.
Всї знають, як з дуже малого почала рости теперішна воля народу в Анґлїї. Як порівнати ті права, що витребували собі пани анґлійські у короля Івана, званого Безземельного (1215 р.) звісну Велику Грамоту про Вольности (Magna Charta Libertatum), то вийде, що вони були не богато більші нїж вольности наших козаків у 1654 р., і служили попереду на користь ще меншому числу людей.
Анґлїйська грамота була писана після бунту проти короля, через те де в чому вона виразнїще напира на права підданних перед королем, особливо на те, що король не буде брати податків без того, що-б не згодилась рада земська. Одначе про права і вольности осіб, громад і городів, і в анґлїйській грамотї не виразнїще сказано, нїж в нашій. Деякі слова анґлїйської грамоти мов би слово в слово такі самі, як в українських козацьких умовах з царем; ось напр. пункт 1) по котрому обіцяється, що церков анґлїйська буде вольна і вживати-ме усї свої права і вольности, і що нїхто їх не дотикати-меть ся; або пункти 2, 16, 48, 49, у котрих король каже: „ми подарували усїм нашим вольним підданним у королевстві Анґлїї за себе і за наслїдників усяку вольність, котру пересчитуємо далї, — ми даруємо усїм городам, містечкам і селам їх старинні права і привилїї, — наперед нїхто не буде нї задержаний, нї увязнений, нї в кого не однїметься добро його, нї права, нї вольности, нїхто не буде покараний смертію, нїяким способом без суда рівним з ним людей, по законам краєвим“.[6]
І анґлїйська грамота вимовляла права і вольности найбільше баронам, панам, воякам! А далї, за великими панами, баронами, в Анґлїї ширшу волю получили менші вояки, ось якби наші козаки, далї міщане, а тепер має її увесь народ. Скрізь в великих краях в Европі вольности попереду вимагали собі вояки, з котрих виходили пани, а далї вольности ширили ся і обнїмали більшу частину людей. Правда, скрізь ми бачимо, що зрівнання прав усїх людей у краї не йшло поруч з ширенням вольности. Ті, хто був поставлений низче, міщане, селяне, аби тільки вибавитись з під керування панського, раді були помогти королям уменшити вольности панські. Од того згодом скрізь уряд чиновничий узяв гору над виборним, та не до кінця. Все таки з цїєї виборної старовини щось зоставалось, що опісля підправлялось, або підновлялось: які небудь сойми, земства, або таке инше. Земля, де найдовше зоставались такі старинні виборчі порядки та ради, швидче могла перебудуватись на нову вольну державу, де вже не одні краєві дїла, але й більші, державні, не міг кінчати король та чиновники, не спитавши ради народньої, сойму виборних, — де не одного тільки пана, але нїкого не можна було, як це й доси можна в Росії, нї замкнути, нї покарати без суду, де кожний має право вольно, що хоче, говорити, печатати книги і ґазети і їздити, куди хто хоче. Вигода України двістї років назад була в тім, що вона через війну з татарами, через повстання проти Польщі, мала ще земський вольний, воєнний стан і виборний уряд, — вже тодї, як скрізь по більшій части европейських земель військо було вже не земське, а королївське, вербоване, котре слухало тільки королїв та князїв, коли вже уряд чиновничий узяв майже скрізь гору над виборним. До того на Українї простір і свіжа оселя на степах робили те, що більша частина сїльського люду була на дїлї вольною. А тодї вже були часи, коли встроїлись народоправства, або республики Голяндська і Швайцарська, а на який час було і анґлїйська, котра хоть перемінилась впять в королївство, та таке, в котрім вже в кінець не стало самодержавства, або самовольства королївського і в кінець розрослись зерна старої анґлїйської вольности: король втратив право що небудь зробити без ухвали ради земської, або в чім небудь порушити право якого небудь англичанина.
Тодї, як наша Україна прилучилась до московського царства, такі вольности заводились не тільки по стародавньому звичаю, як було колись за часи городських народоправств руських до татар, або в Пскові і Новгородї, котрі вибірали і вигоняли князів „по старинѣ“; нї, двістї років назад вже думка про вольність піддержувалась і осьвітою, читанням книг про народоправства у Греків та у Римлян. Также само двістї років назад скрізь вже по Европі освіта стала вменшати крепацтво, котре Українцї майже скрізь тільки що скинули у себе, повставши проти польських панів.
Од того можна думати, що в Українї мала-б з'єднатись старосвітська вольність вояцька з новою, всенародньою, про котру вже турбувались освічені люде в Европі, можна було ждати, що те, що завелось на Українї само по собі, буде піддержане нарочитою думкою, бо й на Українї тодї вже чули й писали напримір про голяндську республику, котра також одбилась од королїв іспанських, як Україна одбилась од королїв польських.
