Проблема хліба (збірка)/П'ятдесят верстов
| ◀ Історія пані Ївги | Проблема хліба П'ятдесят верстов |
Проблема хліба ▶ |
|
Були певні відомості, що потяг такий прийде сьогодні: розпитували дядька, що їхав возом повз станцію, і той присягався, що на власні очі бачив потяг уранці за двадцять п'ять верстов звідци. Народ шикувався коло рейок, обличчя проясніли, летів сміх і лушпиння з насіння.
— Ну, от і буде потяг, — сердито казав завідувач своєму секретареві; — як раз завтра вранці в губернії будемо, акурат на з'їзд. Подивіться, чи доклади взяли… Харчи єсть?
— Та харчів тільки на день дали з харчкому. Кажуть, п'ятдесят верстов за день пішки дійдеш.
— А ви що, на тиждень хотіли? Сказано, інтелігент, запасів хоче.
— Нудно чекати, — позіхнув секретар, — а книжки немає.
— Чорт зна що! — гукнув завідувач. — Книжки! Та ви навкруги гляньте — цікавіше за всяку книжку.
Навкруги аж клекотіло. Стогони коло бюро перепусток, співи безробітних артистів, вереск дітвори, лайка коло столику, де гуляли в „три листики“, — повставали до похмурого неба. А між натовпом метушились баби з кошиками й кричали.
— Кому борщику, періжечків? Ковбаски?— От вам живе життя, — сказав завідувач, — а ви — книжки!
Врешті прийшов захеканий потяг, і почався безладний наступ на вагони. Завзято кидались на двері, а ті, що в вагоні були, муром стояли й не пускали. Тут-же на мотузах підіймали клунки на дах і там складали.
— Наляжмо, — сказав завідувач.
Кинулись у бій. Секретар гукав: „делегати, делегати“, а завідувач працював кулаками. Влізли й примостились біля дверей.
Потяг рушив. Ті, кому сісти не пощастило, вчинили останній наскок на вагони: наосліп плигали, скажено чіплялись, а з вагонів на них тюкали, давали дулі й били чобітьми.
Поїхали. Трохи розташувались, стало ніби вільніше, нові мирилися з старими. Закрапотів дощик, завели пісню:
Вітер шумить,
І дощик іде —
А де-ж наш спекулянт
Ночувать буде?
Жваво розмовляли про ціни, про те, що „заграділовка“ коло губерні харчі відбиратиме, і як з цим боротись.
Серед поля потяг раптом спинився і вісті прийшли: паротяг зіпсувався. Всі заспокоїлись; спекулянти давали масло, яєчки, хто гроші. Сміялись.
— Машинистове жалування не яке… Треба дати.
Звечоріло. Дощ пробивався крізь дах і лоскотав потилицю.
Незабаром виявилось, що паротяга направити можна, але весь струмент у машинистового помішника. Дали й тому.— Де-ж правда? — спитав секретар.
— У книзі, — відповів завідувач.
Поїхали врешті. Помалу, не поспішаючи. За ніч доїхали до другої станції. Настрій поганий був, дощ не вгавав. Змовились нікого не пускати. Біля дверей стали найдужчі й уперлись ногами.
Але п'ятеро червоноармійців підійшло:
— Вилазь! Вагон для військових.
Спробували сперечатись.
— Серього, викидай речі.
Посипались лантухи, кошики, люди. Справу програно, кинулись на буфери, лізли на дахи.
— Спізнилися ми на з'їзд — сумно промовив секретар, обтрушуючись; — він уже почався мабуть. Докладу шкода — стараючись писав.
— На дах лізьте — суворо сказав завідувач. — Швидче!
Ледве видряпались. Сіли, підгорнувши під себе ноги, по-турецькому. Місця чимало було. В'їдливий дощ цюкав просто в обличчя. Баба, що сиділа поруч, сказала їм:
— Воно, як сонце та тепло, так боже, як гарно вверху їхати: увесь світ видно.
Секретар стогнав:
— От вам живе життя! Ниточки сухої немає.
— Мовчіть. Ви — кабінетний інтелігент.
Куняли під стукіт колес об рейки. Марилась тепла хата, і щоб обід був на столі.
Раптом потяг струснуло, кинуло, вагони тріснули, дах пірнув, і все розпалось. Тріск покрив зойки.
Завідувач з секретарем поволі вилазили з-під уламків.— Ви живий там? — спитав завідувач.
— Ох, живий… Тільки ноги мої…
— Бандити, — шепнув завідувач.
І справді, зруйнований потяг оточили верхівці.
Їхній бравий отаман ґречно промовив над руїнами:
— Панове, тут трапилась невеличка паника. Ми мали цілком певні відомості, що це військовий потяг. Я вас не затримую, можете їхати далі.
Вони забрали червоноармійців і подалися геть.
— І нащо оті з'їзди? — питав секретар; — з'їдуться, побалакають та й назад. Пуття ніякого. І доклад мій десь з портфелем загинув.
Вирішили поранених однести до станції. З уламків робили ноші. Витягали з-під руїн обрубки. Почали носити, вечір прийшов. А дощ падав, землю болотом крив.
На маленькій станції складали поранених вряд на підлогу. Прийшли глядачі, вболівали.
А на ранок, ніч у кутку перебувши, завідувач із секретарем раду радили.
— Назад вернімся, — з жалем казав секретар, — з'їзд уже вчора почався. Назад — п'ятнадцять, а вперед — тридцять п'ять. Куди-ж там мені пішки — ноги, як у лабетах.
— Ви — кваша, — сердився завідувач. — А боротися? Вам намаж та в рот?
Пішли, обминаючи села. До них пристали: баба спекулянтка з торбою через плечи й гускою в руках, та студент, що поспішав на навчання.
— Оце по-мойому, — казав завідувач, — хоч помалу, так певно, по-простому.
Коли двадцять верстов пройшли, зробили спочинок. Баба спекулянтка видала всім по шматку хліба. А студентові, що деклямував їй вірші, ще й сала нишком дала та просила молитись за рабу божу Олену.
Ще десять довгих верстов — і вони побачили вдалечені губерніяльне місто.
— Як намальоване, — казала баба.
День розцвів, сонце лилося, калюжі меншали, подорожні просихали.
— Не будемо більше спочивати! — гукнув завідувач; — по-простому!
Секретар похитав головою:
— Це-ж тільки до губернії… А як-же, кому на Марс треба?
1923.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|