Пригоди запорожців/Паша запорожець

Пригоди запорожців
Вячеслав Будзиновський
Паша запорожець
Краків: Українське видавництво, 1941

ПАША ЗАПОРОЖЕЦЬ


В садку турецької гостинниці біля солунського порту сидів при столі одинокий гість. Пихкав люльку і дивився на море. Водив очима від корабля до корабля, від байдака до байдака, що впливали до порту, то випливали з нього на повне море. На лиці гостя можна було вичитати якусь турботу й нетерпеливість. З гостинниці вийшов господар і приступив до нього.

— Оцей корабель, — господар сказав, показуючи на великого вітрильника, — відійде до Стамбулу, але аж за чотири дні.

— Я гадав, що з Солуня відходить до Стамбулу щоднини пять, шість, десять кораблів. Як би я був знав, що так довго прийдеться ждати, то був би пустився суходолом, верхи. А я необачний, коня продав.

— Звичайно відходить туди по кілька на день. Не знаю, чому вчора не пішов жаден і нині ще нема такого, щоб ішов на Стамбул.

Їх розмову перебила поява нового гостя. Довгі, худі ноги, кратовані штани, тулуб неначе без черева, довга худа шия, подовгаста кощава голова, на тій голомозій голові сірий і високий неначе коновка капелюх. Господар зараз пізнав, що то якийсь подорожній англієць. Зігнувся перед ним у каблук і випростувавшись, дожидав приказів.

— Не потребую вас! — новий гість воркнув по-англійськи й кинувши на стіл якусь срібну монету, сказав: — Це за місце в твоїм садку. Я сюди прийшов, бо відси гарний вид.

Господар взяв монету і дивився то на неї, то на гостя. Бідака не розумів по-англійськи, отже й не знав, за що гість платить. Стояв, та допитливо позирав на гостя.

— Іди собі! — англієць воркнув злісно. — Ти смердиш усякими балканськими смородами і здорове повітря в садку заповітрюєш…

Господар дальше стояв, питаючись, що принести. Гість догадався, що господар не розуміє його. Щоб його спекатися, сказав коротко: — Кава!

Господар зрозумів, побіг і зараз таки приніс чарку. Англієць понюхав, кинув чарку з кавою в море і сказав: — Тютюн!

Господар побіг знову і приніс люльку вже напхану й запалену. Англієць втягнув дим носом, кинув люльку за кавою і крикнув: — Біфштек!

Господар лише здвигнув раменами. Судячи з одягу й поведення, цей гість був напевно багач і розтратник, отже господареві дуже залежало на тім, щоб його вдоволити. Перший гість, що сидів тихо і лише підсміхався, пояснив господареві, що це таке той біфштек.

— Скажіть йому, що зараз буде. Мясо маю, — сказав урадуваний господар і побіг.

— Ви розумієте по-англійськи? — спитав англієць турка.

— Так. Ви турист?

— Так.

— Виряджаючися між турків, ви повинні були вивчитися кілька турецьких слів, щоб знати сказати по-турецьки бодай ті речі, які вам прийдеться купувати.

— Того мені зовсім не треба, бо маю гроші. По-турецьки нехай вчаться бідні. Я маю перекладача. Сюди не взяв його, бо мені й на думку не прийшло, що тут, у Солуні, при самім порті власник гостинниці не знає, що таке біфштек!… Ви може їдете до Англії?

— Чому так думаєте?

— Бо ви, хоч турок, несогірше балакаєте по-нашому.

— Я мав нагоду навчитись у війську, бо раз був приділений до англійського штабу.

— Ви офіцер?

— Був, але службу вже покинув.

— Уже покинули? Ви ще не такий старий. Вам не більше як сорок.

— Я лише держуся молодо. Мені пішло вже на пятдесятку.

— Маєте тут яку посілість? Чи може пустилися на купця?

— Ні одно, ні друге. Я бездомний бурлака. Були в мене тут біля Солуня батьки. Я саме того й приїхав сюди, щоб між своїми доживати віку.

— Кажете, були… Вже їх нема? Померли?

— Бог святий знає, чи вони живі, чи вже померли. Тут були три оселі мого народу. Тепер на тім місці вже сидять турки. Мій нарід, народ скитальців. Сидів тут, загнаний сюди своєю долею. Тепер наша доля-недоля й відси вигнала їх. Турки перекинули їх кудись у Малу Азію.