Навірно можна сказати, що якби Україна, одірвавшись од Польщі, стала була осібним княжеством, або королївством, або хоть і козацькою республикою, то з часом і в ній би узяли-б більшу силу чиновники і пани над вибором і народом, як і скрізь це було. Та тільки навряд без помочі з боку, яку давала неволя московська, і пани вспіли-б за яку небудь сотню років переломити старосвітську звичайну вольність, бо вже через сто тридцять років скрізь прочули про таке дїло, як зміна королївського порядку у Франції. Знївечити хоть старосвітську, але свіже заведену вольність на Українї помогли застарілі невольні порядки тих держав, з котрими звязувалась Україна: панська Польща, а особливо-ж порядки московського царства, у котре увійшла Україна і в котрому вона знайшла знову панство, таке як і в Польщі, та ще й царство, не дуже лїпше, як в Турції.
Нїяк не можна сказати, що-б народ московський чи великоруський був не способний до вольности. В старі часи і там були вольні городи, як і в київській Руси, що потім стала Україною. Хто такі з первоначалку були Псковичі та Новгородцї, чи наші Українцї, чи нї, — тільки в XIV столїттю, тодї як цї народоправства були найдужчі, вони вже були великоруськими. Великоруси-ж були й козаки донські та яїцькі або уралські, котрих устрій був майже такий, як і в нашому Запорожжю. У Великорусів задержавсь і доси стародавній вольний звичай володїти землею громадами і передїляти її по громадському приговору. Цей звичай може задержавсь через те, що земля великоруська велика і тут було місця до недавна ще усякому, та ще й через те, що хоть Великоруси — народ і давнїй, як і другі новоевропейські народи, однако кожда оселя в ньому недуже давна, бо народові усе приходилось переходити з місця на місце, тїкаючи то од татар, то од ляхів, то од власного начальства, і кождий раз нїхто як громада, робила займище на землї, рубала лїс і т. д. Устроювати артелї з виборними старшинами Великоруси уміють, як рідко яка з других пород людських. Але такі громадські порядки здавна вже вдержались у Московщинї тільки для малих громад, осель, артїлїв. А всї ширші справи, земські і державні у Московщинї здавна вже звикли оддавати в руки царя і його чиновників. Московщина внизу в селах — ще й доси молода земля, в котрій люде самі собою ще вміють правитись без начальства. А як держава, Московщина стара, як наприклад і Франція. Рід князїв і царів в Московщинї не переривавсь довго, і був свій, не те що в нас, литовський або польський. Церковний уряд те-ж завсїгди був свій, от він і привчав народ слухатись царя, як божого помазанника. До того попереду татари підпирали московських князїв, а як потім цї князї пішли й проти татар, то народ увесь став більш шанувати їх, а попи ще більше хвалити. А народ великоруський розлазився по землї такій широкій, що одна оселя тільки через те й не одривалась од другої, що задержувала спомин про Москву-матушку і царя-батюшку і чим далї усе забував, що це, мов би то серце Росії, Москва, було й єсть для всїх, навіть великоруських, земель просто павуком, а зовсїм не серцем.
От через це усе уся історія Московщини, як і Франції за часи од XII до XVIII в., пройшла у тому, що чим дальше, все більше росла сила царського уряду над старосвітськими громадськими земськими порядками, чиновників над виборними. Так виросли чудні і не всякому зрозумілі ознаки життя державного, а почасти й народнього в Московщинї: в низу, в селах, поки не чіпаєть ся царське начальство, — у Великорусів бачимо зовсїм громадський дух і самоправ, не мов в старих кантонах Швайцарії, а зараз над селом — царську і чиновничу самоволю, таку, котрої не бачила Европа навіть в часи, коли найбільша була сила королїв і чиновників, при якому небудь Людовику XIV французському, або Фридериках пруських. До того треба придати велику ріжницю Московщини наприклад од Франції і других західно-европейських земель. Тут, у Европі, завсїгда була наука, котра вдержувала самоволю царську, помогаючи людям спізнати, що єсть доброго і в других нецарських порядках. Московщина-ж, у лїсах та степах, далека од старих освічених земель, — була дика і не знала другого письменства окрім церковного. Читала Московщина в книгах не про народовства грецькі та римські, а про біблейські царства; бачила перед собою приміри не італїянських народоправств, не Анґлїї, не Швайцарії, не Голяндії, а татар казанських, астраханських, з їх ханською самоволею. Скрізь по Европі в XVI–XVII в. королї всилились і ламали вольности земські, та нїде не було такого скаженого душогубця, як Іван IV московський. До того скрізь в Европі, коли королї топтали вольности панів на виборні уряди, то хоть вменшали крепацтво простих людий, в Московщинї царі завели кріпацтво, тодї як воно вже счезало в Европі. Впять і тут показалось таке, що Московське царство було й нове і старе. Старе воно було тим, що давно вже повелось і що народ вже призвичаївсь слухатись царя, а в XV–XVI в. воно стало як би наново заведене, бо саме тільки тодї московські князї пооднїмали землї у других князїв, увільнились од татар і стали напірати на землю князїв литовських. Московську землю мов би знову завоювали князї, так як би Францію француські королї у IX в., або Анґлїю норманські у XI в., і роздавали землю воякам своїм: боярам та дворянам, а що-б народ не тїкав з цїх земель, що-б у бояр та дворян завсїгда були вояки-піддані для царської служби, то народ закріпостили.
