Пригоди запорожців/Оселя запорожців
| ◀ Запорозька гордість | Пригоди запорожців Оселя запорожців |
Живцем закопані ▶ |
|
Займалося на світ, коли з Карамагари, міста на східній окраїні анґорського вілаєту в Малій Азії, виїхав їздець. Пустився в сторону, звідки надходив день. Ніхто не збагнув би, якої він породи, бо його одяг не сходився з одягом жадного з тих багатьох народів, які всуміш заселювали цю сторону світа. Свита на нім була турецька, оперізана турецьким поясом. І на штани можна було сказати, що вони турецькі, якби не те, що від колін щезали в чоботах з високими халявами, яких не носили народи, що здавна тут жили. На голові була шапка запорозького козака, отже гармонізувала з чобітьми. Узброєний був так, як усі мужчини всіх народів цих сторін. При боці шабля, через плечі перевішена рушниця і торба із стріливом, за поясом дві пістолі й турецький запоясник. Що він був христіянин, показав тим, що виїхавши з гостинниці в Карамагарі, здоймив шапку й тричі перехристився. Так робили всі богобійні христіяни, коли пускалися в дальшу дорогу.
Сонце стало вже котитися вниз, коли їздець збочив з головного шляху на доріжку здовж потока. Їхав дальше потоком, попри спалені хати. Перед пару роками була це мала вірменська оселя, яку вирізали і спалили турки. За спаленою оселею був знов зелений степ, де паслася невеличка череда овець, коров і пару коней. Чабани, побачивши їздця, стали вимахувати до нього шапками. Знов показалися спалені, зруйновані, зарослі буряном хати. Далі ті хати ставали густіші, але також зруйновані, пусті. Нарешті їздець вїхав в село з хатами, по руїні сяк так полатаними і замешканими. Від хати до хати понісся крик в українській мові:
— Калин вертає!
Народ вироївся на вулицю. Старші пішли за їздцем, що не оглядаючися, причвалав на майдан, де стояла церква, дім священика і дім отамана. Станув перед цим домом, скочив з коня й застукав у двері. З хати вийшов сам отаман, бо вже крізь вікно бачив, що Калин надїздить.
— Ти вже тут?
— Вже. Я вертався з людьми, що мають гроші. Вони в кожнім селі лишали потомлені коні, з ними й мого. Отже я на чужий кошт їхав розставними кіньми. Між кіньми моїх товаришів подорожі були два чудові арабські огири. Вони лише тих арабів не міняли. Але й не треба було, бо то чорти, не коні, не показували втоми.
— Як ти зорудував діло? Скажи лиш, добре, чи зле? Решту розкажеш на раді.
— Добре, бо у валі я несподівано дістав поміч.
— Сідай. Піду до пекарні сказати, щоб тобі принесли чимсь покріпитися. Пішлю по старшину. Заки попоїш, старшина зійдеться.
Отаман не потребував посилати. Вістка, що Калин вернувся, рознеслася по цілому селі. Кожний старшина, кинувши, що мав у руці, біг до хати отамана. За малу хвилину вся старшина була в хаті отамана. Прийшли також діди, найстарші віком громадяни, хоч до старшини, цебто до громадської управи, не належали. Між ними були три такі, що тямили Січ на Дніпрі. Коли в р. 1775 москалі руйнували Січ, вони, тоді ще пятнадцять- і шіснадцятьлітні хлопці, втікли до турка разом із іншими запорожцями. Тепер два з них мали по девятдесят і пять років. Один був ще старший, але своїх літ уже не памятав. Всі інші громадяни цеї запорозької оселі в Азії прийшли на світ уже на турецькій землі. Були й такі, що хоч родилися на Запорожжю вже по зруйнованні Січі, під впливом оповідань про старі часи Запорожжя втікали з-під московської руки й приставали до запоріжців у Туреччині. Тепер всі опинилися в Малій Азії, в селі по вирізаних і прогнаних турками вірменах. Давніше жили під Солунем, але турецька влада перекинула їх аж сюди, бо недовіряла їм. Боялася, що христіянські запорожці знюхаються з повстанцями христіянських народів Туреччини, або що їх збаламутять московські агенти.