— То ви не турок? Серб? Болгарин? Волох?

— Я запорожець.

— Запорожець?! Я читав про запорожців. В Англії багато писали про них. То нарід, що жив на долішнім Дніпрі. Коли Москва розперлася аж по Чорне море, вони втікли до турка і вкупі з турками воювали москаля?

— Так було. Зразу жили при устю Дунаю. Коли частина вернулась до батьківщини, турки перекинули недобитків під Солунь. Війна з Росією і повстання христіянських народів Туреччини зробили турків недовірливими. Вони боялися, що запорозькі лицарі пристануть до повстанців. Отже ще раз переселили їх, десь аж за Анґору, за велику сільну пустиню. Це сталося торік. Останні два роки я був у службі далеко в Азії, і про це не знав нічого. Тепер я рішив вернутися до своїх. Приїжджу, а тут їх уже нема. В хаті, де жив мій батько, тепер сидить якийсь турок.

— Отже ви тепер мабуть в дорозі до своїх? Куди їдете?

— Насамперед морем до Стамбулу. Потім морем мабуть до Синопи. Відтам долиною ріки Кізіль-Ірмак в глибину Малої Азії. Так довго, аж допитаю.

Англієць виймив з кишені мапу, розклав її на столі і став по ній водити пальцем.

— Кізіль-Ірмак величезна ріка, — сказав. — І чудно пливе. Робить велику підкову, обіймаючи майже шосту частину Малої Азії. Полуднева частина каблука Кізіль-Ірмака ближча до Середземного моря, як до Чорного. Де оселя ваших запорожців?

— Саме десь там.

— Маєте власний корабель?

Запитаний розсміявся.

— Турецький мір-і-ліно[1] мусів би добре красти, щоб, покинувши службу, міг розтрачувати гроші на такі витребеньки. Я з моєї платні відклав на чорну годину лише тільки, що як осяду між своїми, то буду могти, працюючи, сяк так дожити віку.

— То ви бригадир? Паша з одним хвостом?[2] Позволите, ефенді, що присядуся до вашого стола?

Англієць, не ждучи на відповідь, переніс мапу на стіл паші і сів на лавці просто нього.

— Я, — сказав, — Джон Мортон.

— Мене турки звуть Юсуф-паша. По батькові звуся Сивенький.

— Цього вашого запорозького прізвища я ніяк не здужаю вимовити. Вибачте, що лишуся при турецькім Юсуфі… І я був колись у війську, але до бригадира не дійшов. Я покинув цей хліб, бо військо, то неволя. Хочу побачити Індії, вони кажуть мені йти до Канади. Хочу заполювати на кенґуру, вони посадили мене в Ґібральтарі, де вполюєш хіба павяна. Моя вдача така, що більше тижня в однім місці не всиджу. Я виступив з армії і тепер товчуся по цілім світі. Не потребую журитися льокатою надвишки моїх доходів, ні тим, що зробити з зайвими грішми.

— Маєте їх так багато?

— Пливуть як вода гірським потоком по зливі. Щоб в тій повені не втопитися, розпускаю гроші по цілім світі. Торік пройшов Америку від океану до океану. Полював, ловив дикі степові коні, бився з індіянами. Тепер обїду Малу Азію. Піду від Адани до Євфрату, долі Євфратом до Вавилону й до Перського заливу. Ви до Синопи не поїдете. Поїдете до Адани.

— Яке мені діло до Адани?

— Дивіться на мапу. З Адани ближче до вашої мети, як із Синопи.

— Але до Синопи грубо ближче, як до Адани. І скорше заїду і менше буде коштувати. Мені повінь грошей не розпихає карманів.

— Нічого не буде вас коштувати, бо возьму вас на мій корабель. Ще й заплачу, як ви добрий стрілець і поможете мені вполювати яку рідку штуку. Я засновую зоологічний музей. І всяку старину збираю. Зброю, домашнє знаряддя, одяги… Тепер їду оглянути місце, де стояла Троя. Може викопаю якогось божка, якусь чашу, якийсь шолом. Потому буду навідуватися до інших прибережних місцевостей. Буду полювати і збирати історію людства в тих сторонах.

