Пригоди запорожців/Татарські збігці

Пригоди запорожців
Вячеслав Будзиновський
Татарські збігці
Краків: Українське видавництво, 1941
ТАТАРСЬКІ ЗБІГЦІ


— Перси, що показались були на краю ліса, щезли, — промовив, відіймаючи руру від ока. — Лишився тільки один. Не довіряють нам. Той один, то мабуть їх вартовий. Нам треба б доконче знати, що то за люди. Може ще гірші, як ті конокради… Не хочуть вони до нас, то ми підемо до них. Знаючи, що вони там, нам нічого боятися їх. Коли пять туркменів не боялося йти на них, то ми не будемо боятися йти до них, ще й не з таким лихим наміром, як прогнані туркмени.

Товариство рушило. Коли вартовий під лісом зміркував, що товариство йде до нього, рушив їм назустріч. У половині дороги вони зійшлися. Перс перший поздоровив їх.

— Ти не сам тут, — промовив Сивенький до нього. — Перед хвилиною ми бачили під лісом ціле товариство. Де вони тепер?

Перс замявся. Не знав, що відповісти.

— Ви гадаєте, що ми не бачили вас, а ви нас бачили?

— Ви справді бачили мене… тоді, коли ще були там, цілком у долині?

Сивенький виймив з за пояса далековид і показав її персові.

— Чи ти коли бачив таке? — спитав.

— Тепер вірю, що ти бачив мене.

— Не лише тебе, але всіх тих, що були з тобою під лісом… Хто вони?

— То родина персів. Їде з Персії до Адани… Брат їде до брата. Я з його служби. Окрім вартового, ціле товариство спало. Пробудив нас свист і ми вийшли з ліса подивитися, хто свище. Мій пан також має таке скло, що несе зір на край світа. Побачивши вас, лишив мене на варті і сам пішов приготовити оборону леговища.

— Нас не потребуєте боятися. Ми спокійні мандрівники, і по дорозі нікого не займаємо. Автім вас більше. Нас лише пять. Ваших під лісом я бачив, чи не шість. Мабуть ще й у вашім таборі дехто лишився.

— Лише пять? — перс замітив недовірливо.

— Не бачиш?

— Та бачу. Але… наш пан нарахував вас девять, чи десять… Ви не всі тут.

— Бо ваш пан дорахував до нас ще злодіїв, які підкрадалися до вашого добра. Як би не ми, то злодії були б добре обловилися, бо ви спали… В білий день спали!

— Ми спали вдень, бо їхали цілу ніч.

— Може б ви мені розказали дещо з тої розмови, — перебив Мортон. — Коротко: вороги, чи приятелі?

— Я ще розмови не скінчив, — Сивенький відгризся, — отже ще не знаю, що буде: побємося з ними, чи будемо приятелювати. Треба було, їдучи між турків, навчитися по турецьки.

— Мені цього не треба. Я англієць. І маю гроші. Можу мати тільки драґоманів, кілько з Вавилону розійшлося язиків.

— Вертайся до свого пана, — звернувся Сивенький до перса — і перекажи йому все те, що чув від мене. Ще й те перекажи йому, що я турецький мірі-і-ліно. Моє імя Юсуф. Як схоче, щоб я відвідав його, то ти вийди на край ліса і дай нам знак. Ми тут будемо ждати найдовше чверть години. Як до тої пори не покажешся ти, або хто інший, поїдемо дальше туди, куди нам дорога. Ми їдемо на Анґору.

Перський вартовий відійшов. Сивенький скочив з коня й ліг у траву. За його прикладом пішла решта товариства.

— Може ті перси, як вони великі пани, будуть мати добрий перський тютюн, — промовив Мортон. — Я купив би. Добре заплачу. Перський тютюн то розкіш. Давно не курив, хоч маю гроші.

— Мені бачиться, що то не перси. Бодай той, що говорив з нами, ще менший перс, як я турок. На нім лиш одяг перський.

— Чому так думаєте?

— Він задобре говорить по-турецьки і до турецьких слів домішує слова татарські. То був татарин.

— Або татарин не може бути слугою перса?

— Може. Але що тут перс має робити?

— Англія відси ще дальше як Персія, а проте я тут. На цім пункті турецької землі з цілого нашого товариства лиш один Нуман — турок. Я англієць, ви три запорожці. Чому ж би ще й перси не мали тут явитися?

— Ваша правда… Чи то не вартовий вертається… Але вже верхом, бо чути тупіт.

Сивенький підвівся і глянув понад траву в сторону лісу. Від лісу чвалали два їздці. Товариство схопилося на ноги…

— Справді Юсуф-паша! — крикнув перший їздець, спинивши коня й зіскакуючи. — Що ти тут робиш, брате?

— Чи то не Місах-мурза? — відповів Сивенький, приступаючи до нього.

— Що ти тут, не дуже дивує мене. Але, від коли ти став персом?

Місах стрепенувся й тривожно обкинув оком товариство Юсуфа. Юсуф зміркував, що Місах не хоче бути пізнаний і недовіряє товариству.

— Всі, що зі мною, мої приятелі, — сказав Юсуф, показуючи на своє товариство. — Той високий, кощавий, то турист з Англії. Ці два, такіж запорожці, як і я. Той пятий, туркмен, слуга англійця. Слуга настільки, що дістає плату. Зрештою такий же товариш, як інші.