Останній прийшов старенький священик. Коли вже всі позасідали на лавках під стінами, Калин став розказувати, як їхав до Анґори, як заїхав, і, промовчуючи пригоду в палаті валі, переказав вислід розмови.
— Отже валі закріпив за запорожцями ті пасовища, які їм признали тоді, як їх сюди заслали. До сусідніх аулів валі вишле строгий наказ, щоб не важилися виганяти своєї худоби на ці пасовища. Як хто цеї заборони не послухає, запорожці мають право забрати його худобу, пастухів повбивати. Коли б якийсь цілий аул виганяв худобу на пасовища запорожців, то вони мають право всю худобу аулу забрати, сам аул зруйнувати. Мудір, цебто начальник повіту, обовязаний в такім випадку дати запорожцям військову поміч.
— То якийсь дуже добрий і розумний валі, — замітив один старшина.
— У валі був такий, що вступився за нами, та промовив до серця і розуму валі. Але про це розкажу пізніше.
— А про податки ти говорив? — спитав отаман.
— Говорив. Я йому сказав, що нас загнали сюди без худоби, майже голих. Хати були поруйновані, попалені. Ми сяк-так полатали їх, та й бідуємо… Народ вимирає з голоду. За два, три роки, як розведеться худоба, казав я валі, то може й на податки спроможемося. Лихо знає, звідки валі знав, кілько в нас душ. Знав кілько молодих, кілько старих і дітей. Знав, кілько коней, рогатої худоби, овець і баранів. Признав, що то замало, щоб жити, не те, щоб іще платити податки. Отже відступив нам податки на два роки.
— Чудо, та й диво, що між турками найшовся такий валі! — замітив суддя.
— Міркую, що він зле на тім не вийде, — доповнив Калин. — Він той податок лиш закредитував нам. Сказав, що по двох роках будемо сплачувати старий податок через три роки… Знаєте як і чим? Кіньми!
— А звідки ж ми возьмемо коні?! — скрикнув війт. — Саме на коні у нас найбільша посуха.
— І я йому це сказав, сказав, що ми дуже бідні на коні, що саме через те нам годі боронитися від напасти дошкульних сусідів. На це, слухайте, що валі відповів мені:
„Я все чув, що запорожці лицарський народ. Як то може бути, щоб лицар не мав коня… щоб не мав коней досхочу?“
— „Як не має грошей купити, то й лицарськість не поможе… хіба вкраде…“ — відповів я.Він розсміявся і каже:
— „Вкрасти можна гроші, вкрасти можна шапку, вкрасти можна тютюн. Але коня, або дівчину можеш украсти лиш тоді, коли коня возьмеш із стайні, дівчину з хати в твоїм власнім аулі. Як туркмен візьме вірменського коня з його пасовища, або курд з татарського, чи татарин з черкеського, то цього в нас ще ніхто не назвав крадіжжю“.
Ціле товариство розсміялося.
— Отже ваді делікатно піддає нам гадку, щоб ми полювали на чужі коні й платили ними йому податок, — замітив сусід.
— Я так зрозумів його, — відповів Калин. — В цих сторонах взяти з чужої орди коня, з хати чужого аула дівчину, то не крадіж, а лицарський промисел.
— Знаєте з ким я в Анґорі зійшовся? — Калин перебив гамір, який зчинився по його звіті. — Я там зійшовся з Василем і Юрком Ковтюками.
— То вони аж до Анґори загналися? — замітив отаман здивований. — А я думав, що вони в Царгороді на роботах.
— Вони були там. Вернулись під Солунь, але вже нас не найшли. Коли дізналися, що турки перекинули нас до Азії, вони пустилися шукати нас і так замандрували аж до Анґори.— Чому ж не приїхали з тобою? — спитав отаман. Може не мають коней і бють ногами?
— Коні мають. Але вони не самі. Вгадайте, хто з ними… чи, радше, з ким вони?
На це питання, очевидно, ніхто не міг дати відповіді.
— Вони із Сивеньким…
— З яким Сивеньким? — спитав отаман. — Останній Сивенький небіжчик.