— Я загаявся б. Уже й так давно не був між своїми. Не знаю, чи живі…

— Ви околицю Трої мабуть знаєте. Бодай до Трої будьте мені за провідника. Зате заїдете задармо бодай до Стамбулу. Візьму вас на мій яхт. У Трої будете зі мною два-три дні. Я лишуся там, дожидаючи повороту яхту, що завезе вас до Стамбулу.

— Таку вигоду можу прийняти.

— Це ніяка вигода. Це інтерес. Мій і ваш. Ви покажете мені Трою і поясните дещо. За цю поміч я заплачу вам даремною їздою до Стамбулу і грішми. Маю гроші. Забагато…

Добили торгу. Мортон, ще як був в Атенах, хотів їхати просто до Трої. До Солуня приїхав лише тому, бо куплений ним яхт уже був навантажений товаром солунського купця. Тепер ждав Мортон лиш на вістку, що його яхт вже вивантажений і очищений. Не довго ждав, бо надійшов наймлений ним драґоман-перекладач.

— Пане, — сказав, — яхт уже чистять. Смерком буде готовий до відїзду. Служба жде на зачет, бо хоче перед відїздом погуляти.

— Їдемо зараз під ніч, чи аж завтра досвіта? — спитав Мортон Сивенького, висипаючи на стіл гроші й числячи їх.

— Що скорше, то ліпше.

— Це гроші для служби яхту, — звернувся Мортон до драґомана. — Передайте їм і скажіть, щоб не попилися, бо смерком відчалимо.

Коли драґоман відходив, Мортон шепнув йому: — Поступи до господаря гостинниці і скажи, щоб до рахунку за це, що я тут дістав, дорахував і те, що йому винен цей ефенді (пан).

— На службу вашого яхту можна покладатися? — спитав Сивенький Мортона, коли драґоман відійшов.

— Я взяв найліпших, які були в Атенах.

— Які ті ваші матроси, не знаю, бо я не бачив їх. Але той драґоман… не з найліпших.

— Він по-нашому говорить ліпше, як ви. Гадаю, що й турецькою мовою володіє несогірше.

— Не в мові діло, а в тім, що він грек. Я взагалі до греків не маю довіря. На добавок у нього непевні, фальшиві очі. Він, як не наробить вам якої гіршої біди, то бодай окраде вас.

— Відправлю його, візьму іншого. Відправлю таки зараз. До Трої взагалі не потребую драґомана, бо ви їдете зі мною. Як у Трої не знайду іншого, то ви знайдете якого в Стамбулі і пришлете мені. Зробите це?

— Зроблю.

— Маєте які клунки?

— Маю рушницю, торбу із стріливом і невеликий клуночок. Такий, що можна причепити до кульбаки, або й закинути на плечі, як прийдеться йти пішки.

— Будете тут сидіти до вечора?

— Хіба. До міста не маю ніякої потреби.

— Я піду до міста, бо маю ще дещо купити. Смерком пришлю по вас, або й сам прийду.

Мортон попращався, поступив до гостинниці, заплатив господареві за себе й за Сивенького і пішов до міста. Вернувся, аж смеркало.

— Яким правом ви заплатили за мене гостинницю? — Сивенький спитав його.

— Таким правом, що я маю більше грошей, як бувший турецький паша з одним хвостом, що, бувши в службі, не крав. Їдете на мій кошт, бо ви аж до Трої мій драґоман. Автім я мусів якимсь способом віддячитись вам за пересторогу перед злодієм. Той грек справді злодій.

— Хотів обікрасти вас?

— Хотів?! Вже обікрав! Приходжу до порту і питаю матросів, де драґоман. Я тому питав, бо хотів відправити його. Матроси відповідають, що його нема. Що прийшов з якимись двома турками, показав їм яхт, і з ними відійшов. Питаю матросів, чи передав їм зачет від мене. Вони відповіли, що ні. Лише сказав їм, що зачет принесе сам пан. Коли я це вчув, то зараз догадався, що драґоман спроневірив гроші, які я передав для служби яхту. Обікрав мене й утік. Злодій! Але, нема нічого злого, щоб на добре не вийшло. Пропали мої гроші, але й він пропав. Не потребую виповідати йому служби… Я привів сюди одного матроса. Дайте йому ваші речі й ходім! Живо, щоб драґоман не надумався і не вернувся!

——————

  1. Ґенерал-майор, або бригадир.
  2. Коло турецького ґенерала (паші) носили бунчук. Бунчук ґенерал-майора був з одним хвостом.