— Чи я до суду віку буду стояти тут з вилупленими на вас очима і роззявленим ротом, не знаючи, з ким ми зійшлися?! — Мортон спитав з досадою.

— Вибачайте, — відповів Сивенький, — але не я винен, що в Англії не говорять турецькою мовою і не розуміють її… Той перс, не перс, але татарин, мій воєнний товариш і приятель. Він, неабияка риба — татарський княжич, бо син татарського бея під перською межею.

— Такий, що їсть сиру кобилину?

— Ти може в перській службі, що на тобі і на твоїх товаришах перський одяг? — спитав Сивенький татарина.

— Мій слуга сказав мені, що ти сполошив злодіїв, що підкрадалися під мій табор… Сам Бог прислав тебе сюди. Мабуть було б пропало все моє добро, бо в мене, окрім вартового, всі спали. Може були б і порізали нас. Ти спас мене і мою родину… То мій син, — Місах додав, показуючи на свого молоденького, може пятнадцятьлітнього товариша.

— Ти тут з родиною?

— Зі мною жінка і ще один син. Ходи до мене… разом із твоїми товаришами. Подорозі почуєш причину, яка мене завела аж сюди і звела з тобою.

Сивенький переповів запросини Мортонові. Цей дуже радо згодився бути гостем татарського княжича, бо мав нагоду наочно перевірити, чи татари їдять сиру кобилину. Товариство рушило до ліса. Попереду їхав Сивенький з Місахом.

— Ти тепер у службі? — спитав Місах.

— Я службу взагалі вже покинув. Я тепер вже не Юсуф-паша… став назад запорожцем Осипом Сивеньким.

— Що ж ти тут робиш, коли покинув службу в турка? Ти все говорив мені, що тужиш за своїми запорожцями… що хочеш вернутись до них.

— На це я й покинув службу. Я вернувся до моїх земляків, але їх не найшов. Вони були поселені над Вардаром біля Солуня. Тепер їх там уже нема. Турок загнав їх ще дальше, бо боявся, що будуть помагати христіянським повстанцям. Я дізнався, що вони тепер в Малій Азії, десь в підкові Ірмака.

— В анґорськім вілаєті?

— Мабуть. Сумніваюся, чи їх загнали б аж до вілаєту Сівас… Я до них. Ось тобі відповідь на твоє питання, що я тут роблю. Я в дорозі до моїх запорожців скитальців. Лиш не знаю, чи їх найду.

— Як вони в Анґорщині, то легко їх найдеш. Улекшу тобі. Валі (намісник) Анґори великий приятель мого покійного батька…

— Твій батько помер?… На його місце ти став беєм твоєї орди?

Місах не відповідав. Його лице захмарилося.

— Може бейлик захопив брат твого батька? Ти розказував мені, що він чигає на це достоїнство, та що валі твоєї провінції його великий приятель…

— Валі зробив так, що хоч орда була за мною, беєм став мій стрий. Не довго тішився цим достоїнством. І він уже небіжчик… Решту розкажу тобі пізніше, бо ось уже мій табор.

Маленький табор Місаха був споруджений так, що місце, де могло поміститися дванадцять осіб, тільки ж коней і чотирнадцять мулів, обведено колодами постинаних дерев, на які накидано повідтинаних вершків, шпилями наверх. У таборі крім коней і мулів, були тепер: одинока жінка Місаха, менший син і девятеро служби. Всі, хоч татари, були одягнені по-перськи. Нуман, Василь і Юрко лишилися з кіньми перед цею загородою. Місах із сином, Сивенький і Мортон увійшли до середини. В таборі вже ждала на них вечера. Мортон дивувався, що хоч було різне мясо, не було кобилини… ні сирої, ні вареної, ні жареної. І кобилячого молока не було.

— Це мабуть тому, — шепнув до Сивенького, — що ті татари тепер не татари, тільки перси. Мандруючи як перси, взяли на час мандрівки не лише перські одяги, але й перську кухню.

Ця замітка пригадала Сивенькому, що його приятель ще не пояснив йому причини цього перського замаскування. Йому ще дещо не було ясне, отже він звернувся до Місаха з питанням:

— Як я маю розуміти твою подорож? Твій слуга, що стояв під лісом на варті, говорив нам, що ваша дорога на Адану. Ти сказав мені, що прямуєш на Анґору. Місце нашої зустрічі вказувало б, що правду говорив слуга. Дорога з ерзерумських сторін до Анґори йде просто від сходу на захід. Ти йдеш майже просто на полудне. Також не збагну, нащо ти себе і своїх переодяг зперська…

— Ходи зі мною, — відповів Місах. — Поясню тобі все… Коли ти вже тут нагодився мені і вже зробив мені велику прислугу, бо прогнав туркменських опришків, то я загадав до решти використати зустріч з тобою. Може даси мені яку добру раду, або й поможеш. Я в ситуації дуже скрутній.

Місах встав і вийшов з загороди. За ним вийшов Сивенький і Мортон. Місах підвів їх під кущі кількадесять кроків від табору і сів. Біля нього сів Сивенький. Мортон стояв і чіхався в потилицю.

— Чому не сідаєте? — спитав Сивенький його.

— Правду кажучи, в вашім товаристві скучно, — Мортон відповів. — Говорите мовою, якої не розумію. Я мушу ждати, аж ви десь колись переповісте мені дещо по-англійськи. Вже смеркає, звірина зачне нишпорити по лісі. Візьму рушницю і піду на засідку над ріку. Може вполюю що.

Сивенький переповів його слова по-турецьки Місахові.

— Борони Господи! — скрикнув Місах з жахом. — Можливе, що за мною йде погоня. Я вмисно засів тут, на боці від шляху, щоб погоня пішла далі, лишаючи мене за собою. Стріли справили б погоню просто сюди. Як хоче полювати, нехай іде з луком.

— Він лука не має.

— Дістане від мене.

Місах встав і пішов до табору.

— Ви стріляєте з лука? — спитав Сивенький Мортона.

— Кожна дитина втне таку штуку. Але чи вцілить, то друге питання.

— Місах каже, що за ним іде погоня, отже стріляти з рушниці в сусідстві його табора небезпечно. Він пішов принести вам свій лук.

— Спробую.

Місах приніс лук і пару стріл. Показав Мортонові, як ціляти і цей відійшов пробувати щастя тою старинною зброєю. Місах сів біля Сивенького і став розказувати:

— Мій батько помер, але не своєю смертю. Погиб від скритовбивчої стріли. Зараз по похороні мого батька валі проголосив беєм мого стрия. Я зразу домірковувався, потому й провідав, хто вбив мого батька. Знаючи, що як пімщуся, то заплачу за це власним життям, я заздалегідь приготовив утечу. Увесь свій маєток я продав. Жінку й обох синів я вислав наперед під опікою найвірніших із служби мого покійного батька. Запевнившися, що ніхто не знає, куди вони поїхали, я запросив убивника мого батька до себе. Скоро прийшов, я його за горло і повалив на землю.

„Ти, собако“, кричу до нього, „вбив мого батька, тепер дістанеш за це заплату!“ Він божився, що то неправда, що його хтось оклеветав. Ці викрути не помогли йому. Я його звязав, закнеблював і випалив йому очі. Лишивши його так у моїй хаті, я сів на коня і почвалав слідом за моєю валкою. Ціль моєї мандрівки Анґора, бо валі Анґори великий приятель мого батька і лютий ворог ерзерумського намісника. Гадаю, що в Анґорі буду безпечний.

—Коли ж бо ти йдеш шляхом на Адану, не на Анґору.

— Це навмисне так, щоб перехитрити погоню. Втікаючи, моя валка перейшла попри неодин аул, й неодну оселю. Я скрізь питав дороги до Адани. Як іде погоня, то скрізь чула, що втікаю на Адану. Потвердить це шлях, яким утікаю. Але тоді, як погоня вже зовсім не буде сумніватися, що я прямую до Адани, я загадав звернути на Анґору. Саме в хвилині, як погоня прийде до Адани, я стану в Анґорі. Тут, де тепер сидимо, кінчиться моя мандрівка на Адану. Я загадав сидіти тут два-три дні, щоб допевнитися, чи погоня справді йде, і чи піде дальше в тім самім напрямі, на Адану. Щоб від цього місця ще більше затерти слід по собі, я себе перемінив у перса. Себе і всю мою челядь я переодяг по-перськи. Як би мої вороги вислали на боки звідунів, то почують, що шляхом на Анґору поїхали перські купці. Моє щастя хотіло, що я зійшовся з тобою, та що ти також їдеш на Анґору. Поїдемо вкупі.

В кущах пару кроків за ними хтось зойкнув. Сивенький вихопив зза пояса кинджал, пірнув у кущі і витащив відтам, держачи за обшивку, одного із служби Місаха. Зараз за ними вийшов з кущів сконфужений Мортон. Нижче спини слуги стирчала стріла.

— Ти сів на стрілу? — спитав Місах слугу, придивившися йому.

Слуга лише кинув оком на Мортона.

— То я виновник, — промовив Мортон. — Я вертався до табору, очевидно з порожними руками, бо звіря й не бачив ніякого. Нараз кілька кроків перед собою бачу, щось поволі сунеться по землі. Очевидно, думав я, якийсь звір, бо не йде просто, як людина на двох ногах, але на чотирьох. Я пустив стрілу і… нещастя сталося. Звір зойкнув по-людськи й підвівся. Аж тепер я побачив, що то людина.

— Велике нещастя не сталося, — сказав Місах. — Стрілу виймуть йому.

— Я вже виймив, — сказав Сивенький. — За кілька днів з рани не буде сліду.

— Спитайте його, — звернувся Мортон до Сивенького, — що він волів би дістати, як відшкодовання: добру рушницю, чи доброго коня, чи пригорщу срібла? Скажіть йому, що Мортон має гроші і добре платить.

Сивенький переповів питання Мортона. Слуга лише забовтав щось.

— Він німий, — пояснив Місах.

— Чи глухо-німий? — спитав Сивенький.

— Ні, лише німий.

Слуга не ждав на кінець розмови, але відійшов до табору, щоб рану заліпити полотенцем, намащеним живицею. Сивенький і Місах сіли знову під корчем.

— Мені той слуга не подобається, — промовив Сивенький. — Чого рачкував за нашими плечима в кущах? Очевидно лежав на підслухах.

— То не може бути! — відповів Місах живо. — Садук був найвірнішим лучником мого батька. Він і мій найвірніший слуга.

— Чого він поліз у кущі? Що він робив там за нашими плечима? Ще й рачкував. Я тобі кажу, він лежав на підслухах. Це пахне зрадою.

— Кажу тобі, — запевняв Місах — що Садук найвірніший з усіх. Хоч би всі покинули мене і пішли до моїх ворогів, то Садук лишиться вірний мені. Як би в нього не було вдачі вірної собаки, то він вже давно свої зуби був би показав моєму батькові.