От до такого то царства прилучилась наша Україна! Була вона мов новонарожденна земля вольна, хоть і мала вже погані зерна, як початок крепацтва, хоть воля її не була ще вкорінена в народ наукою, котра-б показала, що именно і треба людям зоставатись вольними, та правитись тільки виборними. Нїчого дивуватись, що за ті часи, як Україна пристала до Московського царства, з його самовольним царем, з крепацтвом, жившого без науки, — то царська самоволя заїла вольности українські; московське боярство помогло зрости на Українї зернам крепацтва, а просвіта почала на Українї рости дуже тихо, тим тихше, що невеличка частина українських письменних людей роздїлилась і на Московщину; вольним же думкам, котрі росли вже в Европі у купі з наукою і звідти переходили й до нас, тепер поставлений був тин царською та чиновницькою самоволею. А як би тепер серед українського народу з'являлись думки та заміри стати против зросту неволї, то вже тепер вони мусили-б вдаритись не тільки об тих своїх людей, котрим вигодна була неволя людська, але й об московський уряд і військо, а то і об народ, котрий розумів дїло так, що Українцї чинять зраду, коли не слухають „нашого царя“ і т. д.От через це усе після Хмельницького до самих часів Катерини ми бачимо, як замість того, що-б розростались тому доброму, що було в козацьких українських порядках, воно топчеться царями, або схне, — а зле поливається, розростається.
——————
- ↑ Від слів „Чому не проміняти…“ вона вже оповіщена мною в I. частинї переписки Драгоманова, надрукованій 1896–7 рр. в „Житю і Слові“, та 1901 р. окремою відбиткою в „Науковій Біблїотецї Укр. Вид. Спілки“ (ст. 100–118).
- ↑ Виписку даю не правописю „Друга“ — етімольоґічною — якою Драгоманів і не писав названої статї.
- ↑ Коли саме почала писати ся розвідка — трудно встановити, але надрукований початок її найдалї 1878 р. і то ще перед оповіщенням, або й написанням докладної проґрами „Громади“ — вже анархістично-федераційної, що правда, ширшої й далївидної, так кажучи — у глиб, — проґрами, котра зрештою, після впадку періодичної „Громади“ з С. Подолінським у 1881 р., та рівночасною появою „Вольнаго Слова“, замінилася зовсїм напрямом полїтичного перестрою Росії й Австро-Угорщини на вільні конституційні, федераційні держави, в яких могла би вміститися й вільна, в такім розумінню, Україна. Доказує се папір відбиток початку розвідки, — грубий, бібулястичний, — на якім надруковані, 1877 р., „Лихі льуде“ та „Народні школи на Украјіні“, а 1878 р. І. і II. томи „Громади“. Перед тим анї пізнїще сего паперу не вжито нї в однім женевськім виданню Драгоманова. Стаття мала бути надрукована, певно, в однім із перших двох томів „Громади“, і то зразу на 2-ім місцї, від ст. 87 (від сеї сторони до 144-ої й значена одна відбитка надрукованого), а потім таки на 1-ім місцї, бо сторони инчої відбитки надрукованого значені 1—59, при чім, однак, внизу двох остатних аркушів обох відбиток надруковано цифри 8 і 9 — доказ, що нумерація 87—144 була первісна. Зразу гадав, бачу, Драгоманів помістити розвідку в І. т. „Громади“, після проґрами; а потім, у початку II. т. Вступ до розвідки займає ст. 1—29 або 87—113; „Вольности Війська Запорожського" ст. 30—56 або 114—144.
- ↑ Учебная книга русской исторіи, Сергія Соловьева, ст. 347.
- ↑ Малороссійскіе эмигранты при Петрѣ Великомъ („Вестникъ Европы“, 1872 р.)
- ↑ Dufau, Duvergier et Jaudet. Collections des constitutions, chartes et lois fondamentales des peuples de l' Europe et des deux Amériques, I, 362.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |