Причта про Садівника/Не дали
| ◀ Гаката на селї | Причта про Садівника Не дали… |
Мазурська гостинність ▶ |
|
На бруднім периною вистеленім бамбетли лежав старий сивий Абрамко і догоряв. Очи його сьвітили ся вже неясним блеском, а дихавична грудь піднимала ся тяжко і клекотїла як розбитий горнець. У його ніг сидїв унука малий Шльомко та жибонїв до нього жарґоном. “Правда дїдуню, що ти підеш зі мною єще до лїса. Там так гарно, весело, страх свобідно. Там не так як у нашій хайдері, або на нашій вулици. Правда підемо дїдуню.” Старий мовчав, рукою гладив кучеряву головку хлопчини і задумчиво усьміхав ся. Він знав, що днї його вже почислені. Страшна ядуха мучила його нераз в ночи цїлими годинами. І він не бояв ся смерти. Сьміло глядїв їй в очи і одно лиш єще бажанє у нього оставало. Жиди поставили свого народного кандидата на посла до парляменту і то такого, котрий би не потребував держати ся панської клямки, а сьміло заступав жидівські інтереси. Всї надїяли ся, що він побідить. І старий Абрамко бажав лишень діждати ся тої побіди. В його узкій уяві представляв ся такий народний посол майже самим царем Соломоном або Давидом. Традициї предків переказані в біблїї, ожили в нїм в цїлій могучости. Він уявляв собі, що Жиди вже здобули Палестину і відти диктують права цїлому сьвітови. І то все мало якраз нинї здїйснити ся. Нинї вибирають в містї посла. О! певно, що його виберуть. А він, Абрамко дожиє ще того, мусить дожити, він відсьпіває ще новому послови маюфес і тодї може спокійно умирати.
Він мав також право вибору, але не міг вже двигнутись з місця. За то будуть голосувати з його хати два сини Юдка і Пінькас. Вони певно дадуть голоси на свого. Правда, Юдка троха “мишіґене,” навіть не женив ся, але за то молодший Пінькас та такий “хухим”, що в цїлім сьвітї другого не знайде. Він і на Юдку буде вважати. Коби лиш скоро скінчили ся вибори.
— Малке — заговорив він до Пінькасової жінки. — Малке подиви ся, чи не йде хто з наших.Малка відхилила двері і стала позирати в довгу, тїсну і брудну вулицю.
— Не видко нїкого — сказала вкінци — тільки той молодий руський доктор іде до нас.
— На що менї вже доктора — простогнав Абрамко — менї треба посла. То мій доктор.
В дверях станув молодий мужчина, поздоровкав ся з домівниками і увійшов до середини. Малка пообтирала старе крісло і подала йому. Він сїв і поспитав старого: — “Ну, якже Абрамку? здорові? моцні?” — Його цїле лице сїяло здоровлєм і молодостию та становило разячий констраст, з трупячим виглядом Абрамка.
— Ей, яке моє здоровлє, пане доктор — простогнав Абрамко. От коби тілько вибори пережити. А потім на окопище тай кінець. А як гадаєте, пане доктор — додав несьміло — побідять наші чи нї.
— То буде залежати від того, чи богато між вами буде хрунїв.
— Що то значить хрунїв?
— А то у вас єще не знане слово. У вас нинї нема ще хрунїв, бо ви ще всї хрунї. Але коли ваші сіонїсти бодай ще троха попрацюють над вами, то за яких двайцять лїт мала дитина буде жидівського хруня пальцем показувати.— Ну, а длячого ви кажете, що ми хрунї — спитав подразнений Абрамко.
— Длятого, що ви доси всї свої особисті права і чоловічу гідність продавали ворогам за гроші, за торговельні інтереси, за ґешефт. Ви мали свої права і свободи, а не користували ся ними. Але прийшли сіонїсти і сказали: Досить вже того. Жид так само чоловік як і другий тож як і другий повинен свої права сам вихісновувати. Досить вже ми напродавали ся самих себе, тепер годї. І пішов могучий клич по цїлому міру. Жиди не асимілюйте ся, але єднайте ся. В єдности ваша будуча сила.
Молодий доктор запалив ся, очи його горіли, він живо ґестикулював руками і говорив дальше.
— І ми також не користували ся своїми правами і нас обдирали з належних нам свобід а прецїнь нас не вигубили. Дивіть, як карно і складно ідуть наші народні маси до голосованя. Тихо, без крику, але з почутєм певности в собі, з надїєю на побіду? Вони вже знають, що кожда картка з нашим кандидатом кинена до урни, то удар в грудь противника.
Нечайно перед хатою счинив ся крик. До хати вбігло кількох Жидів, попихаючи перед собою Абрамкового сина Юдку. Юдка був цїлком пяний і мав такий глупий вигляд лиця, що глянувши на него хотїло ся сьміяти.— Ґанеф, ґанеф! — кричали Жидки і потручували Юдкою. — Диви Абрумку, твій син продав голос, зрадив свій нарід.
Старого Абрамка вхопили конвульсиї і він не міг анї слова промовити. Коли прийшов до себе, міг тільки сказати: Ти Юдка не Жад, ти ґой, ти навіть ще гірше як ґой, ти хрунь.
В ту пору вбіг в хату Пінькас. Очи у нього горіли, блїді губи дрожали, а з одежі висїли тільки кавальчики. Він нїчого не сказав, тільки з болючим виразом лиця кинув ся на ріг бамбетля і закрив руками очи.
Його обступили і стали випитувати, що стало ся.
— Там бють і рабують — прошипів крізь затиснені зуби Пінькас.
— Якто — закричали всї присутні — таж до тепер було все в порядку.
— Так! так! — простогнав Пінькас, доки видїли, що їх кандидат горою, то сидїли тихо, але як побачили, що наш перемагає, то пустили в рух всї виборчі гієни і тепер розбивають людий на гладкій дорозї. Я ішов до голосованя, аж ту з перед самого маґістрату вхопило мене якихсь пятьох драбів, заволїкли в уличку тай відобрали лєґітимацію і карту голосованя. Я боронив ся, я кусав, я бив ногами, але не встояв перед силою…Тут Пінькас вхопив ся обіруч за волося і став бити головою до бамбетля.
Старий Абрамко підняв ся. Опер лагідно свою схоровану руку на рамя Пінькаса і промовив ледви чутним голосом:
— Пінькас, ти не плач, ти тут нїчого не винен, ти не хрунь, ти терпиш за свій народ. Вони рабівники, вони брали наші гроші, забрали наші маєтки, вони тепер кров точать з нас… Але кров наша спаде на них і на дїти їхнї а з крови тої виросте местник, що весь народ…
Тут старий Абрамко закашляв ся, захарчів страшно, очи стали стовпом, він упав на перину, а душа його улетїла в всесьвіти.
|
|
Головною улицею місточка йшла банда і грала гучно, народовий марш. Навкруги неї тиснули ся запиті палкарі і хулїґани, та кричали “віват, нєх жиє наш посол.”
А там в тїсній улицї на жидівськім передмістю над трупом Абрамка, стояв його син Пінькас і схлипував скрізь сльози. Ой не дали старому спокійно умерти, не дали. І де тут справедливість? де відплата за наші муки, за нашу кров…
Він пильно вдивляв ся в мертві черти небіщика і йому здавало ся, що ті посинїлі уста неначе шепчуть: Із крови їх местник повстане…