— Мав причину до цього?

— Мав і не мав. Мав тому, бо то мій батько казав вирізати йому язик. Не мав, бо мій батько ділав під примусом.

— Твій батько приказав вирізали Садукові язик?!… І ти гадаєш, що Садук був вірний твому батькові і ще тепер вірний тобі?

— Я ж сказав тобі, що мій батько ділав під примусом. Садук знає це. Він знає, що батько повинен був скарати його на горло! Садук був найліпшим лучником мого батька. До нашого саду припирав сад муштагеда, найвищого духовника. У муштагеда була гарна донька. Садук, сидячи раз у нашім садку на дереві, побачив в сусіднім садку цю дівчину. Не довго надумуючися, зліз із дерева, переліз пліт і приступив до дівчини. Вона не втікала. Він наговорив їй цілу купу нісенітниць, очевидно, про любов. Просив її, щоб щодня виходила до нього на балачку. На нещастя всю ту розмову підслухала невільниця, що за кущами кілька кроків від молодят полола. Невільниця всю підслухану розмову переповіла муштагедові. Сам знаєш, як у нас за таке карають. Мій батько ледве вимолив для Садука таке помилування, що йому позволили вирізати язик. Батько призвав аптикаря і цей виконав цю прикру операцію. Садук знає, що не мій батько виновник, а його нещастя, отже лишився вірний йому і всій його родині.

— В цю вірність я не дуже хочу вірити.

— Увіриш, як ще додам, що Садук вже має повну сатисфакцію, бо виновників його нещастя сам Бог покарав. Муштагед помер від отрути. Аптикаря знайшли в його аптиці задушеного мотузом. Донька муштагеда купалася раз, ще за життя батька, в ставі. В цім місці став не глибший, як по груди. Нараз дівчина крикнула, що хтось вхопив її за ногу. Товаришки сміялися з неї. Але дівчина крикнула ще раз і щезла під водою. Знайшли її оддалік в найглибшім місці ставу. Очевидно, хтось підійшов до неї під водою, вхопив за ногу, і затягнув у глибінь.

— Чи Садук добрий пливак і нурець?

Місах здивований глянув на Сивенького.

— Не догадуєшся? Говори дальше. Як згинув твій батько?

— Мій батько поїхав на лови в товаристві двох лучників… Садука і ще одного. Додому вернувся лише Садук, цілий закривавлений. В тілі мав три рани. Знаками, бо він інакше не говорить, розказав мені, що в оцім лісі з-за дерев посипалися на них стріли. Мій батько і його товариш попадали з коней, він сам, хоч також ранений, спасся, бо його кінь сполошився і втік разом із ним. Садук завів нас на місце і ми знайшли обох застрілених.

— Де були поцілені?

— Стріли сиділи обом у карках.

— Отже оба були поцілені не збоку, ані спереду, лише ззаду.

— Обох міг застрілити один стрілець, як їхав за ними. Очевидно, то мусів бути знаменитий стрілець, коли обох поцілив точно в таке місце, в якім сидить певна смерть. Чи Садук добрий стрілець?

— Другого такого в нашій орді нема, — відповів Місах і з жахом та докором глянув на Сивенького.

— Ти ще не знаєш, хто вбив твого батька?

— Слухай, брате! Знаю, що хочеш сказати. Ти гадаєщ, що то діло Садука. Так думаєш, бо не знаєш його. Кажу тобі, то вірний пес мого дому. Зрештою показалося, що мого батька вбив братанич батька. В хвилині, коли мій батько падав з коня, Садук бачив убивника за деревом, як закладав другу стрілу. Пізнав його. За другим деревом стояв хтось інший, але Садук уже не міг бачити його лиця. З-за третього дерева хтось третій поцілив самого Садука.

— Також у вязи?

— Ні. В бедро.

— Дивне диво! Убивники завзялися тільки на твого батька і лише на одного свідка злочину. До обох стрілили, не жартуючи, але так, щоб вони згинули. Садука чомусь то шанували. Тим попробивали вязи, Садука лише дзьобнули в місце цілком не смертельне. І того я не годен збагнути, що стріли випущені з боку їздців, обійшли їх і налетіли на них ззаду. Я ще не бачив стрільця, який втяв би таку штуку!

— Це, що ти кажеш, страшне! Але я таки не йму віри. Садук дав тільки доказів привязання до мого дому. І давніше і тепер в часі цеї мандрівки…

— Лишім це, бо проти Садука не поможуть тобі жадні арґументи. Ти в нім засліплений.

— Передумаю все те, що чув від тебе. Може воно справді так, як ти кажеш. Тепер лягаймо спати.

Розійшлися. Місах пішов у свою загороду. Сивенький з товаришами вибрали собі на нічліг місце в половині дороги від табору Місаха до ріки.

— Татарин дуже сердиться? — спитав Мортон. — Дуже лютий на мене за те, що я пострілив його любимця?… Нехай не рачкує в кущах!

— Завтра-позавтра Місах буде дякувати вам, бо хто знає, чи ви цею необережністю не врятували життя Місахові і його родині!

— Тим, що подіравив грішне тіло його слуги?

— Зачалося від того. Я розбалакався з Місахом про того Садука. З усього того, що про нього Місах розказував мені, я доміркувався, що Садук лютий ворог дому Місаха; що вбив його батька і тепер тягне за ним погоню. Тоді, як ви пускали на нього свою стрілу, він лежав за нашими плечима на підслухах. Очевидно хотів дізнатися, яким шляхом Місах дальше поїде. До цеї пори гадав, що його пан справді їде до Адани. Коли Садук сидів за мною і Місахом на підслухах, Місах сказав мені, що з цього місця поверне на Анґору. Почувши це, Садук знав уже, що йому треба було знати, отже хотів висунутися з кущів. Тоді ваша необережність викрила його… бодай в моїх очах.

— Коли так, то того Садука треба пильнувати.

Сивенький закликав до себе Нумана, Василя й Юрка.

— Нині, — промовив до них Сивенький — буде подвійна варта, бо на вартових Місаха не можна покладатися. Один з нас буде вартувати коло нашого леговища. Другий піде під табор Місаха і там уміститься так, щоб ніхто з людей Місаха не доглянув його й не доміркувався, що ми маємо табор на оці. Той другий нехай має на оці вихід з табору і дивиться, чи вночі, або досвіта з табору хтось не вийде. Як вийде, то треба непомітно іти за ним назирцем та дивитися, куди йде і що робить. Тут першу варту я буду мати, під табор Місаха піде Нуман. По трьох годинах мене заступить Мортон. Нумана Юрко… Спати!

Нуман взяв рушницю й пішов під табор Місаха, Сивенький сів під деревом, поклавши рушницю поперек на колінах. Мортон, Василь і Юрко полягали спати. Минуло три години спокійної ночі. Сивенький розбудив Юрка і Мортона.

— Іди, Юрку, — каже, — на зміну. Нехай Нуман вернеться сюди, ти лишися на його місці.

Юрко відійшов. Мортон сів під деревом. Сивенький ліг біля нього, підсунувши під голову кульбаку. Вже здрімався, коли неначе крізь сон почув розмову. Нуман розмовляв з Мортоном.

— Чи ефенді спить? — питав Нуман, очевидно, по-турецьки.

— Що кажеш? — відповів Мортон по-англійськи.

Нуман пригадав собі, що англієць не розуміє його, отже нахилився над Сивеньким і шепнув:

— Ефенді!

— Що хочеш від нього?! — воркнув Мортон. — Він спить. І ти йди спати.

— Ефенді! — повторив Нуман, сіпнувши Сивенького ще раз за рукав. — Зрада!

— Яка зрада? — спитав.

— Коли до мене надійшов Юрко, щоб змінити мене, я не зараз відійшов. Він сів коло мене. Ми балакали, очевидно пошепки, бо перед виходом з табору стояв на варті один з людей Місаха. По хвилині з табору вийшов Садук і приступив до вартового. Побалакав з вартовим і лишився на його місці. Обійшов двічі табор і пустився в сторону ріки.

— Джіґіян.

— Ні! Джіґіян на схід від нас. Відти Місах прийшов. Садук пішов у бік Сарансу. Пустився до броду, яким ми перебралися на цей бік. Юрко пішов за ним. Я прийшов сюди сказати вам про це.

— Лягай спати. Я візьму Василя і з ним піду за Юрком.

Сивенький розбудив Василя і щез із ним у кущах. Довго не вертались. Аж, як стало зоріти, вернувся сам Василь і пішов під табор Місаха. Перед табором не було ніякого вартового. Василь свиснув. В таборі заметушилися.

— Що там? — Василь почув голос Місаха.

— Я до вас, — відгукнувся Василь. — До вас від мого баші.

— Чого свищеш?! Щоб яку біду стягнути на нас! Треба було сказати вартовому. Він був би звістив мене без твого свисту і без гамору.

— Тут нема ніякого вартового. Я без дозволу не хотів лізти у ваш табор, отже свиснув.

— На варті не було нікого? — спитав Місах своїх людей.

— Мене замінив Садук, — відповів перший вартовий. — Мабуть кудись відійшов на хвилину, бо його між нами ще нема.

— Вартовий відійшов! — крикнув Місах і вийшов з табору. — Садука тут нема?

— Очевидно, що нема, — відповів Василь.

— Очевидно? Чому очевидно?

— Бо хто вартує над рікою пів милі відси, то не може вартувати тут, пів милі від ріки.

— То не може бути! Він мабуть, десь тут у кущах. Може побачив що підозріле і відійшов від табору на пару кроків.

— Не лише може бути, але й є. Я не говорив би, якби не бачив на власні очі; якби я сам не мав його в моїх власних руках; якби я сам не вязав його моїм власним ременем. Він тепер лежить звязаний над рікою. Баша сидить біля нього і просить вас, щоб ви потрудилися туди. Баша також просив, щоб ви взяли з собою двох сильних хлопців.

Місах покликав двох лучників і пішов з Василем, що провів його до половини дороги.

— Відси провідника вже не потребуєте. Баша й Садук отам, де ті дві високі і дві низьки пальми.

Василь вернувся до своїх. Місах пішов на вказане Василем місце. На землі лежав звязаний Садук. Сивенький сидів біля нього.

— Ти мабуть дуже розсердився, коли почув, що я казав звязати твого найвірнішого слугу… твого й твойого батька? — привитав Сивенький Місаха.

— Що таке сталося? — спитав Місах. — Чого ти сюди зайшов? — звернувся до Садука. — Чого покинув варту?

Садук не міг відповісти, бо руки мав звязані. Отже не лише його уста були німі, але й руками не міг показувати.