— Але його молодий брат живий.
— Паша Юсуф?… Той, що від нас відстав і цілком пристав до турків?
— Юсуф паша… Осип Сивенький. Він покинув уже службу і вернувся під Солунь, щоб між нами доживати свого віку. Вже нас там не найшов, отже пустився до Азії, щоб нас відпитати. Мандрував з різними пригодами. Подорозі зійшовся з Ковтюками. Я з ним зійшовся в палаті валі, а потім я пішов до гостинниці, де зійшовся з його товаришами. В їх товаристві ще якийсь англієць і туркмен в Карамагарі, бо там тепер ярмарок. Я не хотів гаяти часу, бо знав, що ви нетерпеливо ждете вістки від мене. Сивенький дав мені свіжого коня і я зараз пустився в дальшу дорогу.
— У тебе щаслива рука, хлопче, — промовив отаман. — У валі виклопотав усе, що від нього взагалі можна дістати і найшов та справив до нас людину, що може багато зробити для поправи нашої долі. Наші сусіди і наш мудір будуть обережніші і ввічливіші в поведенню з нами, знаючи, що в нас турецький паша, який знає дороги до вищих урядів і до різних падишахових достойників.
— Вже став нам у пригоді, — додав Калин. — Валі не був би такий добрий, як би не те, що Сивенький побалакав з ним. Правда, що баша з одним хвостом не така велика риба, як валі, але всетаки достойник падишахового царства. Автім, хто знає, які між ними рахунки? Може між ними таке, що рука руку миє?
Батьки запорозької оселі побалакали й розійшлися, розносячи по селу вістку, що пасовища забезпечені, що податки в завішенню, та що вільно „лицарським промислом“ придбати коні…
На другий день, як уже смеркало, надїхав Сивенький з чотирма товаришами. До пізньої ночі балакав з отаманом і священиком.
— Завтра скличу раду старшин, — закінчив отаман розмову. — Тепер лягай спати, бо ти здорожений.
— Треба, щоб хтось заопікувався моїми товаришами. Англійця вмістити в когось, що терпить на брак гроша. То багатир і сипле грішми на всі боки.
— Ковтюки мають тут свояків і вже пішли до них. Англійця з туркменом уміщу у мого сусіда. Він, хоч найбідніший в селі, має найкращу хату. Правда, наробився з дітьми коло неї, але хата як палата. Англієць буде вдоволений.
На другий день зійшлася до отамана рада. Прийшла вся старшина оселі, прийшли діди, прийшов священик.
— Ви всі, — промовив Сивенький, — вже від Калина знаєте, що я покинув службу і вернувся до вас, щоб між вами лишитися до кінця мого віку. Про це нема що балакати і не того я просив отамана, щоб зібрав раду, а того, бо я привіз вам привіт від ваших братів на Кубані.— Вони знають про нас? — перебив один дід дрижачим голосом. — Про нас запроторених на край чужого світа?
— Знають і переказують вам свою просьбу. Я цю просьбу переповім і ви рішайте, яку дати відповідь, та чи взагалі відповісти. Мабуть знаєте, що на Кубані зібралася, правда, поневільно, велика сила запорозького народу. По зруйнуванню Січі в році 1775 запорожці розбрилися по всьому світі. Зразу найбільше було їх на Дунаю. Лиха доля щораз більше розганяла та розсівала по світі запорозьке лицарство, колишню оборону й славу України. Щоб цей меч українського народу викинути поза межі України, москаль загнав усіх запорожців, що були під його владою, аж на Кавказ, над ріку Кубань. Це зле, що запорожці не на своїм прадіднім Дніпрі, а на кавказькій Кубані. Всежтаки краще так, ніж жити між чужими. Головна сила запорожців, хоч тепер в іншім, не на своїм прадіднім місці, і хоч під москалем, усежтаки далі під боком України. Отже кубанські запорожці надіються, що бодай на Кубані воскресне давнє Запоріжжя і колись стане в пригоді своїй батьківщині.
— Дав би Бог! — зідхнув один дід, що тямив Запоріжжя на Дніпрі.