— Зараз будеш мати його німу відповідь. — сказав Сивенький. — Покажу тобі. Постав своїх хлопців коло нього, нехай пильнують його. Ти ходи за мною…

Сивенький повів Місаха над ріку до броду і показав йому зломану трощу, звернену так, що показувала на північний захід.

— То Садук зробив.

— Звідки знаєш, що Садук? — спитав Місах.

— Насамперед скажи мені, чого він сюди прийшов?… В ночі і саме тоді, коли його псячим обовязком було не відступати ні на крок від твого табору?

Місах мовчав.

— Він прийшов сюди того, щоб цю трощу зломити і нахилити її в сторону Анґори. Очевидно, на те, щоб погоні, яка йде за тобою, показати, що ти вже не йдеш на Адану, а на Анґору.

— З моїх людей ще ніхто не знає, що я із шляху на Адану зверну на Анґору.

— Садук знає, бо підслухав нашу розмову. Ти забув, що стріла англійця сполошила його й викрила.

— Трощу міг зломити вітер.

— Лиш одно стебло! Дивно, що той вітер вибрав собі стебло найсильніше і найздоровіше. Автім троща ще цілком свіжа, зломана перед хвилиною. Вітер слабий і віє від Анґори. Якби вітер зломив, то стебло нахилилося б від Анґори до нас, не від нас до Анґори… Тепер покажу тобі незбитий доказ.

Сивенький підіймив трощу і показав той бік, що був невидний.

— Чи вітер, що, як ти гадаєш, зломив цю трощу, письменний?

На трощі було вишкрябане голкою, чи яким іншим гострим знарядом, слово „Анґора“.

Місах лише заломив руки і шепотів:

— Хто б то був подумав?!

— Тепер накажи завести Садука до табору, — промовив Сивенький. — Нехай його добре пильнують. Ми підемо далі на оглядини…

Оба хлопці розпутали Садукові ноги і повели до табору. Коли вже щезли в кущах, Сивенький промовив.

— За рікою він ще не був, бо як я надійшов сюди, то він саме тоді значив цю трощу. Як ще поробив які знаки, то хіба від твого табору сюди. Ходім.

Вертаючись до табору, Сивенький приглядався траві, кущам, деревам. В траві слід не дуже був виразний. Зате повно знаків було на кущах і деревах. То галузка була зломана, то кора скалічена. Так було до самого табору. Місах уже не сумнівався, що Садук лишав знаки для погоні.

— То він хіба лишав знаки на цілому шляху, який я вже пройшов?

— Без найменшого сумніву. Зараз впевнимося. Іди поснідати і прийди до мене. Прийди з конем. Поїдемо далі на оглядини.

Місах пішов до свого табору, Сивенький до своїх людей. Вони палили вогонь і припікали дичину.

— Вогонь розкинути й загасити! — наказав Сивенький. — За Місахом іде погоня.

— Дерево сухе й не дає диму, — замітив Нуман.

— Але вітер дує в ту сторону, звідки йде погоня. Почують смалятину носом і прийдуть сюди. Не помремо з голоду, як тепер зїмо коржі й дактилі, лишаючи мясо на безпечніший час.

За часок надійшов Місах з конем. Сивенький взяв свого за поводи.

— Веди мене шляхом, яким ти примандрував на місце, де твій табор.

Оба відійшли, ведучи коні за собою. Місах ішов високим лісом.

— Бачиш наддерту кору? — спитав його Сивенький, показуючи на одне дерево. — Бачиш на землі галузку, звернену кінцем в ту сторону, в котру ти йшов? А на цім дереві… який кусник кори відлупаний. То не звір якийсь відлупав рогами. Тут слід гострого ножа.

Коли вийшли з лісу, виразний слід у траві показував шлях, яким пройшла валка Місаха. Тут сіли на коні і почвалали аж до ріки Джіґіян. Підїхали рікою аж до броду. Як над рікою Сарансу, так і тут, лежала зломана троща. Різниця тільки та, що тут на трощі було вишкрябане слово „Адана“. Сивенький уже хотів вїхати до ріки, коли за рікою в віддаленню якої верстви з кущів бухнув в гору стовп диму.

— Отам вони! — сказав, показуючи рукою.

На лице Місаха виступив жах.

— Не турбуйся! Ще й ліпше, що вони вже тут. Бодай будеш знати, на чім стоїш. Я надіюся, що при помочі штучок Садука спекаємося їх. Добре, що я не понищив знаків, які поробив той зрадник. Погоня мабуть саме тепер ладить снідання й незабаром пуститься в дальшу дорогу. За той час ми мусимо в дечім змінити дороговкази Садука. За мною!

Пустилися чвалом назад. На сліді перед самим лісом лежала галузка, звернена кінцем до лісу. Вона очевидно, говорила ворогам Місаха, що вони повинні вїхати в ліс. Сивенький підоймив галузку і поклав її так, що вона своїм кінцем показувала дорогу попри ліс, просто до броду ріки Сарансу. Сто кроків дальше Сивенький поклав другу таку галузку і на придорожніх деревах понадлупував кору. Коли причвалали над ріку, Сивенький витяв надломану Садуком трощу із словом „Анґора“ і кинув у ріку. Троща поплила. Сивенький зломив другу, вишкрябав на ній кінцем кинджала „Саманліч-Адана“ і нахилив її так, що кінець був звернений на полудневий захід.

— Як найдуть і прочитають, — промовив, — то будуть гадати, що ти, перейшовши цей брід, пішов півколесом до Саманліча і далі Саманлічем до Адани. Тоді вони, щоб тебе переймити, мабуть пустяться навправці долі Сарансу аж до Сайгуна. Аж там проберуться на той бік і будуть дожидати тебе. Тепер засядьмо в ліску на цім горбі та ждім, що з того вийде.

— А як вони найдуть мій табор?

— Не найдуть, бо я усунув знаки Садука, які вели в ліс. Вони будуть квапитися й оминуть твій табор, їдучи за дороговказом, який я поклав на місці галузки Садука. Підуть попри ліс, у якім є твій табор, і прийдуть сюди.

Пішли оба кілька сот кроків горі рікою й зайшли в чагарник. З того місця видно було брід і цілу просторінь, на яких пять верств у сторону, звідки мусіла надїхати погоня.

— Бачиш, як далеко видно відси? Хочби увійшли в ліс, то побачимо їх упору і впору поспіємо таборові на поміч.

Поприпинали коні до дерев і посідали так, що їх ніхто не міг доглянути; саміж вони мали перед очима ввесь простір, неначе перед собою на столі. Сивенький час до часу оглядав околицю крізь далековид.

— Може то не погоня? — завважив Місах, коли сиділи вже з годину і ніхто не показувався. — Може то були якісь мандрівники, що пішли в зовсім іншу сторону і ми тут дурно марнуємо час, дожидаючи їх?

— І це можливе — відповів Сивенький, — прикладаючи до ока далековид. — Вже йдуть! Буде їх яких пятдесят їздців. Ідуть поволі, бо один, що їде попореду, раз-у-раз дає рукою знак, щоб похід задержався… Тепер знов стали. Передній скочив із коня, схилився до землі і підніс щось, мабуть знак Садука. Знову вискочив на коня. Пустилися чвалом.

— Вже й я їх бачу голим оком, — сказав Місах. — Іде пів сотні під проводом мого братанича. Вже підійшли до лісу.

Місах затрусився. Йому бачилося, що провідник показував рукою в ліс.

— Богу дякувати! — сказав на голос, коли побачив, що ватага пустилася попри ліс, так як це передбачив Сивенький.

Ватага задержалася аж коло броду. Провідник, що пильно роззирався, не оминаючи ні деревинки, ні корчика, схилився й підніс трощу. Оглянув її і подав ватажкові.

— Тепер братанич читає, — промовив Місах дрижачи. — Я цікавий, чи дасть себе здурити.

Бей кинув трощу в воду, показав рукою на полудне і пустився туди чвалом. Ціла ватага почвалувала за ним і щезла за деревами.

— Не казав я?! — крикнув Сивенький. — Вони не сумніваються, що ти поїхав туди. Тепер уже можеш безжурно взяти на Анґору. Заки вони заїдуть до Сайгуна, заки зміркують, що ти надув їх, якщо взагалі зміркують це; заки вернуться і заїдуть до цього місця, за тобою будуть вже дві третини дороги до Анґори.

— Брате! — крикнув Місах — чим я віддячуся тобі?

— Подякуй англійцеві, бо то головно його заслуга. Якби його стріла була не зійшлася з грішним тілом Садука, то мені було б на гадку не прийшло, що між твоєю челяддю зрадник.

— Як будемо так мудрішкувати, то вийде ще й таке, що урятував мене не ти, ані англієць, тільки Садук, чи його грішне тіло. Якби він не наставив був свого грішного тіла під стрілу, то ти був би не знав, що він підслухує нас. Ти був би не казав слідкувати за ним та був би не пішов за ним і не знайшов пороблених ним знаків. Якби Садука взагалі не було в мене, то замісць нього був би причепився до мене інший зрадник, зручніший, як Садук. Або й без зрадника в моїм таборі погоня була б найшла мене. Я не птах, якого крила не лишають слідів. Саме це, що в мене був зрадник Садук, уможливило справити погоню на фальшиву дорогу. Отже урятував мене не хто інший, тільки Садук. Шкода, що не маю доньки. Якби мав, то з вдячности дав би йому… Ось бачиш, до чого доводить твоє мудрішкування. Я не мудрішкую, дивлюся на діло так, як воно було. Ти спас мене, мою жінку, моїх синів. Ти зробив, що ми всі заїдемо до Анґори здорові, не втративши нашого скарбу, який я везу на десяти мулах… Один камінь… найтяжчий камінь впав з мого серця. Зате на його місце всадовився другий. Це турбота, як віддячитися тобі.

— Не журися. Людська доля незбагненна. Людський розум не може передбачити цього, що завтра… що за хвилину буде. Може ти будеш мати нагоду і змогу вигодити мені.

— Не дай, і дай Боже! Не дай, щоб тобі була така поміч потрібна. Дай Боже, щоб я не мусів умерти твоїм довжником.

Вернулися до лісу і по хвилині ціла валка пустилася в сторону Анґори. З лісу виїхали всі, за вийнятком одного Садука.

— Не бачу Садука, — звернувся Сивенький до Місаха. — Може втік?

— Втік! — процідив Місах крізь зуби.

— То не добре. Між твоїми людьми мусить бути ще якийсь зрадник, його спільник. Власними силами Садук не міг розпутатися.

— Він мав двох спільників, що йому помогли втекти… на гиляку. Вже не буде робити знаків, ані підслухувати.

Валка їхала поволі й безжурно, бо погоні вже не боялася. Провідник Місаха сказав, що за два дні будуть в Анґорі.