— Так думаючи, старшина кубанців стягає на Кубань запорозьких недобитків. Таким способом старшина силкується скріпити це будуче Нове Запоріжжя. Стягаючи розсіяних по світі недобитків до себе, кубанці й їм роблять прислугу, бо одиницям не дають запропаститися в морі чужих народів.
— Ой, багато пропало нашого брата через те, що ми не вкупі, — замітив суддя. — Кілько то наших побусурменилося ще тоді, як ми сиділи над Вардаром! Тут буде ще гірше. Тут не маємо з чого жити, отже братія розлазиться за хлібом. Піде, тай пропаде. Не кожний такий, як Сивенький, що таки вернувся до своїх.
— Ще бувши в службі, — тягнув далі Сивенький, — я зійшовся з одним кубанським старшиною. По довгій балачці про старі часи на Запоріжжю він допевнився, що я запорозької душі не запродав туркові. Я виміркував, що той старшина не московський запроданець. Ми оба були зразу як той, що силкується ходити поміж дощ. Але пізнавши один одного, ми розбалакалися зовсім щиро. Коли він почув, що я з запорізької громади під Солунем, виявив мені наміри кубанської старшини і просив мене, щоб я стягнув мою запорізьку громаду на Кубань. Я зараз „занедужав“ і мене, як добре заслуженого інваліда пустили з війська. Що далі було зі мною, вже знаєте. Я найшов вас і лишаюся між вами. Як гадаєте, що краще б нам усім перенестися на Кубань, то проведу вас. Тепер я відійду. Ви радьте без мене. Я підчинюся вислідові ради.
Сивенький вийшов. Довший час не промовив ніхто. Всі сиділи похнюплені і пережовували це, що чули від Сивенького. Мовчанку перебив отаман.
— Ми раді б почути, що на це скажуть наші діди. Ті, що власними очима бачили прадідне Запоріжжя; що разом з запорозьким лицарством покинули дідизну, бо не хотіли жити під рукою московського царя…
Найстарший дід зідхнув.— Просимо, діду, — заохочував його отаман — скажіть слово.
— Коли так, то послухайте, — промовив найстарший дід. — Ви всі знаєте, як я люблю москаля. Я все стояв за те, що краще нам усім згинути, як вертатись під царя. Але я був такий, бо мене ніколи не покидала надія, що здужаємо відбудувати Запоріжжя на Дунаю. Цю надію майже розвіяла зрада Гладкого і тої черні, що пішла за ним та втікла до москаля. Хоч за цю зраду турок зруйнував Дунавецьку Січ, багато запорозького народу вирізав і решту недобитків розсіяв малими оселями по всій Туреччині, я ще не тратив надії. Але тепер, коли від поневолення Запоріжжя москалями минуло вісімдесят років, від зруйнування Дунавецької Січі пятдесят,… коли поза межами царської влади нема одної запорозької громади, в якій було б більше, як тисяча душ; коли ці недобитки живуть розсіяні в морях чужих вір і розпливаються в них; коли справді є надія, що на Кубані віджиє давнє Запоріжжя, то… що більше там буде запорозького народу, то скорше це станеться… Там скорше встане Запоріжжя і ми, наш гурток не щезне так, як сніг щезає на сонці. Я за те, щоб піти за радою кубанської старшини.
Дід замовк. Ще промовляли оба другі діди і промовляли так само. Старшини вже й не радили над питанням: „іти на Кубань, чи ні?“ Говорили тільки про труднощі такого переселення. Вони знали, що турок не відпустить їх від себе… ще й до свого ворога, московського царя… Попросили Сивенького.
— Ти сказав, — промовив до нього отаман, — що проведеш нас на Кубань… В імя Боже, веди!— Чи всі згідні? — спитав Сивенький, поглядаючи недовірливо на дідів.
— Всі, — відповів отаман. — Ми всі пішли за радою дідів…
— Коли так, — промовив Сивенький, — то… язик за зубами! Ми важимо нашими головами. Як турок пронюхає, що ми затіваємо, то… самі знаєте, чим це скінчиться. Я повис би на найвищім стовпі, бо я, хоч турецький паша, перший кинув між вас гадку покинути турка і перейти до його ворогів.
— Тим ти не журися, — перебив отаман. — Між нами нема довгоязиких. І необережних нема, бо ми не діти. Ми лише ломили собі голови питанням, як видобутися з-під турецької опіки. Ми тепер як та душа, що рада б до раю, але її не пускають туди гріхи. Коли ти загадав перевести нас, то мабуть уже знаєш, як нам переступити турецьку межу.
— Я сам ще не знаю, як, — відповів Сивенький. — Але спосіб найдеться. Я насамперед проберуся сам на Кубань, щоб діло перебалакати з кубанською старшиною й забезпечити місце якнайкорисніше для нашої оселі. По моїм повороті будемо продумувати, як відси видобутися. Я для нашої цілі надіюся використати мої давні і нові знайомства. При помочі тих знайомих і приятелів нам неважко буде переселитися відси під саму кавказьку межу. Там ніхто не буде нами журитися, отже легко буде малими гуртками, чи й усім укупі, перекинутися на Кавказ і перебратися на той бік аж на Кубань.
Всі признали, що так було б найкраще. Рада договорилася до того, що Сивенький з тиждень буде відпочивати по довгій подорожі з найрізнішими пригодами і потому сам поїде на Кубань. До Трапезунту поїхав би верхи, далі морем. Щоб турки не задержали його, Мортон купив би в Трапезунті вітрильник, і Сивенький поїхав би як капітан Мортонового корабля.
— Добре, що той грошовитий англієць мені подорозі нагодився, — закінчив Сивенький раду. Старшина розійшлася.
В оселі ані на думку не прийшло нікому, що старшина врадила переселитися на Кубань. Сивенькому сходили дні головно на довірочних розмовах із старшиною. Мортон ходив від хати до хати і казав показувати собі всякі запорозькі старинності, принесені ще предками скитальців з Запоріжжя до Туреччини. То були старі рушниці, порохівниці, кульбаки, ножі, чарки, ґудзи, військові значки, люльки… Люди не розуміли мови Мортона, але від Сивенького знали, що багаті англійці диваки і такі річі, яких тепер уже ніхто не вживає, скуповують за грубі гроші. Мортон платив добре, вони були бідні, отже ті непотрібні їм річі дуже радо продавали йому. І Мортон був вдоволений, бо призбирав цілий музей. Нарікав лиш на одне, що за ніякі гроші не може дістати старинної запорізької шаблі. Ніхто не хотів продати.
— Запорожець не продасть рідної мами, й шаблі, — говорив йому Сивенький — хіба заміняє. Або купить ліпшу. Тут не дістане ліпшої, отже старої не продає. Як заїдете зі мною на Кубань, то може там купите, бо там буде більше запорізького народу, що має нагоду купити іншу шаблю.
— Очевидно, що поїду з вами. Коли я вже тут зібрав цілий музей запорозьких старинностей, то хочу мати комплет.
Минув тиждень і Сивенький з Мортоном стали виряджатися в дорогу. В хаті отамана зібралася старшина, бо на другий день досвіта Сивенький відїздив. Треба було це й те обговорити. Хоч уже цілком стемнілося, рада не зачинала радити, бо ще не було священика. Коли отаман уже хотів посилати по нього, надбіг малий попович.
— Тато просили, — сказав, — щоб паша відклав свою подорож. Причина важна. За яку годину тато прийдуть, але не самі.
— Причина мабуть справді буде важна, — промовив отаман. — Наш священик ніколи не робить з мухи вола. Заждім.
Сивенький пішов до Мортона сказати йому, що завтра не поїдуть і вернувся назад до отамана. Коли прийшов, там уже був священик з якимсь високим, кремезним, але старим, з білою як сніг, бородою, турком.
— Цей турок, — зачав священик, показуючи на гостя, — це не турок. Турецький одяг взяв на себе, щоб легше було пробратися до нас. Чого він сюди прийшов, нехай сам скаже.
Очі всіх звернулися на патріярхальну постать отця Климентія.