— Маєш певність, що в Анґорі будеш безпечний? — спитав Сивенький Місаха.

— Не лише буду безпечний, але й пімщу смерть мого батька. Може й беєм стану. Валі Анґори завдячує мому батькові й мені не менше, як я тобі. Вони були великі приятелі. Для мене він усе зробить. Це тимбільше, що мої вороги є його ворогами.

— Твій валі, також валі. Має таку саму силу. В Ерзерумщині більшу, як валі в Анґорщині.

— Анґорський валі любимець султана. Він перший між намісниками Азії. Ноги ерзерумського… глиняні. То злодій, що обкрадає не лише підданих султана, але й самого султана. Такі самі всі інші достойники Ерзерумщини. Я везу докази. Анґорський валі знайде дорогу, якою ці докази замандрують до султана.

— Ти питав мене, чим міг би віддячитися мені за ту вигоду, яку я тобі зробив. Як ти справді в ласках у валі, то можеш мені зробити дуже велику прислугу. Лише не знаю, чи це вдасться зробити так, щоб ти не втратив його ласки.

— Говори, в чім діло. Передумаємо. Будь-що-будь, поможу тобі, хочби прийшло до того, що ласка валі перестане надімною світити. Моє життя і життя моєї родини більше варті, як ласка першого достойника одної турецької провінції.

— Отже слухай. Ти ще не знаєш, яка ціль моєї подорожі.

— Ти хіба забув, що вже сказав мені. Я з твоїх власних уст чув, що хочеш знайти оселю запорожців, яку турки перекинули до Малої Азії.

— Це правда. Але я ще не сказав тобі, що я хочу зробити, знайшовши тих запорожців.

— Міркую, що хочеш між ними доживати свого віку.

— І в тім не помиляєшся. Хочу лишитися між ними, але не там, де вони тепер сидять. Я наважився перевести їх на Кубань, де вже сидить головна сила запорожців.

— Ти?! Ворог москаля?

— Я, ворог москаля, але ті, що вже сидять на Кавказі під московською кормигою, також вороги москаля. Вони жиють під ним і служать йому під примусом… до якогось часу. Живучи під москалем в більшій громаді, не загинуть, лишаться запорожцями. Непримиримі, ось як ті, з яких я вийшов, не вертались під царя й жили дальше під турком, бо гадали, що відбудують запоріжжя на турецькій землі. Гадали, що якась війна між турком і москалем завалить Московщину і тоді всі запорожці вернуться на свою землю над Дніпром. Ці війни прийшли. Непримиримі запорожці помагали туркам. Я зовсім пристав до турецького війська. Виграла Московщина війну, чи ні, наслідком все було ослаблення турецької сили. Ми додумалися до того, що турок нам уже не поможе та що ті, по світі розсіяні запорожці, що не пристануть до кубанського війська, розплинуться в чужих народах, серед яких живуть. Щоб лишитися запорожцем, кожний запорожець, де б він не був, повинен пристати до тої запорозької громади, яка тепер найбільша. Найбільша запорозька громада на Кубані. Туди повинні тягнути всі запорожці. Туди повинна потягнути також громада, яку турки перекинули з-під Солуня аж сюди.

— Отже ти хочеш від анґорського валі виклопотати дозвіл переселити твоїх запорожців на Кубань?… Цього дозволу не лише не дістанеш, але й сам, ідучи з такою просьбою до валі, важиш своїм життям. Як твою громаду запорожців перекинули з Европи аж сюди, то не лиш тому, щоб вони не вертались під царя і не скріпили воєнної сили Московщини. Тепер заноситься на нову війну з Московщиною. Як ти прийдеш до валі з просьбою, щоб відпустив запорожців на Кубань, цебто до Росії, то він возьме тебе за московського аґента. З тобою поступлять, як із зрадником, бо ти турецький баша.

— Я все те добре знаю й не думаю з такою просьбою йти до валі. Я це лиш тобі кажу, щоб ти знав, коли, де і як вигодити мені, очевидно, як це буде можливе без ніякої небезпеки для тебе. Як валі твій приятель, то ти, гадаю, легко видобудеш від нього вісті про моїх запорожців. Він чейже буде знати, де вони. Іншої помочі я від тебе не хочу, бо знаю, що все те, що я загадав, заносить конопним мотузом. Я лиш хочу якнайскорше знати, де мої запорожці. Решту зроблю сам.

— Де твої запорожці, провідаю. Сам валі скаже мені. Я для тебе зроблю ще більше. Твої запорожці зможуть пробратися на Кубань лиш потайним побігом. Масовим або поодиноко. Може покажеться, що вони дістали на поселення лихе місце. Я спробую виторгувати від валі якесь інше, ніби ліпше місце. Очевидно таке, щоб запорожцям легше було втікати. Найліпше було б, якби їм позволили переселитися до ерзерумської землі, сумежниці Кавказу. Там багато племен, над якими урядники султана не мають ніякої контролі. Відти дуже легко ціла орда перебереться на Кавказ і дальше аж на Кубань. Може до тої пори я вернусь беєм до моїх татар. Тоді потайно поможу тобі. Як ні, то дам тобі поручні письма до різних моїх товаришів. Очевидно не напишу, в чім діло. Зроблю тільки це, що вони будуть дивитися крізь пальці на все те, що ти робиш і що роблять твої запорожці.

— Це була б велика поміч. Більше мені не треба.