— Скажу вам, — промовив отець Климентій, — чого я на старість пустився в таку далеку і небезпечну дорогу. Я мав одинокого сина. Тепер один Бог знає, чи ще маю його. Коли в нас, на Кубані стали радити, щоб до купи стягати розпорошених по всьому світі запорожців, я сказав синові, що моє родинне кубло десь аж в середині Малої Азії і я був би щасливий, якби внуки того куреня, з яким мій батько втік на Дунай, перенеслися до нас на Кубань.
— Ваш батько з нашого куреня і з нами покинув Запоріжжя? — перебив один дід. — Як його кликали?
— Іван Красій, — відповів отець Климентій.
— Красій?! — крикнув дід. — Він був моїм сотником. Помер саме місяць перед зруйнуванням Дунавецької Січі. Його син пропав. Ми гадали, що його вбили турки тоді, як руйнували січовий город. Це ви, той запропащений син?
— Я. Мене турки не вбили, бо мене тоді там вже не було. Я согрішив і втік з Гладким до москаля. Я пережив усе те, що пережили запорожці Гладкого й потім опинився між кубанцями… Хоч покидаючи вас, я був ще молодий, отже ніхто з вас мене не памятає і я нікого з вас, але я затужив за вами. Я міг перенестися до вас, але мені бачилося, що для вас і майбутнього запорозького війська було б краще стягнути й вас на Кубанщину. Моєму синові Іванові ця думка так заїхала в голову, що він рішився відшукати вас і спровадити до нової землі запорожців. Я його благословив на дорогу і він пішов. Як пішов, так і пропав. Минув рік без вісти. По році я рішився відшукати його… живого, або його могилу. Насамперед, думав я, треба перевідати, чи він не зайшов до вас. Допитався я до вас і від вашого панотця вчув, що до вас взагалі не навідувався ніякий кубанець. Значить, мій син застряг десь у дорозі.
— Хто вам сказав, — запитав отаман, — що ми в цих сторонах?— Що вас вивозять з-під Солуня, ми таки зараз знали. Що вас поселили в анґорськім вілаєті, розказали нам мандрівні купці-вірмени.
— Куди пустився ваш син, вибираючись до нас?
— Через Кавказ. Дорога, казав, довша і не така вигідна, як морем, але безпечніша тим, що вже майже ввесь Кавказ був у московських руках. У турецьких частинах легше було непомітно проховзнутися поміж різні народи і народці. Тепер і я вертаючись, помандрую туди. Може таки відпитаю сина.
— В вашім віці в таку дорогу? — спитав отаман. — Без провідника, без молодших і досвідних товаришів?
— Дарма!
— Іду з вами! — перебив розмову Сивенький. — Я й так у дорозі до вас. Ще поговорю з моїм англійцем. Може й він поїде з нами. В такій подорожі він добрий товариш, бо не боїться і стріляє, як мало запорожців. Добре було б, якби з нами пішли ще два козаки…
Вже на другий день, товариство вирушило з запорізької оселі: Климентій, Сивенький, Мортон, Василь, Юрко і Нуман. Біля коня Мортона біг великий, перісто-бурий хорт.
— Бачу, до вас причепилася якась собака, — промовив Сивенький до Мортона. — Наженіть, бо піде з нами і її пан буде плакати за нею. Гарна собака. Я такої ще не бачив.
— Пес не причепився і від свого бувшого пана не втік. Я купив його від якогось бідного козака. Такої собаки не має ніхто в цілій Англії. Не знаю, і його бувший пан не знає, яким способом собака опинилася в цих сторонах. Мабуть загубили її якісь купці. То австралійський хорт. Мудра собака і небезпечна для ворога. Біда тільки в тім, що я говорю лиш по-англійськи, вона ж розуміє тільки по-турецьки. Козак, що продав її, подав мені слова і цілі речення, які собака розуміє. Я записав собі і час до часу прочитую писульку, щоб навчитись балакати з собакою.
— Ви не хотіли вчитися по-турецьки, щоб розмовитися з людьми. Тепер таки вчитеся, щоб балакати з собакою!…
— В найближчім місті найду драґомана, щоб посередничив між мною і собакою.
— Навчіть собаку по-англійськи, вимовляючи наказ одночасно обома мовами.
— Добра рада. Але може б ви схотіли бути навчителем? Ви знаєте обі мови. Собака й вам може стати в пригоді.
Сивенький позвав собаку до себе, очевидно, турецькою мовою. Собака стала позираючи, то на Мортона, то на Сивенького. Не знала, чи послухати; чи вільно їй відступити від її пана. Мортон показав рукою на Сивенького. Собака зрозуміла і стала бігти коло коня Сивенького.
Товариство причвалало до ріки Кізіль-Ірмак і горі рікою пройшло цілий вілаєт Сівас. Потому промежиною Сівасу і ерзерумського вілаєту заїхали до горішнього Євфрату. Горі рікою їхали дальше на схід, наближаючися до кавказької межі. Такий шлях вибрали, бо Іван Красій міг лише ним іти, простуючи з Кавказу на Анґору. Подорозі товариство зустрічало оселі найрізніших народів. Найбільше було в цих сторонах вірмен. То був дуже рухливий купецький нарід. Наші мандрівники надіялися знайти між тими людьми кінчик нитки, по якій можна б зайти на слід Івана. Вірмени жили головно в містах. Тимто й товариство задержувалося в кожнім стрічнім місті, в кожній більшій оселі. Це, очевидно, спинювало похід. Що далі на схід, то небезпечніша була подорож. В східній Ерзерумщині жили всуміш найрізніші племена… дикі, войовничі, розбишацькі. Товариство переїздило поміж аули курдів, татарів, туркменів, черкесів, ґеорґінців, абадзів, циганів і інших племен. Найнебезпечніші були дикі ляси, що жили майже виключно з розбою. Проміж аули, які лежали на шляху товариства, можна було непомітно проховзнутися, але товариство не оминало їх, бо в кожній закутині можна було попасти на слід Івана Красія.
Одну ніч товариство ночувало в селі христіянських халдеїв. Коли начальник села почув, що крім одного туркмена, всі мандрівники христіяни, хоч не такі, як він, прийняв їх дуже гостинно. Обережною балачкою Сивенький силкувався і тут найти бодай якийсь натяк, що міг би навести його на слід молодого Красія. Начальник сказав, що окрім вірменських купців, яких він дуже добре знає, від року через оселю не перейшов ніякий чужий. Запитаний, чи не чув що про татарську орду Ор-бея в Асахаді, начальник відповів, що аули цеї орди віддалені на добрі два дні їзди від нього.
— Лиш дорога до них небезпечна, бо йде попри аул найбільших у цих сторонах розбійників. Цей розбійничий аул курдів можна обійти, але треба покинути вигідний шлях долиною Євфрату й продиратися крізь густі підгірські ліси. Хто цього не знає, той в аулі курдів закінчить свою мандрівку на цім світі. Як ви хочете поступити до Ерзеруму, то вам найліпше буде пробратися черев Євфрат. По тім боці і шлях вигідніший і нема розбишацьких аулів.
— Я мушу бути в Ор-бея, — відповів Сивенький. Маю передати йому письмо від Місаха мурзи.
— Від Місаха? Сина вбитого і братанича теперішнього бея далібабських татар? Він живе? Де він тепер?
— Я познайомився з ним у анґорського валі. Він мабуть тепер сидить у Анґорі у приятеля свого батька. Хоч Ерзерум має свого власного валі, стрий Місаха мабуть буде мусіти вступитися. На його місце вернеться син покійника. Анґорський валі дуже добре записаний у Стамбулі. Над головою ерзерумського валі, покровителя ворогів Місаха, збираються хмари. Він страшно лупить нарід, але не в користь султана. Ор-бей і Місах однолітки. Вони великі приятелі. Отже я мушу бути в того Ор-бея. Тимто й не можу виминути аула розбійничих курдів… Кажеш, що шлях іде попри їх аул?… Відстань між шляхом і аулом велика?
— Які чотири верстви.
— Спробую проховзнутися попри аул вночі.
— Проховзнешся, як на шляху не будуть розставлені їх звідуни.